Нове життя-зберігаюче лікування
ВИЙШОВШИ на хвилину з кімнати де лежав Ґері, я побачила двох християнських братів з нашого збору сидячих в приймальні. Приступаючи до мене, один з них тримав у руці сторінку з журнала Вартової Башти. Обмінявшись коротким привітанням, він подав мені вирізку. Сторінка була „Ознайомлення з Новинами” з 1-го вересня, 1974 р. (анг.).
Як я читала, то відчула настрій надії. Цитований новинковий рапорт описував про нову техніку допомогти тим пацієнтам, які загубили багато крови. Лікування називається „гіпербаричний (під тиском) кисень”.
Відвертий обмін думок
Десь приблизно пів на дванадцяту рано головний хірург у лікарні з’явився в коридорі. Він покликав нас до свого бюра і сказав: „Ми залагодимо цю справу раз назавжди”.
Бюро було мале і ще зменшилось, коли всередину вступили три лікарі й я з моїми двома друзями. Я бачила, що лікарі були втомлені й я гадала, що вони працювали допізна змагаючись з різними тяжкими проблемами. Їхній тягар нібито збільшився обмеженням, щоб не вживати крови у випадку Ґері. Я розуміла це.
„Я порадився з моїми лікарями і ми всі є пригнічені”, сказав головний хірург. „Не тільки пригнічені, ми є роздратовані! Маємо молодого чоловіка, якого можемо врятувати, але через принципи, яких ви дотримуєте і заохочуєте його дотримувати, є неможливо дати йому допомоги”.
Причіпивши кілька рентгенівських знімок поламаної ноги Ґері на стінний екран, він звернув увагу на багато тріщин в його нозі. Перелом кістки був дуже зубчастий. На одній знімці можна бачити, як кістка прорвалась крізь тіло.
„З цим ми мусимо боротись”, він сказав, скоро звертаючи нам увагу на тріщини на рентгенівських знімках. „Тут і тут мусимо закладати Ґерієві жезла, і в кожному випадку операція вимагає крови”. Раз-у-раз він повторював нам: „Я є дуже сердитий!” Я дуже настрашилась, знаючи, що була головним предметом його обурення. Я схилила голову і почала плакати.
„Я є християнином”, сказав головний хірург. „Я не бачу нічого злого у переливанні крові. Навіть коли б так робити не було правильно, то Бог простить вам”. Змінивши свою тактику, він сказав: „Коли не дозволите Ґері взяти кров, то це буде те саме, як би вбити його. Той, хто дійсно турбується життям, Ґері [я знала, що він мабуть дивився на мене], буде пробувати переконувати його, щоб він взяв кров”. Знову звератаючись, він майстерно звернувся до мого почуття, кажучи: „Коли Ґері візьме кров, то вийде з лікарні скоро і вернеться додому, до вас і дітей і нарешті до роботи. Кров є єдинна відповідь.
„Цей чоловік вмирає, і ми можемо врятувати його, але ви зв’язуєте наші руки. Чи хтось уже помер на ваших руках, якого ви не могли врятувати?” він продовжував. Перебиваючи його, я сказала м’яко: „Так. Я мала дочку”. Здається, що це захопило його зненацька, бо він перестав говорити. Він перервав цю незручну паузу, кажучи: „Добре, я хочу, щоб ви всі вийшли. Ідіть, і добре подумайте, що ваш чоловік переносить”.
Зміна у відношенні
Ставши на ноги, я повернулась до нього і запитала: „Чи я можу говорити з вами?” Усі зупинились і звернули очі на мене, „наодинці”, я додала. „Добре, всі, прошу, вийти”, він заревів.
Коли кімната випорожнилась, я зараз відчула зміну в його відношенні. Здавалося, що він пом’якшав. Вступаючи в малу розмову, він запитав як я сталась Свідком Єгови і випитував про мою дочку. Тоді він запитав скільки мені років. „Двадцять шість”, я відповіла. На моє здивовання, він сказав: Ой, „ви ж така молода, щоб переносити все це”.
Я дуже здивувалась його зміною. Я запитала чи він був неупереджений чоловік. Він відповів, що був. Я бажала, щоб він перше скомпрометував себе, перед тим ніж дам йому рапорт з Вартової Башти про гіпербаричне лікування. Як він віддав вирізку мені в руки, я запитала його, „Чи ви димаєте, це допомогло б?”
„Я не знаю”, він відповів. „У такому часі все є варта проби”.
„Чи ви можете відіслати його кудись інше?” я прохала.
„О, ні”, він відповів. Я цього не зроблю; Ви сама мусите постаратись про це. Ви можете подзвонити до військово-морської бази”.
