Я старалась убити себе, я майже вбила свого сина
Я ДУЖЕ тішуся, що обоє моїх зусиль не удалися. Успіх у моєму шуканні правди прийшов саме на час, щоб врятувати нас обох. Правда змінила моє життя, обновила мені розум, змінила мою особистість, дала мені нову роботу, переселила мене в нову країну, занурила мене в вивчанні нової мови,— дійсно двох нових мов. Але тільки одна з них є трудна, а друга — насолода.
Перш ніж почалось моє шукання щось кращого, то я занепала в щось гірше. Здається, що я мусила дійти до найгіршого перш ніж побачила потребу змінити напрям.
Я є єврейка, вихована в єврейській родині, батьками, які не були дуже релігійні. Проте, вони вимагали, щоб я ходила до школи в синагозі, ходила до суботньої школи як також на службу Божу кожного свята. До 10-го року я вже зауважила велике лицемірство в Іудаїзмі. Мене спантеличувало те, що я мусила купувати білети, щоб ходити на службу Божу у свято. Навіщо платити за поклоніння Богові? Я також зауважувала, що ті люди, які жертвували більше грошей мали їхні імена виписані більшими літерами на стіні синагоги. Клас суботньої школи до якої я ходила навчав єврейський адвокат, за загальною думкою, найкращий вчитель у синагозі. Це був тільки філософський клас, в якому Біблію представлялось як добру книгу написану мудрими людьми, а не як книгу натхнену Богом.
Отже, коли мені було 14 років, батьки відіслали мене до приватної школи, я перестала ходити до синагоги й уникала всяку релігію. Я пам’ятаю, коли пізніше вернулась відвідати дім, і коли батько хотів, щоб я пішла до синагоги, то я сказала йому, що вже стала атеїсткою. Я вже бачила так багато лицемірства, що в ніщо не вірила. Моє домашнє життя ніколи не було дуже приємне. Я відчувалась небажана. Нічого вже не було важливе. Я часто втікала від приватної школи, а поліція, коли зловила брала мене назад до школи. Зрештою батьки віддали мене до виправного закладу на більше як рік.
Там я мала контакт з молодими жінками, які вже попадали у великий клопіт — декотрі вже породжували діти, інші крали автомобілі, багато заживали наркотики, а декотрі навіть старались убивати батьків своїх. Мені було 16 років, коли я вийшла з того закладу. Я вибралась з Каліфорнії до Нью-Йорку й вписалась до Лонг Айленд університету в Брукліні. Там я спеціалізувала в політичній науці й економіці. Тепер я вже цікавилась поліпшити суспільство й думала, що політика була один спосіб, яким можна було зробити це. Перед цим я ходила від дому до дому стараючись упрошувати людей, щоб вони голосували на Юджіна МекКартія і обирали його на президента. Але чим більше я студіювала й помічала політику, то тим більше бачила в ній зіпсуття. Я змінила учбовий курс і зрештою покинула колегію.
Цілком розчарована і не маючи надії на ніщо, я почала тинятись по барах, упиватись, заживати наркотики, а навіть танцювала в барах. Я закохалась у чоловіка на ім’я йому Жон, почала жити з ним і зрештою ми одружились. Він став алкоголіком, протягом кількох днів не вертався до дому, і я ще більш утрачала надію. Моє родинне життя не було успішне, політичний лад був зіпсутий, забруднення руйнувало нашу землю, і здавалось що людина вирішила цілком знищити себе ядерною війною. Я старалась убити себе.
В дійсності я бажала щось кращого. Я покинула заживати наркотики, і дуже старалась поліпшити своє родинне життя. Я почала задумуватись, Чи є Бог? Чи Він існує? Я досліджувала спіритизм, купила цілу бібліотеку підібрану для вивчання демонізму. На щастя, що демони ніколи не турбували мене. Жон казав, що в Біблії були пророцтва про майбутність. Я ніколи не навчилась цього з мого релігійного виховання. „Чи ці пророцтва знаходяться в Новому Заповіті?” я запитала його. Він думав, що так. Він був католиком, але не практикував Католицизм і не вірив у нього. Відтоді я задумала довідатись, що Біблія дійсно поміщала.
Усе тепер почало скоро відбуватись. Кілька разів я старалась вчинити самогубство — розрізувала зап’ястки, проколювала себе, розрізувала собі горло але це були тільки нерішучі замахи, клич допомоги й виконані перед моїм чоловіком, щоб примусити його покинути пияцтво і більше не ходити від бари до бари. Але все це без успіху.
Незабаром після цього відбулась велика зміна в моєму житті. Одної неділі Жон і я пішли відвідати старших людей, його друзів. Вони колись студіювали з Свідками Єгови, мали Свідків у своїй родині й розуміли Біблію так як Свідки. Дивно, я старалась переконувати їх, що Іудаїзм була найкраща релігія, хоч сама вже покинула його. Тоді той чоловік почав розказувати мені те, що Свідки вірили. За 15 хвилин він розказав мені все від Адама до Армагеддону. Я сповнилась захопленням! Це ж чудове! Та це ж була правда!
