Майбутність релігії беручи до уваги її минуле

Частина 14: 622 р. н. е. далі. Підкорення Божій волі

«Зі всіх цих посланців, ми повищали декотрих над іншими». Аль-Бакара (Сура 2), вірш 253, з Кур’ануa.

ЛЮДИ, які вірять у Всевишнього, люблячого Бога, визнають мудрість підкорення Його волі. Вони оцінюють керівництво, якого Він постачає через Своїх посланців, яким довірив божественне знання. Кілька головних релігій світу визнають декотрих з цих посланців. Наприклад, понад 800 мільйонів послідовників Ісламу вірять, що іудейо-християнські Адам, Ной, Авраам, Мойсей, Давид, і Ісус служили головними Божими пророками. Сьомий, вони вірять, був повищений над усіма посланцями — пророк Мухаммед.

Назва Іслам — багатозначна, тому що значить підкорятись або здаватись — у цьому контексті, законові й волі Аллаха. Людину, яка підкоряється або здається законові й волі Аллаха звуть «муслім» (мусульманин), активний дієприкметник слова іслам. Мусліми підкоряються Аллаху. Особова назва Аллаха є скорочення Ал-лаг, арабські слова на «Бог». У Кур’ані це ім’я знаходиться близько 2700 разів.

Найвидатніший пророк ісламу

Мухаммед бен Абдулла (син Абдулла), засновник Ісламу, народився в Мецці, Саудівській Аравії близько 570 року н. е. Він став незадоволений з місцевими догматами та ритуалами політеїзму. Здається, він не відчував спорідненості ні з іудаїзмом ні з християнством. Г. М. Баагіль, мусульманський автор, детально розробляє цю спорідненість: «Тому що так зване християнство дуже відступило від Ісусового оригінального навчання, Аллах послав, як частина Свого оригінального заміру, пророка, Мухаммеда, в ролі «відродителя», щоб відновити всі ці зміни».

Мухаммед надав ритуалам і обрядам арабського смаку. Єрусалим з його храмом заступали Мекку з її святинею, Каабою. Суботу в євреїв а неділю в християн заступилось п’ятницею як день колективної молитви. І замість Мойсея або Ісуса, Мухаммед став Божим найвидатнішим пророком у мусульман.

Коли Мухаммедові сповнилось 40 років, він заявив себе бути покликаним Божим посланцем. Спершу він поділявся своїм переконанням з родичами й друзями, і до нього приєднувалось усе більше й більше послідовників. Ісламська ера почалась 622 року н. е., в якому Мухаммед переселився з Мекки в Медіну, яке то переселення називають хіджраг, арабське на «еміграція». Тому, в ісламі час датується А. Н. (тобто, анно Негірае, рік утечі).

Мухаммед, у ролі пророка, старався навернути євреїв у Медіні на його нову релігію. Але переконування не мало успіху. Євреї протистояли йому, і разом з ворогами, змовлялись на нього в Мецці як і Медіні. Згодом, вигнали головні групи євреїв, а один клан, курайзи, знищили вщент, вигубленням чоловіків і поневоленням жінок і дітей.

Зрештою, Мекку взяли спокійно в 8 році А. Н. (630 року н. е.), як і більшість арабського півострова. Кілька десятиліть після смерті Мухаммеда, спір над престолонаслідування довів до такого великого громадянського заворушення, що населення майже приєдналось до неісламських груп і понять у дусі товариськості.

Не є тільки релігією

Іслам не є тільки релігією, але весь спосіб життя, який містить у собі Державу, її закони, суспільні інституції, і культуру. Це пояснює чому в книжці Ранній іслам каже, що понад 600 років, «іслам був найбільш задирливою релігією у світі, найміцнішою політичною силою й найважливішою культурою».

Справді, до століття після смерті Мухаммеда, Арабська імперія, більша за Римську в її розквіті, тягнулась від Індії через Північну Африку до Іспанії, впроваджуючи винаходи, які збагачували цивілізацію Західного світу. Арабська імперія робила значний вклад на полі закону, математики, астрономії, історії, літератури, географії, філософії, архітектури, медицини, музики, і соціології.

Як той метеор прахом пішов

«Арабські завоювання були прямим результатом проповідування Мухаммеда», каже у Атлас світової історії Коллінса. Звичайно, інші фактори також сприяли ісламському підкоренню. Наприклад, через релігійні конфлікти християни Візантії й зороастріани в Персії, не помічали загарбництва Аравією.

Намагання запобігати падіння великої імперії з допомогою релігії не є нічого нового. Але «мусульмани переконались, що в корані мали незаперечну істину», пояснює Десмонд Стюарт. Вони стали самовдоволені, і «вірячи, що вже надбали всього вартого знання, ідеї немусульман не мали жодного значення». Змінам вони «неподатливо протистояли».

До 11 століття, імперія вже була в стані занепаду. Стюарт уподібнює її до «метеора, який мигтить нічним небом [якого]... живучість прахом іде». Таким чином, ця релігія, яка здійснила почуття братерства й подавала легкий особистий приступ до Бога, допомогла повалити ту саму імперію, яку колись допомогла будувати. Вона скоро появилась, і скоро повалилась. Імперія впала, але релігія залишиласьb.

Правдива покора значить слухатись Бога, Його законів і Його представників. Мухаммед успішно з’єднав арабські племена в Аравії, заснував ісламське суспільство, (Умма) зосереджуючись на ньому й Кур’ані. Це була релігійна держава, в якій підкорення допомогло з’єднати народ у братерство під одним провідником. Іслам дозволяв завоювання мечем ворогів арабських племен. Меч допоміг поширити імперію й їхню релігію. Після смерті Мухаммеда, заворушились насильні незгоди. По-перше це були політичні конфлікти над обранням халіфа на провідника. Це спонукало багатьох воювати мечем проти своїх братів. З’єднання релігії з державою розділило суспільство. «Підкорення» не з’єднало народ під одним провідником.

