Відвідуючи діючий вулкан

Від “Пробудись!” кореспондента в Заїрі

“ЩО ЗА вид!” Ми не могли сказати більше коли перше подивилися в горло цього величезного кратера і бачили як вогонь виходив із нутрощів землі. Гострий сморід сірки, рев мов якоїсь великої потвори і сама величина кратера надихнула на нас великий страх. Особисто побачити такий величезний доказ природної сили — це є досвід, якого ми будем довго пам’ятати.

У світі немає багато місць де можна побачити живий, дихаючий вулкан, і ще менше де можна близько приступити і подивитися на його діяльність. Нюіраґонґо вулкан є один із цих обмежених кількох, знаходячись лише кілька миль на північ від міста Ґома, на східному кордоні Республіки Заїр. Не так як інші вулкани в інших місцях землі, Нюіраґонґо вулкан ніколи не покривається кіркою так, що вогонь можна завжди бачити. З цієї причини Нюіраґонґо вулкан не виглядає такий небезпечний, як його сестра, Нюамулаґіра, стоячи біля нього, який часто вибухає, з великими видовищами.

Драпаючись до края

Дружина і я вирішили приглянутися ближче на це явище. Взявши зміну одягу і харчів на кілька днів, ми стали подорожувати небезпечною гористою дорогою від нашого дому в Букаву при долині озера Ківу, до Ґома, шістдесят миль на північ. Там ми переночували у знайомих і другого дня рушили до края Нюіраґонґо. Тут починалася наша велика пригода.

Заплативши вступ, разом із великою групою чужих туристів, ми найняли місцевого Заїрського носильника і рушили на піхоту. Піхоту? так, і гора ставала все більш і більш стрімкішою. Косогори не є гарячі, і незабаром почав падати дощ — не великий, але стійкий — падав через наступних три години.

Як ми драпалися через кущі, то чорна вулканічна земля була дуже слизька. Де-не-де можна було бачити дуже великі дощові черв’яки, більше як один фут (30 см) довгі, і дуже гарні делікатні дикі цвіти. Напереді йшов місцевий чоловік, який був провідником, з рушницею з сліпими кулями,— щоб настрашити мандрівних слонів.

Чим ближче до верха, то стежка ставала більше нерівна — тепер ми йшли по зморщеній вулканічній перепаленій цеглі замість болота — і часами треба було перелізати повалені дерева та інші перепони. Ми були раді, що найняли носильника нести наш одяг і харч. Після трьох годин драпання, ми прийшли до дерев’яної будки де трошки відпочили і перекусили.

Рушивши знову в дорогу, ми побачили обідок або край кратера,— однак далеко ще від нас. Тепер кущі ставали низькорослі й було менше дерев. Ставало холодніше, отже треба було брати светри. Носильник, незважаючи на вантаж, таки був далеко напереді нас, хоч тепер ми вже проминули кількох туристів, які рушили від нас скорше, але не мали найнятих носильників. Одна старша особа мусіла вернутися назад, бо дорога була за тяжка для неї.

Пів до третьої пополудні ми прийшли до місця де мали перебувати цілу ніч — дві алюмінійні круглі будки з конусними дахами, в яких було кілька дерев’яних ліжок з ґумовими матрацами. Тому що всі були втомлені і промокли до шкіри, ми вирішили стати і висушити одяг. Трохи підкріпившись їдою ми зауважили, що дощ перестав падати, ми тепер були готові драпатися до самого кратера, ще чверть милі вгору. Це була найгірша дорога зі всіх. Поза будками не було стежки, але наш провідник знав куди провадити нас. Навіть тепер ми дерлися через нерівні вулканічні скелі і багато з нас падали та дуже невигідно сідали. Ми драпалися вгору на всіх чотирьох, ногами і руками.

Але, погода була дуже гарна, бо мряка, яка покривала косогори зникла даючи нам дуже гарний вид степів, яких ми залишили лише кілька годин тому. Ми також бачили Шагеру, маленький мертвий вулкан, якого ми минали коли драпалися догори. Далеко внизу і на ліво можна було бачити нарис дуже гарного озера Ківу, а на право трошки вище, стояв величний снігом покритий вершок Карісімбі на фоні вечірнього неба.

Приближаючись до краю безодні кратера збудження почало захоплювати нас. Тоді, ось раптом, ми були там! Ми стояли немов на вершку світа, 11.000 футів (3.470 метрів) вгорі. А що за вид! Саме перед нами був широко-відкритий рот вулкана Нюіраґонґо — величезна безодня коло пів милі ширини з дуже стрімкими боками далеко внизу — так, ми стояли на самому краю. На цій віддалі ми не відчували вогню, але ми дійсно бачили і чули його. Великі хмари диму зносилися до неба, і сильний, гострий сморід сірки наповняв наші ніздри.

Страшне видовище

З краю безодні можна найкраще бачити вулкан. Тут немає перепон, немає поруччя, шнурів або чогось іншого стримувати надто зацікавлених осіб, щоб вони не впали стрімголов більше як сто футів до дна безодні. Підлога кратера є плоска, крім платформи або “стола” в центрі — круг темносірої речовини, яка рухається вгору то вдолину так високо, як сорок футів або й вище. По середині цього кола можна бачити розтоплену лаву, як вона тече і піднімається з нутрощів землі.

Провідник показав нам вступ саме всередині края безодні з якої можна робити гарні фотографії і мати трошки сховку від льодових вітрів, які тепер почали віяти. Ми дуже уважно ступали до цього вступу стараючись, щоб не дуже близко приступати до края. Сидячи на дерев’яній дошці саме всередині живого вулкана з кількома іншими туристами, ми знайшли, що як почало смеркатися, то вогонь мав дивний гіпнотичний вплив на нас.

Як зовнішній світ зникав у темряві, тут ми дивилися на найчудовіше явище за цілого нашого життя. Здавалося, що вогонь вулкана збільшався і полум’я підскакувало та танцювали перед нами — дійсно кілька сот футів далеко, хоч виглядало дуже близько. Тепер можна було бачити біло-гарячу лаву, що повільно випливала з серця вогню. Ми зараз подумали про нашого Великого Творця, Всемогутнього Бога Єгову й яку величезну силу Він мав під Його руками. Справді цей досвід викликав покору.

Ми подорожували пішки коло п’ять миль — угору. Тепер о пів до восьмої, ми почали сходити вдолину до металевих будок. Тому що було дуже темно, то дорога була досить небезпечна. Але ми обоє погодилися, що цей досвід був варта нашого зусилля. Тієї ночі ми добре виспалися і рано ще раз подивилися на безодню кратера, і почали сходити з “муліма я мото” (“вогняна гора”), так як місцеві люди називають її в свагільській мові.

Деякі далі жертвують звірята на горі Нюіраґонґо, яку вважають за свого бога, але ми дякуємо Єгові, правдивому Богові, що Він дозволив нам побачити таке страх-надихаюче діло Його рук.