Біблія об’єднує різноманітний Сурінам

Від нашого кореспондента в Сурінамі

ТРИДЦЯТЬ миль прогулянки (50 кілометрів) від аеропорту до столиці Сурінаму, Парамарібо, постачає туристові нагоду подивитись на життя у цій країні Південної Америки. З першого погляду мандрівник думає собі, що він опинився в якійсь африканській країні, коли проїжджає попри пальмою-вкритих хатин, іноді бачить напів-одягнену негритянку, яка готує сніданок. Але сцена скоро змінюється і він бачить характерні риси цього світу, як він минає каріби і араваки, двоє поколінь америіндійців, первісні мешканці Сурінаму; східних індійців, яких жінки ще досі носять традиційний головний убір з білого мережива; індонезійців, з їхніми гарно обробленими садами; і китайців, які проводять їхнє крамарство на кожному розі. У старому столичному місті ще можна бачити століття-старі, колоніальні голландського типу хати.

Зараз можна бачити, що через таку різноманітність людей і різні мови, походження та звичаї, то яка-небудь програма освіти буде зустрічати проблеми. Відповідно цьому, проповідування і навчання людей біблійної доброї новини виконувалось з чималим зусиллям. Одна перепона через яку трудно навчати людей Біблії є неписьменність, а головно серед тих, які живуть глибоко в джунглях. У 1976 р., відділ Товариства Вартової Башти Біблії і Брошур енергійно взявся до проблеми і відкрив три школи, вживаючи книжечку Leri Lesi en Skrifi (Навчіться Читати і Писати) у сранан-тонґо (сурінамська мова), і два рази на тиждень професійні вчителі Свідків Єгови вчили ці класи. Незабаром збір у цих джунглях збільшився до 27 членів за допомогою трьох молодих Свідків, які перебрались до цієї околиці, щоб вчити у початковій школі. Тепер там люди можуть читати свої власні Біблії. Краще розуміння Біблії здійснило більшу єдність між різноманітними національними групами. Так само у Парамарібо Свідки допомогли багатьом людям, і тепер там є збір з 120 вісників, який служить разом з 10-ма голландськими зборами.

На південь рікою

Тепер дуже стараються проповідувати по більш віддалених околицях. Ходіть з нами і відвідаємо малий збір понад Тапанагоні річкою.

„Просимо сідати у човен”, вітає нас один з негритянських Свідків, який повночасно проповідує „добру новину” людям по цих віддалених околицях. Нас вражає розмір kovjaal, 59-футового (18-метрів) човна. Чотири чоловіки працювали два місяці видовбуючи величезне дерево і перетворюючи його в найбільший човен, по цій ріці. Коли цим човном привозять Свідків на конвенцію в столиці або беруть їх проповідувати по різних селах, то діти села викрикують, „Noa e psa!” („Ной пропливає!”)

Будуючи Зал Царства

Доїхавши до Ґодо Голо, село в якому знаходиться збір, ми вже є готові виходити з човна на землю.

Цей збір, у дуже незвичайний спосіб, вирішив побудувати свій будинок Царства. Протягом конвенції округи (на яку сходиться кілька зборів), то місце, яке тоді вживали на конвенцію помістило тільки 80 з 100 присутніх. І ще гірше, протягом публічної промови, тому що падав великий дощ, то завалився цілий дах! На щастя, ніхто не був поранений серйозно, але Свідки вирішили побудувати будинок Царства.

Ліс мав постачити основний матеріал. Протягом двох місяців чоловіки ходили в ліс зрубувати дерева, а жінки з дітьми привезли 250 бочок піску і гравію до малого пагорка. Але ще було потрібно цементу, металевого дахового матеріалу і цвяхів. Коли Свідки у столиці почули про їхні плани поширення, то добровільно допомогли їм грішми, щоб купити їм ці потреби. І тим дорогоцінним човном Ноя перевозили цей будівельний матеріал.

Один чоловік є мулярем і він показав іншим, як виробляти цеглу. Хоч будувати під такими обставинами є тяжка праця, то з неї таки приходить радість у знанню, що майже весь матеріал і самий будинок побудовано власною працею. Рік пізніше, 15-го квітня, 1979 р., присвятили зал.

