Що це значить бути медичною сестрою
Як було оповіджено дописувачу до “Пробудись!”
Я НАРОДИЛАСЯ на Ямайці у Вест-Індії, і при кінці 1940-му році зачала свою кар’єру медичної сестри, коли ще була підлітком. На протязі двадцяти чотирьох років я служила як медична сестра на Ямайці та в Сполучених Штатах.
Я доглядала тисячі пацієнтів, що страждали від різних недуг. Я працювала при операціях, завивала пошматованих жертв випадків, потішала вмираючих і виконувала безліч іншої праці. Чимало разів я зазнавала смуток, розстроєння, а так само і радість, що є звичайним між медичними сестрами.
Часто мене питали: “А чому ти вибрала таку професію? Я ніколи не могла б бути медичною сестрою”. Або можна чути як деякі кажуть: “Це треба народитися медичною сестрою”. Але чи це є правда?
Тяжка праця
Так як з іншими роботами, щоб стати доброю медичною сестрою вимагає доброї освіти і практики. Також треба мати відвагу та щире бажання помагати людям. Також є дуже важним мати добре здоров’я, тому що медичні сестри завжди є відкриті до різних заразливих хвороб. Але добра медична сестра буде мати велике співчуття до пацієнтів і буде доглядати їхні потреби.
Проте, говорити є багато легше ніж робити. Бо часто медична сестра мусить тиждень за тижнем доглядати тяжко страждаючих або вмираючих. Це може також зробити її нечутливою, твердою і вона може стати байдужа до потреб пацієнтів. Але не треба допускати, щоб так сталося. Доля пацієнтів часто дуже глибоко вражає деяких медичних сестер.
Наприклад, я пам’ятаю молоду пацієнтку, яку я доглядала у Карсон Пек Меморіал Лікарні в Бруклині, Нью Йорку, кілька років тому. Вона була надзвичайно приємна особа, приблизно 36 років віку. Десь три роки перед цим їй вирізали хворі на рака груди, і тепер зробили їй ще одну операцію. Дивлячися на неї, то ніхто не міг би сказати, що вона була хвора. Але її тіло було повне рака.
Я відчувала глибоке співчуття до неї, бо вона мала таке сильне бажання жити. Здається вона ніколи не прийняла факт, що вона помре. Проте, вона померла п’ять тижнів по другій операції. Було жаль дивитися коли чоловік і мама приходили відвідувати її, бо вони знали її стан. Мене дуже боліло дивитися на пацієнта коли він помало вмирав, і дивитися на глибокий смуток родини.
А особливо є сумно, коли пацієнти вкладають плани на майбутність, а ви знаєте, що вони помруть. Ви стараєтеся заховувати своє почуття — часами треба заховувати його. Часами я мусіла виходити з кімнати.
Такі випадки не лише є сумні, але деякі дуже розстроюючі. Я пам’ятаю одного пацієнта коло п’ятдесят років віку, в Св. Івана Єпископальній Лікарні в Бруклині. Два тижні перед цим він мав дуже поважний атак серця. А тепер він дуже гарно видужував. Він був такий гарний чоловік; ніколи не нарікав, і завжди співпрацював зі всіма. Всі любили його.
Одного особливого ранку я обголила і скупала його, і він собі снідав у ліжку. Він виглядав так добре. Лікар прийшов, оглянув його, і сказав, що все було добре. Але, нагло, він покликав мене. Я зараз прибігла і запитала: “Чи щось зле?” Він лише прошептав, “Панна Б - “. Тоді впав назад, непритомний.
Усе це сталося дуже несподівано. За кілька секунд його відживляли киснем. Але нічого не помагало; він був мертвий. Я так тяжко працювала доглядаючи його і була певна, що він видужає. Я відчувала велику втрату. Зараз, після того прийшла його дружина, і я почала пробувати потішити її. Так буває між медичними сестрами; деяка робота не є легка.
