Який є погляд Біблії?

Як сильно християнин повинен сумувати?

СМЕРТЬ любого родича або друга є найбільш пригнічаючий досвід, якого ми, як люди мусимо зустрічати. З ним приходить глибоке почуття втрати від якого виринає смуток. Плач є природний вираз такого глибокого смутку.

Але, чи Біблія не знеохочує плакати? Чи ж людям не було наказано, не сумувати? Ану перегляньмо, що Біблія говорить у цій справі, і чому.

Один приклад маємо смерть Ааронових синів Надав і Авігу. Ці сини нарушили Божі вимоги для чистого поклоніння, бо приносили “чужий огонь”, правдоподібно під упливом алкоголю. За цей непобожний вчинок Бог Єгова вигубив їх. (3 Мойс. 10:1, 2, 8—11) У цьому випадку Ааронові та його іншим синам було наказано не сумувати. Корячись цьому наказові, вони показували, що вони вповні погоджувалися з Божим судом проти їхніх кревних. (Вірші 6, 7) Згідно з цим, те, що Аарон і решта його синів робили не повинно впливати на спосіб, яким християнин буде звичайно відноситися коли б його кревний або родич помер.

Століття пізніше пророк Єзекіїль дістав наказ не плакати за його дружиною. Слово Єгови було: “Не голоси й не плач, і нехай не виступить сльоза твоя. Стогни собі тихо”. (Єзек. 24:15—17) Бог мав намір для Єзекіїля не висловлювати свій смуток. Це був пророчий знак ізраїльтянам у вавилонській неволі, показуючи їм, що Бог Єгова опоганить Свій храм, який в них був такий дорогий, як Єзекіїльові його дружина. Всупереч їхнім надіям, Єрусалим буде знищений і там в неволі вони не зможуть висловлювати повноту свого смутку.— Єзек. 24:20—24.

Перед тим, Єгова сказав через Свого пророка Єремію: “Не плачте за вмерлим [Йосією], і не жалкуйте за ним, але плакати — плачте за тим, хто відходить [живим] в полон, бо вже не повернеться, і не побачить землі, де він народився. Бо так промовляє Господь [Єгова] до Шаллума [Єгоагаза], сина Йосіїного, царя Юдиного, що царював замість Йосії, свого батька, що вийшов із місця цього. Він сюди вже не вернеться! Бо помре він у місці, куди його полонили, краю ж цього не побачить уже”.— Єрем. 22:10—12.

Чи це значить, що було неправильно плакати над добрим царем Йосією, проти Божої волі? Ні. Ізраїльтяни дуже потерпіли, коли Йосія помер у битві. Цей випадок був народна катастрофа і сумувати було правильно. Навіть Єремія сумував над смертю Йосії. Біблія говорить: “Вся Юдея та Єрусалим були в жалобі по Йосії. І Єремія співав жалобну пісню по Йосії. А всі співаки та співачки оповідали в жалобних своїх піснях про Йосію, і так є аж до сьогодні, і дали їх за уставу для Ізраїля, і ось вони написані в жалобних піснях”.— 2 Хрон. 35:24, 25.

Ясно є, що слова Єгови через Єремію не знеохочували ізраїльтянів від висловлення жалоби. Вони тільки вказували, що у порівнянні, стан живого Шаллума, сина Йосії, був ще гірший від його мертвого батька. Це тому, що Шаллум помре, не в його батьківщині, так, як батько Йосія, але як невільник в Єгипті. Отже була більша причина плакати за сином Йосії ніж за померлим царем.

Перегляд Біблійної історії показує, що Божі слуги правильно плакали по смерті любих. Коли Авраамова люба дружина померла, говорить Боже Слово: “І прибув Авраам голосити над Саррою та плакати за нею”. (1 Мойс. 23:2) Думаючи, що дика звірина забила його сина Йосипа, Яків “плакав за ним”. (1 Мойс. 37:35) Про смерть першого християнського мученика з рук лютої товпи, ми читаємо: “І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним”. (Дії 8:2) По смерті Сарни (Тавіти) християнські вдови, які користали з її доброти в Йоппії дуже плакали.— Дії 9:39.

Ми не повинні думати, що таке плакання є лише недосконала людська реакція у сумних обставинах. А чому ні? Тому що навіть Сам досконалий Син Божий, Ісус Христос, плакав, коли Його друг Лазар помер. Багато, які були свідками того, що Ісус плакав, викликнули: “Дивись, як кохав Він його”.— Ів. 11:35, 36.

Також годиться співчувати іншим в їхньому смутку. Писання нагадують: “Плачте з отими, хто плаче”.— Рим. 12:15.

Божі слуги, проте, повинні обминати жалобні обряди, які є з’єднані з фальшивим поклонінням. Стародавнім ізраїльтянам було наказано: “І не зробите на тілі своїм нарізу за душу померлого”. (3 Мойс. 19:28) Писання стародавнього історика Іродота (Herodotus) показують, що тут було включено. Про вчинки Ситіянів при смерті їхнього царя, він сказав: “Вони відрубували частину їхнього вуха, голили голову, ранили собі руки, розрізували собі чоло і ніс, і проколювали ліву руку стрілами”. (4-та книга, секція 71) Ціль таких вчинків могла бути на успокоєння божеств, які вони вірили головували над померлими. Певно, що такі жалобні обряди не мали місця серед людей, які вірили у воскресення.

Також, такі крайні вирази жалоби не є придатні для християнів. Апостол Павло писав співвіруючим: “Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають”. (1 Сол. 4:13) Справді, християнин може сумувати. Але він не повинен так глибоко падати в розпач немов він загубив усе. Інші повинні бачити, що в нього є чудова надія, надія, що справді підкріпляє його. Смуток правдивого християнина повинен мати рівновагу над якою надія і Богом-дана радість повинні брати перевагу. Він повинен старатися, щоб відбивати відношення апостола Павла, який сказав про себе та його друзів, що вони були “сумні, але завжди веселі”. (2 Кор. 6:10) Таке відношення поможе нам обминути ослаблюючі наслідки постійної жалоби.

Складений доказ у Писанні показує, що сумувати над померлими любими є правильно. Але така жалоба не повинна бути до такого ступня, що буде класти в думках інших під сумнів віру християнина в Божу обітницю на воскресення мертвих. Всякі крайні жалоби та ідольські обряди треба обминати. Також, плач, що відбиває незгоду з Божим судом або є протилежний Його висловленим наказам також не є правильний.