Наступного вечора я пішла з тією жінкою на біблійну студію. Я почала регулярно ходити на зібрання. На якийсь час Жон заохочував мене, але як я навчалась більше правд з Біблії, то почала змінювати своє життя. Зі мною трапилось так, як говорить до Римлян 12:2, НС: „Не вподібнюйтесь до ладу цього, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб переконатись про добру й приємну та досконалу волю Божу”. Вже не буду більше приймати маріхуану, не буду більше ходити від бари до бари, не буду впиватись, не буду більше красти.
Так, красти. Коли ми мешкали разом у Нью-Йорку, то крали автомобілі а тоді продавали запасні частини. Коли комусь було потрібно частин, то ми шукали такого самого авта, вкрали його, а тоді продавали їм частини. Коли я перестала чинити все це, то Жон почав противитись, тому що я студіювала Біблію з Свідками. Але він пом’ягшився, коли одного разу два Свідки відвідали нас і зробили добре враження на нього. Єдина умова була така, „студіюй собі з ними, але мене не чіпай. Не свідкуй мені. Не старайся навертати мене”.
Невдовзі після цього, виникла ще одна криза. Я завагітніла. Жон не хотів дітей і, щоб врятувати наше подружжя я згодилась на аборт. Я вже мала два аборти, отже третій не здавався такий критичний. Потім я слухала кінопромови в Залі Царства Свідків Єгови. Промова була про чудо народження. Чудо про маленьке тіло, яке розвивалось у моїй утробі дуже вплинуло на мене. Воно було живе, росло, рухалось! Ручки та ноги відрощувались, формувались пальці на руках і на ногах і незабаром воно буде ссати свій палець! І чи ж мені вбити його? До того ж часу я дивилась на утробний плід неначе він був тільки частиною мого тіла, нічого більшого. Але в очах Єгови це було живе створіння, і тепер я теж так дивилась на нього.
Після зібрання я вийшла й почала плакати. Я не могла припинити свою вагітність. Я вернулась додому й сказала чоловікові своєму, „Я буду доношувати цю дитину”. Він розгаласувався, грюкнув дверима й вийшов. Через три дні він не говорив до мене. Але коли дитина народилась, то він дуже полюбив її. Вона зачарувала його. Він думав, що це було найбільше чудо. Йому було 37 років і йому вже народився син! Він уже і в інші способи пом’якшився. Коли я сказала йому, що хотіла охреститись, то він тільки відповів, „Добре, якщо хочеш”. І це після трьох років опозиції й погроз.
Три дні пізніше він не вернувся додому тієї ночі. Усе йшло так добре, але тепер я гадала, що він знову почав пиячити. Я вже не могла більше стерпіти цьому, не після того як навчилась біблійної правди й тепер мала виховувати свого сина Джонатана. Я покину свого чоловіка. Я спакувалась і чекала на нього вернутись до дому, щоб сказати йому. Хтось застукав у двері. Це не був мій чоловік. Це був шериф. „Трапилась аварія. Ваш чоловік убитий”. У дорозі додому від бари він зїїхав з дороги і вдарив гору Тільки день перед тим він був розсердився на щось, втратив самовладання й сказав: „Ніхто ніколи не дав мені нагоди! Мені краще померти!” Коли шериф сказав мені про смерть Жона, то ті слова лунали в моїй голові.
Я присвятила своє життя Єгові й три місяці пізніше почала служити повночасно із Свідками Єгови. Ми мешкали в Колорадо коли мій чоловік убився, тепер ми їздили свідкувати по тих околицях де була більша потреба. Одного літа Джонатан і я могли працювати з повночасними вісниками в Кентуккі. Ми працювали довгі дні — 8, 10, 12 годин на день. Тепер Джонатанові було років з п’ять, і один Свідок запропонував, що це було за трудно для нього. „Чому ж ти не залишеш його зі мною на день?” вона запитала. В неї було троє дітей, отже я залишила Джонатана з ними. Спершу він був захоплений цим, але наступного тижня він запитав, „Чи завтра буде мій вільний день?” „Так”. А він сказав, „Ні, я хочу піти з тобою в службу. Я вже більше не хочу вільного дня”.
Батько поважає мою релігію, тому що вона так дуже змінила моє життя, але не хоче мати нічого до діла з нею. Проте, він випитує Джонатана про неї. Коли моя матір померла, то батько показав йому фотографію з неї. „Хто це?” Джонатан запитав. „Твоя бабуся”. „Де ж вона є?” „Вона померла”, він пояснив, „і її душа пішла до неба”. Джонатан відповів, „Ні, вона є душею, і вона лежить у могилі”. Ставши вражений, він став випитувати Джонатана. „Хто це є Бог?” „Єгова”. „Що Він робить?” „Він є на небі”, відповідав Джонатан, „і доглядає, щоб усе йшло правильно”. Батько не хоче слухати мене, але він слухає Джонатана. І Джонатан може відповідати на його запитання, тому що ми вже простудіювали книжку Моя книга біблійних оповідань (анг.), видана Товариством Вартової Башти.