Задоволення і радощі
Але, з другого боку, бути медичною сестрою може принести дійсне задоволення; воно дає нагоду помагати людям, потішати їх. Чому ж хтось вибирає цю професію? Її повинні вибирати, щоб допомогти людям, потішати їх у часі недуги або вмираючому стані. Я завжди так почувала себе.
Медичні сестри також часами зазнають дійсне задоволення і радість, а особливо тоді коли пацієнта врятується від майже певної смерти. Я пам’ятаю один випадок коли я лише почала свою кар’єру як медична сестра на Ямайці. Я працювала в Монтеґо Бей Лікарні, коли привезли місцевого кравця дуже покаліченого.
Очевидно двері раптово зачинилися і забили йому в груди дуже довгу голку, яку він завжди носив у кишені сорочки.
Коли його привезли до лікарні йому було тяжко дихати. Негайно почали робити рентген. Знимки показали, що кінчик голки дійсно дотикав серце, але не проколола його. Зараз почали робити операцію. Йому розрізали груди і я дійсно дивилася на серце. Голку витягнули і чоловік жив! Я дуже тішилася бути між тими, що врятували його життя! Відтоді я вже кілька разів зазнавала подібну радість.
В другому випадку я працювала в кімнаті де роблять операції тієї самої лікарні. Двох хлопчиків привезли, обидвоє десь коло десять років, яких великий вагон дуже вдарив, і придушив їх коло банку. Груди одного хлопчика цілком роздвоїлися і можна було бачити легені й серце; а другому дуже покалічило ногу.
Я чекала в операційній кімнаті на карету швидкої допомоги. Коли їх привезли я почала обрізувати одяг навколо ран. Мене перелякало дивитися на биття серця одного хлопчика! Я не могла бачити як він міг жити. Але лікарі негайно почали довгу операцію. Вони вичистили груди, позшивали різні органи, набили медициною і зашили велику рану. Я на протязі місяців доглядала того хлопчика. І він цілком видужав!
Вдячність пацієнтів
Також це є дуже заохочуючим коли пацієнти, яких ви вилічите назад до доброго здоров’я кажуть: “Ви спасли моє життя. Дуже дякую вам!’“ Продовж багатьох років кілька пацієнтів так віддячувалися мені. Це помагає медичним сестрам, незважаючи на численні трудності виконувати їхню працю, почуватися, що вона є варта.
Багато колишніх пацієнтів ще далі пишуть до мене. Наприклад, одна жидівка завжди напише мені, коли їде на вакації. Вона була дуже тяжка пацієнтка. Продовж двох тижнів коло неї служило вісімнадцять різних медичних сестер! Ніхто не міг стерпіти її. Я знаходжу, що з пацієнтами часами треба обходитися строго, але ласкаво, і переважно вони тоді гарно відносяться.
Я маю велике співчуття до моїх пацієнтів. Тому я люблю доглядати хворих у ліжках; тут я можу більше віддати себе, щоб хворі відчули потребу і вартість життя. Певна річ, не всі висловлюють вдячність, але я знаю, що люди оціняють доброту і послугу, а особливо коли вони є хворі.
Моя матір розказувала як одного разу вона почула, як дві жінки в автобусі дискутували про одну медичну сестру. Вони розказували, яка добра вона була до них у лікарні і що вона робила для них. І тоді одна згадала ім’я цієї медичної сестри — моє ім’я. Моя матір так здивувалася, що аж обернулася і сказала: “Та це ж моя донька!”
Моє рішення бути медичною сестрою
Як я зацікавилася життям медичної сестри є дещо надзвичайно. Одного разу коли я була на вакаціях в Монтеґо Бей я з приятелем пішла до лікарні відвідати дівчину, що видужувала після операції на апендицит (сліпа кишка). Лікарня була в дуже гарній місцевості виходячи на протоку. Я сказала дівчині, що коли б мені було треба операції, то я хотіла б прийти до цієї самої лікарні й мати те саме ліжко.
