Святість життя

У НАШИХ теперішніх часах люди уважають життя бути дуже дешеве. Атомні бомби і воєнні далекосяжні ракети, а навіть ще більш жорстока зброя для знищення, є пристосовані вбивати тисячі людей масово. Душогубів часто випускають на волю або дуже легко карають. Таких осіб знову випускають між публіку, і вони знову повторяють свій злочин. А як Бог уважає таку непошану до життя?

Божий Син сказав був Своїм учням: “Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого. А вам і волосся все на голові пораховано. Отож, не лякайтесь, бо вартніші ви за багатьох горобців”. (Мат. 10:29—31) Бог так цінить життя всіх осіб, що дав Свого власного Сина на жертву, щоб усі мали нагоду дістати вічне життя.— Ів. 3:16; 1 Тим. 2:5, 6.

Божий закон відбиває святість життя

У Свойому законі стародавньому Ізраїлеві, Бог показав, як Він дуже цінить життя. Цей закон завжди наказував суддям, щоб вони дуже уважно робили дослідження і рішення відносно вини чи невинности і тоді карали. (5 Мойс. 19:15; 16:19, 20) Але для душогуба була лише одна кара: “І не візьмете окупу для душі убійника, що він повинен умерти, бо буде він конче забитий . . . а краєві не прощається за кров, що пролита в ньому, як тільки кров’ю того, хто її пролив”.— 4 Мойс. 35:31—33.

Особи, які мали доказ про якийсь злочин мусіли посвідчити про нього. (3 Мойс. 5:1) Свідки, що свідчили про убивство, яке включало смертну кару, мусіли кидати перші каміння, щоб убити винних. (5 Мойс. 17:6, 7) Хтось мусів би бути дуже твердий, щоб фальшиво свідчити, а тоді вбити невинну особу. Над законом, яких вимагав, щоб карати фальшивого свідка такою самою карою, яку він старався стягнути на заскарженого, треба було дуже серйозно застановлятися. Направду, що такі вимоги запобігали фальшиве, поспішне або байдуже свідоцтво.— 5 Мойс. 19:16—20.

Випадкове, ненавмисне вбивство стягало провину за кров

Навіть у випадку ненавмисного вбивства, то святість життя таки була дуже важна. Наприклад, чоловік міг рубати дерево в лісі і його сокира могла впасти з топорища і вбити його ближнього. Випадковий душогуб тоді мусів утікати до найближчого міста сховку, якого Бог був милосердно призначив. (5 Мойс. 19:4—7; 4 Мойс. 35:6, 11) У тому місті він мав сховок аж поки він міг вернутися до місцевости де випадок стався. Там він став на суд. Якщо смерть справді була ненавмисна, випадкова, то чоловіка тоді брали до міста сховку, в якому він мусів мешкати аж до смерти тодішнього первосвященика. Це, безперечно, часами тривало роки, або навіть ціле життя.— 4 Мойс. 35:12, 22—25.

Дальше нагадуючи потребу мати велику пошану до життя, був закон про “месника за кров”. Це був найближчий родич убитого. Він можливо міг визнавати, що душогубство сталося випадково, без наміру. Але вбивець деколи барився, або коли зайшов у місто сховку, міг часами виходити поза його кордони, можливо вертаючися до свого дому. Такі вчинки показали б, що він не дуже журився, що вбив свого ближнього або про те, що був винний у кровопролиттю. У такому випадку, “месник за кров” мусів забити його. Отже, душогуб і “месник за кров” мусіли шанувати святість життя вище якогось особистого бажання або почуття. Розпорядок міст сховку також відвертали родову або особисту помсту. Це приносило мирне споріднення між Богом, а народом.— 4 Мойс. 35:26—29; Іс. Нав. 20:2—6.

Нерозв’язані душогубства не були ігноровані

Сьогодні вважають, що нерозв’язане вбивство є справою лише поліції і суддів. Але так не було під Мойсейовим законом. Відповідальність спадала на ціле місто. Закон каже:

“Коли на землі . . . буде знайдений забитий, що впав на полі, і не буде відомим, хто вбив його, то повиходять старші твої та судді твої, та й виміряють до тих міст, що навколо забитого. І станеться, коли довідаються про місто, найближче до забитого. . . . І старші того міста зведуть [ту] телицю до долини висихаючого потоку . . . і там у долині висихаючого потоку переріжуть шию тій телиці.

