Австралійські шедеври або майстерні твори нашого Творця

Від “Пробудись!” кореспондента з Австралії

УЯВІТЬ себе подорожуючими лісом в Австралії. Оглядаючи все навколо ви бачите відтиск на землі, що є подібний до числа одинадцять. А що то є таке на що ви дивитеся? Ви дивитесь на одну із багатьох характеристик звіринного творива в Австралії, які відрізняються від інших країн. Ви дивитеся на сліди звірини, яка скаче замість біжить — кенгеру.

Припустім ви підете трохи слідом за ними. Де-не-де можна бачити третій знак, трошки позаді і посередині. Тут кенгеру відпочивав, сідаючи на свій грубий хвіст і можливо метучи ним землю давав знак іншим.

Стійте дуже тихо і лише дивіться. Чи ви бачили ті гострі “листя”, що підносяться за тим кущом? Він нас також побачив. Чи бачите як спритно цей “старий ру”, так як ми називаємо його, усуває всі перешкоди до його безпечного місця!

Його спосіб подорожування є одна з речей, яка робить кенгеру іншим від інших тварин. “Джові”, як ми називаємо молодого кенгеру, підкреслює більше цю різницю. Вона починається ще перед його народженням.

Кенгеру є “сумчаста” тварина означаючи, що вона має мішечок в якому носить своїх молодих. Але дійсно назва “сумчаста” має глибше значення.

Чудове народження джовія

Тварини, які не є сумчасті (або “монотрематичні“, так як ми пізніше побачимо), називаються “плацентичні”, а це значить, що мати має матку в якій зародок виростає і в якій до нього прилучується “плацента”. Мати джовія не має матки. Він починає рости зараз по зачаттю в маленькому мішечку де зародок харчується аж поки, вісім до сорок днів пізніше, залежачи від роду, мішечок проривається і джові народжується.

Ми кажемо “родиться”, але воно було б краще сказати “продукується”. Бо коли він лишає свою матір він ще є наполовину в зародковому стані, не маючи ні очей, ні вух, лише чуття нюху. Він є подібний до куска сформованої майже прозорої ґуми. Тепер приготовтесь до чогось справді дивного. Цей маленький зародок, величини фасолі, лізе по хутрі своєї матері, під проводом, як думають, його нюху, шукаючи її мішечка, подорожуючи приблизно три хвилини. Знайшовши його, він влізає до середини і там докінчує свій процес народження, який триває кілька місяців.

Але припустім, що він не знайде мішечка, то що тоді? Він може блукати так довго як пів години, і коли ще не знайде його, то його життя може закінчитися. А що мати кенгеру робить відносно цього? Нічого. Вона не журиться. Правдоподібно до цього часу вона вже знов зачала новий зародок перед народженням джові. Але цей новий зародок не буде розвиватися на більше як сто клітин. У цій фазі його розвиток затримується тим, що називають “бластоцист” проти такого випадку як це. І в цій фазі він залишається аж поки мішечок не буде порожній і аж тоді почне знову рости.

Але наш джові знайшов мішечок. Він досягнув своєї мети без жодної допомоги. Мати кенгеру дуже мало приготовила його, лише вилизала мішечок, щоб був чистий і сіла коло дерева з хвостом напереді, щоб не перекинутися. У мішечку джові причіплюється до соски, яка негайно напухає і замикає його там, а мати, своїми мускулами запускає молоко в його маленький рот. Відтепер ви не зможете відірвати джові хіба що прорвете його рот.

Цей процес народження є такий ймовірний, що ранні дослідники і натуралісти думали, що джові родився в мішечку, так як “яблука на гільці”, як то один із них пояснював цей процес. Аж багато років пізніше в Лондонськім зоопарку побачили перше народження, але думали, що мати перенесла зародок у мішечок своїми губами. Аж у 1932 р. довідалися, що він сам залазив у мішечок без жодної допомоги.

Ми не будемо зупинятися над часом коли джові виростає в мішечку, хіба скажемо, що він росте від величини фасолі, тридцять три до одної унції, до кількох фунтів. Лише після вісьмох місяців, коли він вже відлучиться від грудей, він починає вилізати з мішечка на короткий час. Навіть тепер він ще любить поснідати в ліжку — і він робить це коли нахиляється зі свого ліжка і кусає траву як мати пасеться.