Це було в неділю. І другої суботи мене взяли до тієї самої лікарні через непередбачений випадок. Мені дали те саме ліжко, в тій самій кімнаті, той самий лікар зробив мені операцію і на те саме, що мала та дівчина, а саме, усування сліпої кишки.
Видужуючи в ліжку мені перший раз прийшла думка, що бути медичною сестрою була б дуже цікава професія. Я подумала собі, “Я дуже мало знаю про своє фізичне тіло, мою анатомію”. Я хотіла б більше навчитися як тіло функціонує, отже вирішила стати медичною сестрою.
Моє навчання на медичну сестру
Закінчивши середню школу я записалася вчитися на медичну сестру. Нам дали вибирати де ми хотіли вчитися, і я вибрала ту гарну лікарню в Монтеґо Бей.
Нас вчили саме при роботі. Першого тижня ми вже працювали в лікарні. Нас назвали стажерками (кандидатами), щоб відрізнити нас від регулярних медичних сестер, які були одягнені на біло, ми мали синій одяг із білими фартушками і чорними панчохами.
Ми працювали від 6-ої години рано аж до 6-ої вечора — і в день нам давали трохи вільного часу. Вечерами ми вчилися. Крім двох або трьох годин в клясі нас привчали практично в дійсній лікарні.
Досвідчені медичні сестри привчали нас як купати хворих, запускати клізми та голки, перев’язувати рани, брати тиск крови тощо; і тоді під їхнім наглядом ми мусіли самі виконувати цю роботу. Нас навіть вчили робити те, що в Сполучених Штатах дозволяють лише робити лікарям. Наприклад, коли б хтось розрізав собі руку або ногу, то ми не кликали лікаря, але самі зашивали рани. Лікаря було треба лише тоді, коли рана була на голові або дуже серйозна.
Але сьогодні дівчата, що вчаться на медичних сестер навчаються переважно з книжок; вони навчаються теорії, але переважно дістають дуже мало практики. Деякі медичні сестри, що вже закінчили школу навіть не вміють робити застрики. Одна медична сестра, що закінчила університет в цьому фаху, хоч знала напам’ять вісім різних клізм, призналася, що досі ще ані одної не дала недужим!
Проби i натиски
Є велика різниця між читанням про медичних сестер, а дійсним виконуванням праці за цим фахом. Я ніколи не забуду як другого тижня мого навчання, медична сестра наказала мені заложити зуби в рот померлої жінки. Я думала, що сама помру і почала плакати. Але медична сестра таки змусила мене зробити то.
Дивитися перший раз на розтин трупа є дуже страшне. Ніхто не міг спати тієї ночі. Я не могла ні спати, ні їсти. Я ніколи не забуду як лікар витягав внутрішні органи і давав нам дивитися на них, щоб могли самі пізнавати їх! Але я хотіла навчитися про анатомію і мушу признатися, що цієї науки ніколи не забуду.
Другого року моєї науки мене передали до загальної публічної лікарні в столиці Кіньґстон. Там я доглядала недужих із тропічними хворобами, що були хворі, головно на черевний тиф. Третій й останній рік нашого вишколення перейшов дуже скоро. Тепер, чи нас будуть визнавати за фахові медичні сестри залежало від останнього іспиту. В одному іспиті ми сиділи перед лікарями і відповідали на різні питання, які вони давали нам. Також, практично, як лікарі дивилися, я мусіла робити аналіз з сечі чи в ній був цукор! Я була така нервова, що аж руки тряслися, але добре здала іспит. Тепер я була професійна або зареєстрована медична сестра.
Навчання на повитуху (акушерку)
Але, перед тим як мене вислали працювати за моїм фахом медичної сестри я потратила шість місяців, щоб навчитися на повитуху в Кіньґстон Вікторія Ювілейній Лікарні. Ми мусіли доглядати принаймні сорок народжень і здати тяжкий іспит перед тим, як стали фаховими повитухами.