„Що ж мені казати їм? До кого мені телефонувати?” я випитувала його.
„Тільки подзвоніть і запитайте того, хто опікується гіпербаричним лікуванням і розкажіть їм справу”. В той час він нахилився до телефону на його письменному столі. Він почав розмовляти з кимось — кого кликав по першому імені. Розказуючи йому всю мою проблему, він поводився так ніби дійсно бажав допомогти мені. Повернувши слухавку на місце, він сказав: „Усе вже готове”. Ґері тепер мали перевезти до Меморіал Лікарні у Лонґ Біч.
Мабуть через рішучість цього головного хірурга, приготовлений перевезти Ґері до цієї лікарні відбулось дуже скоро. Але приготовляючи його до подорожі, один з лікарів сказав про гіпербаричне лікування: „Воно йому нічого не поможе”. Хоч говорив тихо, то в тоні його голосу була лютість, як він сказав: „Йому потрібно крови, щоб загоїти його рани”. Це знеохотило мене. Але Ґері швидко повезли до чекаючої карети швидкої допомоги. Один лікар їхав з нами до лікарні.
Мої надії відновлені
Нарешті, ми побачили велику дуже модерну лікарню. Там супроводники вже чекали на нас. Вони повезли Ґері на сьомий поверх, до маленької приватної кімнати у Відділі Напруженого Догляду. Приступаючи до мене, медична сестра сказала мені зачекати аж поки лікарі не докінчуть їхній медогляд. Я пішла до кімнати відпочинку, щоб трохи освіжитись. Там я молилась, щоб Бог дав мені силу та відвагу. Приблизно 18 годин минуло від часу, коли мене пробудив лякаючий голос по телефоні минулої ночі.
Якось я приволочилась назад до кімнати Ґері. Увійшовши до середини, то два лікарі ще були коло нього. На хвилину я забула, що мала при собі вирізку про гіпербаричне лікування. Приступивши до найближчого лікаря, я подала її йому. Лікар був високого росту, трохи товстий, широкоплечий чоловік з чорним назад зачісаним кучерявим волоссям. Він узяв її і почав читати. Закінчивши, він мимрив по лікарському, „Ага, Ага,”. Нетерпляче я запитала, що він думав: „Чи ви колись чули про це лікування?”
„Певно, що чув”, він відповів, дещо байдужо. „Я написав цю статтю”. (Це була стаття поміщена в Journal of the American Medical Association з 20-го травня, 1974 р., цитована в Вартовій Башті.) Я трохи почервоніла зі сорому і великої радости. Як він продовжував і розказував мені про це лікування, то мій пригнічений настрій дуже підбадьорився.
Хоч я бажала затримати свій оптимізм, то таки мала сумніви. Я повторила йому те, що лікар університетської лікарні був сказав мені: „За його поглядом”, я пояснювала, „це лікування не допоможе йому, і коли б допомогло, то Ґеріеві рани таки не загояться тому, що йому потрібно переливання крові”. Подивившись просто в мої очі, він покивав головою і сказав філософічно: „Декотрі люди говорять тільки в їхньому незнанні”. Задоволена і запевнена, я тепер вірила, що перевага вже була на сторону Гері.
Лікування гіпербаричним киснем
У лікуванні гіпербаричним киснем, то ціле тіло піддається до чистого сто процентового кисня під тиском більшого від тиску нашої атмосфери, що є 14.7 фунтів на кожний квадратовий дюйм при морському рівні. Підвищення тиску розпускає кисень у тілесних тканинах і в рідинах, багато вищим зосередженням від нормального. Апарат складається з циліндричної форми бака з тяжкого металу, куполу з грубого скла через який пацієнт може бачити назовні, а ті назовні можуть дивитись до середини. Надзвичайно грубі, круглі двері є подібні до дверей банкового скліпіння. Системою комунікації можна розмовляти з пацієнтом.
Кисень стискають повільно, і поступово збільшують тиск аж до приписаного рівня. Почуття у вухах є таке саме, як би їхати вгору чи вдолину по горах. На протязі перших кількох днів, Ґері лікували цим засобом кожних шість годин. Після кожного лікування, він відчував зміцнююче збудне почуття.
Вертаючись після гіпербаричного лікування вечером о восьмій годині на четвертий день, то як звичайно, медична сестра змірила йому кількість кров’яних клітин. Наслідки викликали деяке збудження — рівень гемотокриту (пропорція кров’яних клітин до її маси) збільшився один процент від 10 до 11. Хоч цей рівень таки був дуже небезпечний, то новина мала життєрадісний вплив на нас обох. До восьмого дня це лікування збільшило кількість кров’яних клітин до 19, і тепер його перемістили від відділу пильного догляду до відділу відокремлення.