Батько вірить у Бога. Я пам’ятаю, що коли мені було років з дев’ять, і я вже сумнівалась про існування Бога, то він взяв мене на двір і показав мені квітку. „Звідки вона взялась тут?” він запитав, і відповів на своє власне запитання: „Тільки Бог може зробити квітку”. Він пояснив, що рослина навіть має силу проштовхуватись крізь бетон! Батько дуже старався переконати мене, щоб я повірила в Бога, але тепер мій маленький синок старався допомогти йому навчитись про Єгову й Його чудовий намір, щоб він теж міг жити з нами на Райській землі. Зокрема в такому ж то часі я дивлюся на Джонатана й думаю, ,якби я була не пішла на ту кінопромову в Залі Царства п’ять років тому, то Джонатан не був би живий тепер’. Іноді це страшить мене подумати, що я майже вбила свого сина.
В 1979 р. я поїхала до Ізраїля. Я хотіла подивитись на ту біблійну країну. Я не брала Джонатана зі собою — він був замолодий оцінювати таку подорож. Я вернулась додому бажаюча вибратись до Ізраїля, щоб ділитись з людьми мого власного народу інформацією з якої я сама дуже скористала. Я бачила ізраїльтян, таких присвячених, таких трудящих, щоб виробити собі батьківщину, таких запопадливих, однак дуже неправильно спрямованих, тому що є відчужені від Єгови. Я вернулась з тієї подорожі й палко молилась до Єгови, щоб Він відкрив нагоду для мене служити в Ізраїлі.
На протязі двох років я продовжувала молитись. ,Якби я могла знайти ще одного повночасного проповідника, щоб міг піти зі мною, головно Свідка, який знає єврейську мову й який міг би помогти мені навчитись тієї мови!’ Тоді, в 1981 р., я повернулась назад до Ізраїля і цього разу взяла Джонатана зі собою. Ми подорожували з групою Свідків Єгови і відвідували Зал Царства Свідків у Віфлеємі. Автобус, з вивіскою „Свідки Єгови” на передньому вікні, стояв на вулиці.
Дві жінки побачили ту вивіску й ввійшли до Залу. Вони були Свідками Єгови, які випадково потрапили до тієї околиці, побачили вивіску й ввійшли відвідати нас. Одна була молода єврейка, яка поселилась в Ізраїлі з Голландії. Вона служила Єгові повночасно в іншому місті й так трапилось, що цього дня приїхала до Віфлеєма. Вона теж шукала когось мешкати з нею й ходити з нею в службу. „Так”, вона радо відповіла на моє запитання, „Ви з Джонатаном можете прийти й мешкати зі мною!” Відповідь на мої молитви! І саме тут я з Джонатаном тепер проживаємо.
Як я тішуся, що мої замахи на моє життя не удались, і що я не зруйнувала життя мого сина перед його народженням! Як же чудово, що моє шукання правди було успішне, що воно змінило моє життя й примусило мене ,скинути стару особистість і надіти нову’! (Колосян 3:9, 10) І хоч з великим трудом я вивчаюсь нової й трудної мови, єврейської, то також продовжую вивчатись чудової нової мови, передсказаної в Софонії 3:9, НС: „Бо тоді я дам народам зміну на чисту мову для того, щоб вони всі покликали на ім’я Єгови, щоб служили Йому в тісній єдності”.
Тепер я вже одержала відповідь на мої молитви. Я маю привілей служити Єгові повночасно і працювати в тісній єдності з всесвітнім братерством Свідків Єгови.— Внесок.
[Вставка на сторінці 15]
„Навіщо платити, щоб поклонятись Богові?
[Вставка на сторінці 16]
Моє родинне життя не було успішне, політичний лад був зіпсутий забруднення руйнувало нашу землю, і здавалось що людина постановила цілком знищити себе ядерною війною
[Вставка на сторінці 17]
Кілька разів я старалась вчинити самогубство — розрізувала зап’ястки, проколювала себе, розрізувала собі горло — але це були тільки нерішучі замахи, клич допомоги
[Вставка на сторінці 17]
Вже не буду більше приймати маріхуан, не буду більше ходити від бари до бари, не буду впиватись, не буду більше красти
[Вставка на сторінці 18]
Воно було живе, росло, рухалось! Ручки та ноги відрощувались, формувались пальці на руках і на ногах і незабаром воно буде ссати свій палець! І чи ж мені вбити його?
[Вставка на сторінці 18]
Хтось застукав у двері. Це не був мій чоловік. Це був шериф. „Трапилась аварія. Ваш чоловік убитий”
[Вставка на сторінці 19]
Він показав мені квітку. „Тільки Бог може зробити квітку”
[Вставка на сторінці 19]
Іноді це страшить мене подумати, що я майже вбила свого сина