Я ніколи не забуду як я відбирала першу дитину. Страшно було дивитися! Я думала, що матір породить близнюків, але вони народилися знесиленими. Вони вийшли з моїх рук мертвими. Я дуже настрашилася!
У нашому тренованні ми мусіли навчатися доглядати різного роду ненормальні народження. Наприклад, замість виходити головою вперед, так як є нормально, дитина часом родиться ногами або руками перше. Ми навчилися як витягати такі діти, і відтоді я доглядала багато таких випадків без ускладнень. Також пуповина часами обвивається навколо шиї дитини, і нас навчали, що робити коли це стається.
Головно нас навчали як витягати дитину, щоб не роздерти матір в часі народження. Стандартний спосіб багатьох лікарів є розрізувати матір, витягнути дитину, а тоді зашити її. Вони роблять цю операцію, що називається епісіотомі, тому що це є легше. Але вправлена повитуха може, майже в усіх випадках, відібрати дитину так, що не треба розрізувати отвір матері. Я вже приймала сотні дітей і можу порахувати такі операції на пальцях, бо я не потребувала їх.
Кілька років я працювала на Ямайці, служила як повитуха, навчала студентів медичних сестер і доглядала іншу працю в лікарні. В 1958 р. я поїхала до Нью-Йорку.
Брак обережности і недбалість
Від того часу, як я почала працювати в клініці, я доглядала ліжка по різних лікарнях у Бруклині. Правда, кожний може зробити помилку, але часами брак обережности і недбалість лікарів та медичних сестер страшив мене. Я знаю кілька випадків де недужим робили операції і забували медичні прилади або рушники в них.
Наприклад, у Бруклині була пацієнтка, яку я доглядала коло п’ять або шість років тому. Вернувшись до дому по операції вона скаржилася, що її дуже боліло. Чоловік сердився і казав, що їй нічого не бракувало, але вона таки далі скаржилася. Отже її взяли назад до лікарні й зробили фотографію з рентгену. У середині знайшли лікарські щипці.
Мені здається, що деякі лікарі є дуже недбайливі. Наприклад, перед операцією, вони повинні зробити електро-кардіограму (ЕКҐ) для дослідження серця, зробити рентген, і таке інше. Але я знаю про випадки де цього не робилося і це з серйозними наслідками.
Одна жінка, яку я доглядала в Бруклинській лікарні впала і зламала собі лікоть. І їй більше нічого не бракувало. Вони взяли її на операцію. Коли дали їй наркоз вона дуже захворіла і серце перестало битися так, що вони мусіли робити операцію на серце. Кілька днів пізніше вона померла, і ніколи не вернулася до притомности. Але якщо б лікарі були взяли тести, то вони знали б стан її серця і тоді могли б бути обережними.
Такі випадки відбуваються частіше ніж хтось собі думає. Я знаю, бо сама бачила, і мої приятельки, які працюють по лікарнях тут у Нью-Йорку те саме кажуть. На жаль здається, що багато медичних сестер і лікарів сьогодні не дуже цікавляться добробутом недужого. Вони лише цікавляться грішми — платнею.
Багато разів у зміні медичних сестер я мусіла пригадувати їм в якому стані вони лишали недужого. Йому не було вигідно; медична сестра не змінила його ліжка, не водила на прохід, не скупала його, і так далі. Вони лише обтерли його вогким рушником. А це не є спосіб доглядати недужого.
Часто я не могла знести коли дивилася на недбальство медичних сестер, через яке багато недужих умирало. Я бачила як пацієнти раз-у-раз дзвонили за медичною сестрою. А вони лише сидять при своїх столах і не відповідають. Здається, що вони цікавляться лише курінням і особистими вигодами.
Певна річ, це не є правда про всі лікарні. Не всі медичні сестри або лікарі так доглядають своїх пацієнтів. Дійсно здається, що більшість із них не є такі. Але я певна, що напрям є до самолюбства замість зацікавлення недужими, і я чула як інші лікарі й медичні сестри висловлювали своє розчаровання.
