Дружба з Данакілями
Від місіонара Товариства Вартової Башти в Етіопії
ЧИ ви коли уявляли собі, як би ви чулися коли б вам довелось примусово приземлити літака в серці дикої території в темній Африці? Оце, що сталося трьом із нас, пільотові, пасажирові й мені на 2 лютого, 1954 року. Ми летіли назад до Аддіс Абаба, Етіопія, від Асмара, Ерітрея, коли то погана погода примусила нас приземлитися над північно-західною Етіопією, що є залюднена Данакілями, племя з довгою історією мордерства. Згідно з їх звичаєм, щоб показати свою зрілість женитися, молодий чоловік вбиває другого, відрубує його полові орґани і представляє людям свого села.
Загубившися в леті над цим краєм, літакові нестало ґазоліни отже не було вибору як тільки зробити примусове приземлення. Вибравши місце, яке виглядало досить чисте, пільот приземлив літака і ми вийшли і почали наповняти танку резервовою ґазоліною, яку ми взяли з собою в баньки. Через хвилину або дві нікого не було видко, аж оце ми побачили два густо-волосих туземців, що йшли до нас з довгими списами і закрученими ножами. Вскорі туземці почали приходити з відусіх сторін.
Що робити? Ми згодилися, що ми будемо старатися робити приязнь з ними і що ми будемо триматися купи скільки можливо. Попробувавши говорити кількома тутейшними мовами, деякі з туземців відповіли на наш привіт і на наші запити ми отримали відповіді, що збільшили наш найгірший страх. Так, це були дикуни Динакалі! Мало-по-малу туземці окружили літак і приглядались з великим зацікавленням, як ми наливали ґазоліну у танки літака.
Кінцево один молодий Данакіл наближився і дав привіт в мові Амгарік, “Тінайо-стелінґ!” Як привітливо це звучило! Так, ми всі три могли говорити мовою Амгарік. Ми сказали йому куди ми летіли і що нам нестало ґазоліни. Він здавався бути товариським, але ми не знали чого саме сподіватися від тієї цікавої і безсловної гурми. Сповнивши таньки, ми всі три вскочили у літак і впустили мотора, через що туземці розбіглися на всі сторони. Але вскорі довідалися, що ми не зможемо розігнатися по тій нерівній країні, щоб підіймитися з землі.
Рад-не-рад ми рішились йти піхотою до цивілізації, прийти назад з робітниками, щоб прочистити дорогу для літака — якщо ми будемо досить щасливі, щоб утічи живими. Знову Данакілі окружили нас. Ми вийшли і сказали їм про нашу потребу, щоб дістатися до дороги, запитали в котру сторону вона була і хто з них хотів би товаришити нам. Вони розбирали це між собою в їх мові, і тоді сказали, що вони возьмуть нас до їх села.
Хоч ми пояснили їм нашу конечність дістатися до дороги, то вони таки взяли нас до їх села. В дорозі туди, трицять хвилин ходу, ми старалися бути приязними з ними захоплюючи їх чиканням наших годинників і блисканням ліхтарем (флешлайт), який ми світили то гасили.
Увійшли в село, котре було загороджене зябликом й терням щоб стримати дике звіря, ми побачили Данакілі коло вогню. Доми були не більше як три ступні високі і зроблені з глини і зябликом, зроблені, не щоб в них жити, а тільки спати в ночі. Вони принесли нам троха води у нечистих посудинах, і хоч була каламутна проте смачна, бо ми були прагнущі.
Всі три із нас старались бути приязними з Данакілами. Я приглядався, як одна жінка доїла козу наче б я ніколи не видів як це робиться, і вона здавалась бути дуже забавлена моєю цікавістю. Вона навіть позволила мені доїти козу, але я цього не вдав дуже добре. Я показав її як моя ліхтарня (флешлайт) робить і цим постачав її світла, як вона доїла. Скінчивши доїти, вона подала мені троха молока в нечистій посудині. Я напився і подав посудину моїм двом товаришам, котрі також випили троха.
Коли ми сиділи там, ми старались забавляти їх дітей, і хоч нам здавалось, що ми робимо приязнь з Данакілами, то ми все дивувалися що наступна хвилина може принести. Тоді наш молодий Данакіл товариш, котрий говорив мовою Амгарік довідомив нас, що вони випровадять нас до дороги тієї ж ночі, якщо ми бажаємо йти, або ми можемо бути в їх селі аж до ранку, а тоді вони запровадять нас на дорогу. Ми подякували їм і запевнили їх, що ми бажали б йти зараз. Отже вирушили крізь край Данакалі в ночі з двома туземцями, як сторожами, обидва котрі були узброєні у списи й ножі, а один із них мав стрільбу.