Скакаючи тепер між шістьома до п’ятдесят ру, джові тепер виростає і його називають “старий ру” лісовою мовою. Якщо він є з “червоної” породи, то він може вирости п’ять до шість футів височини і буде важити аж до 200 фунтів, буде скакати деколи десять футів угору й подорожувати стрибком двадцять футів, тридцять миль на годину.

Він є тихе або навіть боязливе створіння, хіба що мусить боронити своє життя. Тоді, він сідає на хвіст плечима до дерева, і б’є задніми і передніми ногами з гострими кігтями, що рівняються кільком собакам. А коли він відчуває, що не зможе перемогти, то зараз утікає до найближчого “билябонґ” або водяної ями. Там, стоячи в воді до половини, він затопить собаку за собакою, як вони припливають до нього і буде тримати їх під водою хвостом, або ногами поки вони не потопляться. Це вистачає говорити про кенгеру.

Коала

Тут є інші сумчасті тварини крім ру. Чи це дивує вас? Декотрим дивно, але, хто не бачив малюнка коали, пригорненого до дерева? Він належить до сумчастих тварин, і самиці мають мішечок. У мові тубільців його ім’я значить “я не п’ю”. І справді він не п’є. Але як він їсть! Щоденно він з’їдає коло три фунти листя ґумового дерева. Це пояснює чому, якщо ви не живете в Австралії, в вашому зоопарку немає коали. Австралійський уряд не дозволяє нікому вивозити його з країни. Жодна інша країна не може годувати його. Він є дуже вибірливий їдець. З більше як сто родів ґумового дерева він їсть листя лише приблизно з шістьох, і тому що вони не ростуть поза Австралією, то він не зможе вижити.

Кажуть, що листя ґумового дерева мають наркотик, і можливо це пояснює сплячу природу коали. Але вважайте! Нехай його приязність і спокійність не зводить вас. Один американський вояк зробив таку помилку коли погладив одного в зоопарку. Пізніше, знайшовши одного в лісі, він хотів узяти його до авта й показати своїй дівчині. Але коала мав інші думки. Ціна, яку вояк заплатив за своє незнання був новий мундур і шість тижнів у лікарні.

Інші сумчасті тварини

Між іншими сумчастими тваринами є так багато, що подібні до плацентичних своїм виглядом і звичаями так, що дуже легко зробити помилку. Сумчасті миши, щурі, коти, кроти, мурашкоїди і вовки подібні до плаценталів у дечому, однак відрізняються в іншому.

Наприклад, там є миша, яка може скочити шість футів і зловити літаючу комашку своєю сонарною системою; порода котів, що родить двадцять котинят, але має лише шість сосків, і вовк, який може відкрити рот на 180 градусів.

І там є сумчастий щур, який може рити скорше від людини і в якого мішечок має отвір із заду, щоб не набирався землі. Одна порода кенгеру з хватальним хвостом є чудовий акробат. І там є сумчастий нюмбат (пасмовий мурашкоїд) в якого немає мішечка, також маленька миша, яка живе в трісках сухого болота, і має череп лише одну восьму дюйма від чола до шиї.

Сьогодні в Австралії й Новій Гвінії є 175 різних родів сумчастих тварин, з яких 104 їдять рослину, а 71 м’ясо. Зникаючі сумчасті тварини, кажуть включає діпротодона, великий носоріг, і кенгеру десять футів височини, що називається прокоптодон.

Чи не дивно, що ранні дослідники і мешканці Австралії так дуже дивувалися диким звіринним життям, яке так відрізнялося від того, що вони перед тим знали? Крім двох в Америках сумчасті тварини не живуть ніде інше на землі.

Монотреми

Плацентичних тварин є тисячі різних родів, 175 родів сумчастих тварин, як ми вже згадали, але лише два роди монотремів. І обидва знаходяться тільки в Австралії.

Слово “монотрем” походить від грецького і значить “одна дірка”. Це значить, що тіло монотрема має лише один отвір, що називається “коака”. З цього одного отвору виходить виділення, сеч і яйця. Так, яйця! Цих два роди монотремів є єдині знані ссавці, які несуть яйця.

Більшість людей вже є познайомлені з качконосом. Мов не бувши задоволений бути ссавцем, що несе яйця, качконіс має багато чудернацтва над чудернацтвами так, що подібний до набивальника чучел, зробленого на сміх. І так він виглядав тим, що перший раз побачили його. Дійсно, коли про нього розказували британським натуралістам, то вони не хотіли повірити. Навіть коли їм вислали висушену шкіру, то вони думали, що це була собі якась підробка. А чому таке недовірство? Ану побачимо.