Аборти й переливання крові
Я вірю, що масове вбивання ненароджених діточок по лікарнях у Нью-Йорку є лише прикладом сьогоднішнього зіпсуття. Те, що там відбувається є така огида, що деякі міські лікарні не можуть дістати медичних сестер доглядати клініки де роблять операції на припинення вагітности.
Недавній закон у Нью-Йорку дозволяє таку операцію (аборт) аж до двадцять чотири тижні по зачаттю, коли зародок уже розвиває різні члени. Деякі вирізані зародки навіть були живі! Але медсестри наказували не рятувати деяких. Одна реєстрована медсестра написала щось дуже цікавого про цю справу в журналі для медсестер. Вона сказала;
“Не застановляючись над моралями, закон тепер уважає ненароджену дитину бути особою: Вона має право до спадковости, заскаржувати до суду за своє ушкодження при народженні. . . . Отже, жінка не має права вбивати свою ненароджену дитину, так як вона не має права сильно бити, ображати, або вбивати її після народження”.— Американський Журнал для Медичних Сестер від грудня 1970 р.
У клініці де я працюю щотижня приходить дюжини дівчат на аборти. Деякі приходять на дві операції до кількох місяців! Мені здається, що тут треба обвинувачувати лікарів, бо вони можуть відмовлятися і не робити таких операцій. Але з цього є великий дохід і здається, що лікарі цікавляться головно грішми. Особисто я не маю нічого до діла з абортами; навіть з паперами на цю операцію. Моє сумління не дозволяє мені працювати при такій роботі.
Я беру подібний стан щодо переливання крові. Я бачила як пацієнти заражалися гепетитом від крові. Деякі ніколи не видужували. Деяких убивають перевантаженням, а деякі вмирають від інших шкідливих протидій. Отже, замість зберігати життя я знаю, що переливання крові може вбивати. Деякі лікарі вже все менше і менше вживають кров. Я твердо вірю, що коритися Божим наказам ‘стримуватися від крови’
поможе здоров’ю, духовно і фізично.— Дії 15:28, 29.
Що помогло мені оціняти коли я стала медичною сестрою
Я навчилася багато коли стала медсестрою. Одна річ, воно помогло мені оціняти яке чудове наше фізичне тіло справді є. Воно справді є рукоділля Величного Творця. Недовго після того як я вивчилася на медсестру, стався випадок над яким я почала дуже серйозно задумуватися.
Одної ночі я працювала в кімнаті в Ямайці де роблять операції, коли настрашені родичі привезли свою маленьку дівчинку. Вона проковтнула англійську півцентову монету, що застрягла в її гортанці. Рентген показав, що навколо монети формувалася слиз. Тому що монету не було можливо витягнути через її рот, то негайно було треба робити операцію. Але саме в часі операції загасло світло. Я присвічувала електричним ліхтарем, а лікар робив делікатну операцію.
Дивлячись на це я дуже чудувалася. Я пам’ятаю як я думала собі, ‘Дивіться на ті пальці. Які здібні вони є! Справді, як нам не боятися Бога?’ Тому, що Бог дав лікареві його пальці, життя маленької дівчинки спаслося.
Але часто ні лікарі, ні медсестри не можуть помогти недужим і вони вмирають. Я багато разів почувалася безпорадна, коли смерть забирала ще одну жертву. Часто я задумувалася, ‘Чому люди мають страждати і вмирати? Чи це справді є Божий намір, щоб люди так вмирали?’
Я дуже рада, що я шукали і знайшла відповідь, і що мені допомогли оціняти Божий чудовий намір заснувати новий лад, де “смерти більше не буде, ні смутку, ні крику, ні болю”. (Об. 21:3, 4) Як медична сестра, я особливо чекаю сповнення тієї обітниці.