Село набирає новий вид

Тоді, як Свідки дуже радіють тим, що мають своє місце в якому сходитись, то горожани села також скористали з цього. Коли перше вирішили будувати новий зал, то зустрілись з першою проблемою, а це знайти місце для нього. Ґодо Голо, в дійсності, складається з трьох сел, які межують одно з одним. Ватажок того села зараз заперечив їм будувати на первісному пропонованому місці. Але ватажок середнього села більше співчував Свідкам і сказав: „Ідіть і будуйте на пагоркові біля мого села”. Цим рішенням він стягнув на себе посміх, тому що більшість мешканців цього села глузували з нього за це, але він таки додержав свого слова.

Свідки Єгови продовжували будівлю. Коли колишні мешканці цього села, які тепер мешкали у столичному місті, почули про те, що там діялось, то послали листа і в ньому, як також по радіо, протестували навіть погрожували знищити будинок. Ватажок, проте, відповів противникам, що чекав їхнього нападу і пригадав їм, що вони не додали нічого до будування кращих домів для їхніх дружин, дітей, родичів і старших мешканців села.

Люди тепер признають, що Gado Woortoe sma (люди Божого Слова), так, як Свідків там називають, були плюсом для їхнього села. Свідки принесли їм не тільки духовне світло до їхнього села, але також буквальне світло. Тепер у селі є електрика, завдяки човнові Ноя, який перевіз генератор від столиці, і то по водоспадах до цього місця. Через усе це, коли Свідки тепер ходять проповідувати, то люди дуже приємно відносяться до них.

Проповідуючи людям „добру новину”

Коли ваш човен прибуває до пристані цього села, то ваші хазяїни, обслуга човна, беруть вас з собою проповідувати людям „добру новину”. Ви побачите, що ви не можете тільки представити себе і зараз приступати до суті так, як робиться по зайнятих містах. Така розмова була б дуже нетактовна тут, бо звичай вимагає, щоб перше дати слідуючий привіт: „Чи ви добре пробудились?” Господар відповідає: „Так, я добре прокинувся. А як вам спалося?” „Мені спалось досить добре. А як вам спалося?” „Я також добре спав”. Тоді ви поступово звертаєте розмову до біблійної дискусії.

Вертаючись від цієї діяльної, але втішаючої прогулянки, вас тепер запрошують взяти ще одну подорож, але цей раз суходолом, до північно-західного Сурінаму. Кілька років тому, уряд почав планувати збудувати дві греблі, рудник, щоб викопувати алюмінійову руду і залізницю. У процесі, збудували 220 миль (350 кілометрів) дороги-шосе, відкриваючи шлях до колись віддалених Амеріндійських сел Апоера і Вашабо на Корантін ріці, що межує з Гвіяною. А яка ж то дорога! Наш автомобіль-всюдихід підскакує і колихається по вигинах, ямах, поросі, борознах та болоті. Наші труднощі дещо полегшуються, коли час від часу ми зупиняємось біля дороги, щоб подивуватись гадюками, захоплюватись трудящими мурашками або слухати крики барвистих папуг.

Нарешті, ми прибуваємо до американського робочого табору, 30 миль (50 кілометрів) від цих індійських сел. Дві християнські сестри гостинно вітають нас розвіваючи нашу втому. Вони знають, що нам треба скупатись, щоб змити дрібний червоний порох, що вкриває нас і наш одяг. Смачний обід відновлює нашу силу, і після приємної розмови та доброго нічного відпочинку, ми встаємо слідуючого ранку і рушаємо відвідувати людей з біблійною вісткою.

Ці покірні люди дуже цікавляться Біблією. В кожній хатині знаходимо чуйних слухачів. Ви думаєте собі: Як хтось може відшукати ту саму хатину, щоб піти на поновні відвідини? Всі хатини виглядають однаковими і не є понумеровані. Але це не є проблемою, тому що в кожній хатині люди хочуть студіювати Біблію з вами. Часами ви лише поставите портфель в хатині, а люди бажають не тільки якоїсь біблійної книжки, але не церемоняться брати самі все те, що ви маєте в ньому.

Вертаючись з подорожі назад до столиці, ви почуваєте себе підбадьорені знанням, що добра новина Царства проповідується по всіх частинах цієї гарної країни Сурінам.

[Ілюстрація на сторінці 20]

,Той дорогоцінний човен „Ноя”‘