Ми йшли і йшли і йшли. Одну годину, дві годині, три годині, аж ми прийшли до сухого дна ріки. Ще одно таке сухе дно, нам сказано, і ми дійдемо до дороги. Після ходу ще дві годині ми прийшли до другого сухого дна ріки. Підчас коли молодший з двох провідників підбіг дістати нам трохи води, ми простягнулись, щоб відпочити, і як ми приглядались великому Данакілі між нами, з списою і ножем і стрільбою привязаною через його плечі, думка про ушкодження віддалилась. В кількох хвилинах юнак приніс троха каламутної води і ми знову рушили вдорогу. На решті ми прийшли до дороги. О, як привітливою вона здавалась нам!
Нам молодий сторож сказав, що там буде готель біля дороги до якого заведуть нас. Готель? Що за новина! До цього часу один із нас, Бруно, був так змучений, що він наледви міг стояти і наш великий Данакіл товариш дав мені свою спису і стрільбу, і, положивши свої руки довкола умученого Бруна, й підтримував його і допомагав йому в дорозі. Далекий був цей жест приязні від загального поняття про репутацію Данакілів!
Як ми так повільно кульгали далі, Данакілі юнак побіг наперед з вісткою до людей в готелю, і незабаром ми побачили світло готелю. Готель? Треба натягнути дещо свою уяву, щоб називати його готелем, бо це була буда одної кімнати, збудувана з ломаччя та галузь. Ліхтарня достачала світла а з середини ми могли дивитися крізь галузь, що становили стіни цього “готелю.” Навкола цієї буди була огорода з терня, щоб стримати леопарди, яких в цій околиці було повно.
Хоч тільки буда, що не могла стримати ні вітру ані дощу, вона була справдішним гетелем для нас, бо управителями її були двох Амгари, люди, котрих мову і звичаї ми розуміли. Їх зайняття було головно продавати пиво, соду і інші відсвіження для троковолів, котрі переїзджали мимо. Ці Амгари забили й зварили курку для нас, й цілий час підкреслювали факт, що ніщо тільки чудом ми вийшли із Данакалі краю живими. Попоївши, ми простягнулися на столах, щоб задрімати.
Коли щойно засвитало, ми почули як трок крутою дорогою наближався нам, котрого троковода ми спинили сиґналом припомочі нашого ліхтара. Вислухавши нашу історію, він також дивувався, як ми вийшли живими. Хоч він мав клопіт з обручем колеса в дорозі, але радше чим наражатися на небезпеку з боку Данакалі, і зупинитись й перемінити або полатати його, він їхав дальше плоским. Підвезли нас до другого села, котре було кілька миль звідси. Там нас примістили у малій бляшаній буді, де ми проспалися аж до свитання. А тоді інший трок переїзджав і взяв нас до села Дессіе, де Американці мали табор і будували дорогу джіпами і іншими знарядами.
Був майже полудень. Ми дістали дозволення взяти джіп і трок і робітників узброєні в джаґани й рискалі і вернутись назад з нами, щоб помогти нам приготовити дорогу, щоб можна злетіти літаком. Це значило, що ми мусіли йти назад до Данакалів. Ми зладували все й впустились в дорогу, але зараз у другому селі поліцай зупинив нас й сказав, що уряд розпорядив, щоб нам дати охорону поліції. Але ж ми не хотіли брати їх, бо ми знали, що поліція була б безрадна, коли б Данакалі рішились робити клопіт, і що наша найлучша охорона була приязнь з ними. Після довгого обговорення, ми згодилися на одного поліцая, щоб їхав з нами у нашому джіпі.
Прибувши на місце коло дороги, де ми мали звертати в нутрішну частину країни, ми зустрінули вісім Данакалі, які чекали показати нам дорогу назад до літака. Звідси яких дванацять миль їхати, й після трьох годин крученої дороги сюди-й-туди, через ліси, по горах, через дно ріки, час від часу кулі-робітники мусіли прочищувати дорогу їх джаґанами та рискалями. Тут земля була так нерівна, що нам довелось полишити трок, кулі йшли піхотою, а трьох з нами і поліцай їхав джіпом. Нарешті ми прибули до літака.