“. . . І всі старші того міста, найближчі до забитого, умиють свої руки над телицею, що в долині висихаючого потоку їй перерізана шия. . . . І скажуть: ‘Руки наші не пролили цієї крови, а очі наші не бачили. Прости народові своєму, Ізраїлеві’. . . . І буде прощена їм та кров”.— 5 Мойс. 21:1—9.

Таким способом, жодне душогубство не було пропущено. Корову не різалося так як для жертви покути, і не кропилося її крови по жертівнику. Корові ламалося шию, щоб узяти місце душогуба, не відбираючи вину у крові від нього, але, щоб місто було вільне від кровопролиття. Безперечно, коли б пізніше знайшли б душогуба і доказали б його вину, то він мусів би умерти.

Чи смертна кара є справедлива?

Деякі особи кажуть, що суспільство поступає вперед, коли скасує смертну кару. Але, застановившись над законом, якого Бог дав Ізраїлеві, то можна бачити, що замість бути задуже строгим, смертна кара за душогубство відбиває Божу високу пошану до життя, не лише назагал, але особисто. Ми мусимо пам’ятати, що Мойсеїв закон походить від Суверена цілого всесвіту. Певно, що Бог дуже цікавився людиною, коли вложив цю точку в ізраїльський закон.

Але, в дійсності, смертна кара почалася більше як 850 років перед Закон-угодою. Після потопу, Бог промовив до Ноя, кажучи: “А тільки Я буду жадати вашу кров із душ ваших, з руки кожної звірини буду жадати її, і з руки чоловіка, з руки кожного брата його Я буду жадати душу людську. Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров”. (1 Мойс. 9:5, 6) Отже, цей закон відноситься до всього людства, бо всі люди тепер на землі походять від Ноєвої родини.

Цей закон дає урядуючій владі право вбивати навмисного душогуба. Чи це є християнський погляд? Так, бо Павло, апостол Ісуса Христа, писав до християнів про світські уряди: “Хочеш не боятися влади? . . . А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він [влада] носить меча [вигубляти], він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві”.— Рим. 13:3, 4; Порівняйте Дії 25:10, 11.

Чи є якась надія для душогубів?

Людина, що вчинила душогубство повинна умерти. Вона мусить відповісти перед Богом, як і перед державою. Чи Бог простить такій людині? Так, якщо вона буде з вірою надіятися на покриваючу кров Ісуса Христа і коли сердечно покається і посвятить своє життя служити Богові. (Дії 10:43) Якщо вона зробить це, і хоч може померти (і це справедливо) з руки держави, але однак вона має певну надію на воскресення. Така людина буде мати кращий початок на шляху до життя у райській землі під Христовим тисячолітнім царством.— Дії 17:31.

А ті, що чинили такий серйозний гріх, як душогубство і не прийняли Христової покриваючої жертви перед їхньою смертю, то таких Ісус Христос буде судити. Як Божий призначений Суддя Він знає хто може скористати з воскресення з нагодою дістати вічне життя. (Ів. 2:24, 25; 5:30) Коли Ісус був на землі, Він сказав: “Усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти духа святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім”. (Мат. 12:31, 32) Ці слова показують, що навіть душогуб має надію, коли покається і буде користати з Божого забезпечення через Христа.— Луки 24:47.

Христос дав апостолові Іванові видіння воскресення, про яке Іван описує в слідуючий спосіб: “І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми. І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і гадес [гріб] дали мертвих, що в них, і суджено їх згідно з їхніми вчинками”.— Об. 20:11—13, НС.

Вчинки за якими будуть суджені ці воскреслі не будуть їхні колишні вчинки, яких вони зробили перед смертю. Якщо б так, то душогуби мусіли б зараз знову вмерти, а це перешкоджало б цілі їхнього воскресення. Замість цього, їхній суд буде заснований на вчинках у тому праведному світі — чи вони будуть бажати коритися та дотримувати закон і робити поступ у розвитку доброго споріднення з Богом. (Іс. 26:9) Якщо вони будуть непоправні, то вони своїм життям докажуть, що не хочуть жити за праведними рівнями, і тому мусять умерти “другою смертю”.— Об. 20:14, 15.

Отже, Бог дуже ясно показав, що життя в Нього є дуже дороге і святе. Він хоче, щоб усі люди пізнали правду, що веде до вічного життя. (1 Тим. 2:3, 4) Хоч люди чинили різні гріхи, деякі серйозніші від інших, то вони таки можуть надіятися на покутну жертву Христа. Вони можуть змінити свою особистість, щоб дістати дар вічного життя під володінням Його Царства.— Ів. 5:28, 29; Дії 24:15; Ефес. 4:20—24.