Крім того, що він несе яйця, качконіс має слідуючу мішанину: тваринне хутро, молочні проходи, качинний дзьоб, перетинчасті лапи, тяжкий боберовий хвіст, отрутні пазурі на лапах і мавпо-подібний щоковий мішечок, де може зберігати харч. Чи можете уявити собі як качконіс дивував тих ранніх натуралістів?

Однак, такою мішаниною дарів, качконіс відображує розумну здібність Творця, який так чудово пристосував його до свого оточення, і який так дуже пишно розвивався аж поки не появилася людина із рушницею. Маючи пазурі ритися, і хутро, щоб гріти його він може жити на землі, хоч його правдивий дім є у воді. Але найбільш чудовим є його дзьоб.

Це не є собі роговий мертвий член так як у качки. Він є дуже чутливий — маса кінцівок нервів. Коли він поринає й просуває себе вперед сильним хвостом і перетинчастими лапами, його очі та вуха зачиняються і тоді ніс провадить його. Розсліджуючи мул, він всмоктує болото, пісок і черв’яки! Черв’яки і креветки та ларву! Тепер своїм дзьобом він вибирає м’ясо з болота, кладучи його в мішечок щоки, а болото викидає, коли виходить на верх подихати повітрям і з’їсти свій обід. Він є дуже зайнятий тому, що він щоденно з’їдає половину своєї ваги в хробаках. Це пояснює чому в зоопарку його коштує прогодувати більше як слона.

Окрім функції як вуха, очі і ніс, коли він плаває, цей ніс служить як збудована радарна система, коли він риється в землі. Лайф Бібліотека Природи (анг.) ось що каже: “Дзьоб качконоса є скуплення нервів передаючи дотикові почуття . . . коли він риє, то кажуть, що качконіс чудово відчуває западини в землі, і може обминати кролячі садки, ями щурів або ями інших качконосів”. Подібно, він відчуває коріння дерев і каміння, отже може обминати їх. Чи ви не будете погоджуватися з тим, що качконіс є чудово пристосований до свого оточення?

Те саме можна сказати про того другого члена родини монотрему єхидну. Бувши лише єдиним другим ссавцем, що несе яйця, ми сподівалися б що вона буде подібна до качконоса. Але крім того, що вона несе яйця, вона є подібна до нього лише в два способи: Обидва дають своїм молодим ссати і обидва мають лише один отвір або клоаку.

Більш знана назва, колючий мурашкоїд, краще виявляє вигляд єхидни. В дійсності вона є більш подібна до їжака, лише, що її колючки є коротші, грубші і страшно колючі. Її короткі, сильні ноги є чудово пристосовані, щоб ритися в твердій мурашні за її улюбленою дієтою, термітами.

Єхидна також має мішечок. Або краще сказати, вона може виробити його коли хоче. Коли молоде вже вигріється, то самиця, стисненням мускулів, робить мішечок навколо молочних залоз. І якимось незнаним нам способом кладе своє мале в нього. Там воно буде вилизувати молоком насичену шкіру для живлення, аж поки не почнуть виростати колючки і тоді воно мусить забиратися з його материнської колиски. І він виходить!

Крім цих, єхидна має ще інші поодинокі характеристики. Одна з них є її надзвичайна сила, хоч вона є лише приблизно двадцять дюймів довга і важить лише два або три фунти. Один натураліст довідався про цю силу коли перетримував одну в своїй кімнаті. До ранку, стараючись втекти, єхидна відсунула всі тяжкі меблі від стіни! Лише залізна кухня поборола її змаг — вона була причеплена до стіни!

Ще одна цікава прикмета єхидни є її здібність ритися прямовисно — і то дуже швидко! Рило й ноги єднаються викидати навіть твердий гравій на боки з швидкістю, яка майже за одну хвилину сховає її, лишаючи видимим лише гострі колючки для розсліджуючого носа або пазура. Наостанку, вона має здібність, зробити себе такою плоскою, що може перелізти через отвір лише один дюйм височини.

Що ви думаєте? Чи ви можете бачити в цій чудовій різноманітності руку розумного Творця? Так, ми можемо бути вдячні за цей проблиск, який дав нам Творець австралійських майстерних творів.

[Ілюстрація на сторінці 9]

Лише після вісьмох місяців немовлятко кенгеру виходить із мішечка на короткий час

[Ілюстрація на сторінці 11]

Коала їсть листя гумового дерева