Я був під літаком стараючись направити кілька річей, які облюзувались через випадкове приземлення, а Бруно і другий товариш рішились взяти джіп і шукати за відповідним місцем, котре б послужило для приземлення, або радше, для піднесенняся вгору. Тепер я остався самий з Данакілі і поліцманом, котрий трясся зі страху. Я приступив до Данакалі й заохотив їх показати мені, як кидати описою, отже вони зробили виставу для мене, будучи горді з їх умілості кидати списи на довгу віддаль й поцілити тарчу в середину. І вони справді були добрими стрільцями. Вони сміялися з мого зусилля, що я не міг кинути спису навіть поблизько мети, а не то поцілити буган око.
А тоді всьо утихло, як ми посідали у малу ґрупу і один старий Данакіл, очевидно їх гетьман, почав говорити до поліцая мовою Данакіл, бо він розумів її. Тоді то старий чоловік почав робити рухи наче б він рубав щось, і я почав непокоїтись дивуючись чи це він мав на думці мене. Я запитав поліцмана про що вони розмовляли і мені полегшало, коли довідався, що вони хотіли йти з ним і чістати козу, котру вони б порізали й спекли, щоб ми попоїли. Я подякував йому чемно, але підгадав почекати аж ті другі приїдуть. За кілька хвилин ті другі два повернули джіпом, і зараз повернули й кулі з їх Данакалі сторожами. Хоч сонце вже зайшло, ми взялись до роботи, яку мали виконати. Знайшовши відповідну смугу для злету, ті кулі (робітники) були заставлені прочищувати її, а ми тягнули літак до того місця при мопочі джіца. Але робота вскорі мусіла зупинитися, бо сталось надто темно, щоб можна робити щонебудь. Що тепер? Чи йти знов до дороги і повернути рано? Ні; щоб розпочати роботу знову коли зазоріє, ми рішилися ночувати з Данакілями! Коли кулі і поліцай нарікали про небезпеку, наш страх тепер зникав. Чи ж ми не показали Данакілі дружність і чи вони не показались самі приязними? Такими вони певно були.
Будучи цілковито втомлені й бажаючи троха проспатись, я постановив зробити своє ліжко між Данакалі. Бож коли вони хотіли б ушкодити мене, вони зробили б це де б я не спав. Цей мій жест довіря порушив декого з них і спричинив зробити заввагу одні другим, а один то навіть подає мені шкіру з леопарди й указав мені лягати на неї, що я радо й зробив. Завваживши, що один Данакіл дивився у порожну посудину за водою, я встав, наповнив посудиною водою, яку ми принесли разом у свинячій шкірі, і подав йому. Він усміхнувся і пив й подав її іншим. Вскорі потім всі поснули. Але після кількох годин мій подорожуючий товариш пробудив мене і повідомив, що вони мали місце для мене у літаку, і так всі ми спали в нім через решта годин ночі. У пятій годині рано ми встали й заставили кулі до роботи.
Задля страху вони не йшли спати зовсім, отже були раді бути зайнятими їх джаґанами та рискалями. Около одинацятої години дорога була готова, і, після розвантажання з усіх багажів, літак пущено врух з одним чоловіком у літаку, це вирішено, щоб літак був легкий оскільки можливо для зліту, а двох із нас їхало джіпом назад з багажем. Літак злетів у повітря занім досягнув кінця дороги і, опісля кружив кілька разів й піднісся і так скоро зник із виду геть за далекими горами.
Ми пішли до Данакілів — яких було сорок пять і тепер — попращалися. Кожний із них цілував мою руку, коли я прощався з ним, а тоді наставляє свою руку до моїх уст, щоб цілувати, що я й зробив. Опісля ми забрали баґажи, рискалі й інше в джіп пустились вдорогу. Коли доїхали до місця де ми мали оставити трок, ми зачекали на кулів, котрі прийшли з деякими Данакалі. Як ми вже були готові відлітати, Данакіл прийшов попращатися знову і запросив мене повернути знов колись.
Ви можливо дивуєтеся, що я зробив з проповідуванням для Данакілів. Я старався сказати їм про царство Боже, Армаґедон і новий світ. Вони не показали ніякого вражіння ані не мали ніяких питань. Чи мої завваги мали який небудь вплив я не можу сказати, бо світові обставини не значать нічого для них, але всеж таки деякі з Данакіл чули про царство Боже і Армаґедон.
Я направду вдячний Єгові, що я вийшов з Данакіл краю неушкоджений і що я ще можу служити йому.