Очивидний доказ поліпшення здоров’я Ґері можна було зауважити одного ранку, коли він прокинувся. „Чи хочеш снідати сьогодні?” я запитала весело. Від самого випадку він не міг втримати жодної поживи в собі. Я мало що не випала з крісла, якого вживала, як ліжко, коли він відповів: „Так, я думаю”.
„Добре, добре”, я сказала з хвилюванням. Його пробуджене бажання до поживи було додатковим доказом, що він буде жити. Всупереч популярній медичній думці, він пережив без крови, і в тому самому часі уникнув ускладнень, які часами бувають смертельні й які передаються переливанням крові. Але, безперечно, головна причина чому ми відмовлялись брати кров був Божий закон для християнів: „Стримуватися . . . від крови”.— Дії 15:28, 29.
Друга криза
Перш ніж Ґері був перенесений з відділу Пильного Догляду, то Браєн дістав високу гарячку. Його фонтанель, м’яке місце на вершку голови спухло, показуючи тиск на мозку — перший знак спинного менінгіту (запалення мозкових оболонок). На мене спала хвиля хворобливого страху, коли лікарка оголосила, що йому потрібно переливати кров’яні платівки тому. Вона пояснила, що кількість кров’яних платівок була дуже низька, під час спинної операції може рушитись кровотеча, можливо доводячи до паралічу.
Перший раз коли ми взяли Браєна до цієї лікарні, то лікарі постарались судового наказу, щоб взяти його під свою опіку. Але вони не давали крови, тому що кількість крови не допоможе йому. Браєн не міг виробляти своїх власних кров’яних клітин. Отже, ми узгодили з його лікарем, щоб йому не переливали крови.
Нарешті, лікар з яким ми мали угоду прийшов. Вкоротці я розказала йому про все, що сталось. Він згодився зробити операцію без крови. Однак, таки можливість, що він помре від кровотечі або паралічу існувала. Рідина спинного мозку була відіслана до лабораторії й довідались, що в нього було запалення мозкових оболонок. Я зітхнула.
Драматичне завернення
Від часу, коли його перша проба кров’яних клітин була взята в дні відкриття його хвороби, то кількість клітин залишалася 4.000 на кубічний міліметр. Але кілька днів пізніше медогляд відкрив драматичне завернення. З сяючим обличчям, лікар сказав: „Кількість Браєневих кров’яних клітин трохи збільшилась”.
„Так?” я перервала його.
„Так”, він продовжував. „Кількість клітин збільшилась до 25.000”.
З великим збудженням я бажала повірити, що Браєн буде жити. Але ми вже втратили надію, бо нам сказали, що дуже мало видужують від цієї хвороби, принаймні за досвідом того лікаря. Я не могла стриматись і розказала Ґері цю добру новину про збільшення клітин у крові Браєна. „Усе ж це таки не є добре, Джен”, він сказав, незрушений моїм завзяттям. Він старався охоронити мене. Один лікар був сказав, що можливість для Браєна видужати була один на більйон.
Минув тиждень. Ми взяли Браєна на ще один медогляд його крови. Цього разу кількість його клітин збільшилась на 50.000! І кожного наступного тижня медогляд виявляв більшу кількість клітин. Наступний відкрив переважаючих 193.000 клітин; слідуючого тижня було 309.000. З часом кількість збільшилась на 318.000, який то рівень важається нормальним. Лікарі так дуже дивувались, що казали: ,Ось! Виняткове Немовля’, і ,Він перемінює нас усіх на Свідків Єгови’. Вони навіть казали, що видужання Браєна було ,чудо’.
Браєн і Ґері вже цілком видужали й я є дуже вдячна за такі успіхи. Ніхто не бажає, щоб їхні дорогі близькі страждали або вмирали. Однак, в той самий час, ці досвіди переконали мене, що існує щось багато важливішого від теперішнього життя. Багато важливішим є дотримувати Божі закони, бо коли будемо слухатись їх, то маємо Божу певну обітницю, що Він воскресить нас із мертвих в Його праведну систему, де зможемо втішатись вічним життям у досконалому здоров’ю і в щасті. (Об. 21:3, 4) Чи ж вірність Ісуса Христа до самої смерти та Його воскресіння не доказують, що такий шлях слухняности до Божих вимог є наймудріший?
Я є дуже вдячна нашому милосердному і доброму Богові, Єгові, за те, що Він дав мені силу вірно витримати, і в той час слухатись Його законів на протязі цього тяжкого часу. Я відчуваю, що надхнені слова апостола Павла стосуються до моєї справи: „А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас”. (2 Кор. 4:7) — Внесок.