Традиція заявляє, що Мухаммед сам передбачав розвиток 72 єретичних сект ісламу. Але сьогодні декотрі авторитетні фахівці кажуть, що є кілька соток таких сект.

Іслам розрізняється на два головні напрями — сунізм і шиїзм. Але кожен поділяється на сотні інших напрямів. З кожних 100 мусульман, близько 83 належать до сунізму а близько 15 до шиїзму. Інші належать до різних сектантських груп такі різноманітні як Друзи, Чорні мусульмани, і Абангани з Індонезії, які змішують іслам з буддизмом, індуїзмом, і місцевими релігіями.

Шиїтська меншість вірить, що в релігії й кур’ані поміщаються таємні або заховані значення. Однак, шиїтська схизма виникла над питанням про престолонаслідування. Шиїзм (що значить «партизани» стосовно до «партизанів Алі») держиться легітимізму, заявляючи, що право владання обмежується Алі, двоюрідному братові Мухаммеда, його зятеві, а також потомкам.

Алі з його потомками були імамами, провідниками цілковитої духовної влади. Фахівці не погоджуються скільки імамів уже мали таку владу, але найбільша шиїтська група, Твелвер шиїти, вірить, що вже було 12. У 878 році н. е., 12-го імама було «заховано», тобто він зник після того як обіцяв повернутись при кінці світу, і заснувати справедливий ісламський уряд.

Шиїтські мусульмани щороку святкують долю мученика Гусейна, внука Мухаммеда. Автор Рагман каже: «Тому що шиїтським мусульманам ще з дитинства набивають голову зображеннями цієї події, то правдоподібно в ньому будуть розвиватись глибокі почуття до трагедій й несправедливостей, які доводять до найвищої мети якої люди прагнуть — мучеництва».

Докази роз’єднання

«Впровадження грецької філософії й логіки в дев’ятому столітті,— каже Колумбійська історія світу,— призвели до розвитку певної ісламської філософії (фалсафи), яка дуже вплинула на раціоналістичний й теологічний світогляд ісламу... З плином часу іслам, як релігія й спосіб життя, дуже змінився і це вплинуло на його єдність».

Наприклад, суфізм, західне слово на ісламський містицизм, появився у восьмому й дев’ятому століттях і швидко розвинувся на великий релігійний рух. До 12 століття, поширювались суфійські ордени, або братерства. Суфійський монастир став майже видатнішим від мечета. У суфізмі практикувався автогіпноз спонуканий глибоким вдумуванням або шаленим танцюванням, монотонним відспівом формул, вірою в чуда, і поклонінням святим.

Суфії скомпрометували місцеві звичаї й переконання. Турки зберегли ісламське шаманство (культ духів), африканці його знахарів, індійці індуських і передіндуських святих та божеств, а індонезійці — так як каже в Новій братинській енциклопедії — їхній «передісламський світогляд під покровом ісламських практик».

У недавні часи появилась значна сектантська релігія багаїв, з шиїтського ісламу в Ірані серед 19 століття. Інша, сунітська секта називаючись Агмадія, взяла початок у Індії пізно в 19 столітті, коли Мірза Гулам Агмад, самооголошений пророк, заявив себе бути проявленням Мухаммеда, поверненим Ісусом, і втіленням індуського Крішни. Він навчав, що Ісус, уникнувши смерті в Череповищі, втік у Індію, у якій проводив Свої діяльності до самої смерті, аж поки не помер 120 року Свого життя.

У своєму коментарі про кур’ан, мусульманський автор, С. Абул Ала Маудуді, каже, «У час об’явлення Ал-Бакари [сура, з якої вибирається цитати на початку цієї статті], появлялось дуже багато лицемірів». Між тими лицемірами були «мусульманські мунафікіни (дволичники)... переконані про правдивість ісламу, але без відваги покинути колишньої традиції».

Отже, з самого початку, багато послідовників, здається, не підкорялись Аллаху так як Мухаммед мав на увазі. Але інші підкорялись йому. Щоб відвернути цю небезпеку, так зване християнство не вагалось «Удатись до меча», так як будемо обговорювати в наступній статті.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 14]

Щоб допомогти вам краще зрозуміти вчення ісламу

П’ять стовпів ісламу вимагають, щоб мусульмани принаймні публічно визнавали віру, шагада — «бога немає тільки Бог; Мухаммед є Божим пророком»; молитись п’ять разів на день; сплачувати закат, обов’язковий податок, якого тепер звичайно збирають добровільними внесками; постити від сходу до заходу сонця дев’ятого місяця, рамазана; і принаймні раз, якщо можна, дозволити собі фінансово робити хадж (паломництво) в Мекку.

«Джигад» («священна війна», або «свята боротьба») харіджі секта вважає бути шостим стовпом, але мусульмани взагалі не визнають цього. Його ціль, каже Нова британська енциклопедія, «не є для того, щоб навертати людей на ісламську віру, але щоб здобувати політичного контролю над колективними справами суспільства і провадити їх згідно з принципами ісламу». Кур’ан дозволяє таку «священну війну», кажучи: «Не вбиватимеш жодної людини, яку Аллах забороняє тобі вбивати, хіба з справедливої причини» (Сура 17:33).

Головні джерела догматики й законів ісламу є кур’ан, писаний протягом чверть століття; сунна (традиції); іджма (погодженість суспільства); і кіяас (особиста думка). Закон ісламу шаріа, який стосується політичного, домашнього, і приватного життя мусульман, систематизовано протягом восьмого й дев’ятого століть н. е.

Мекка, Медіна, і Єрусалим, у цьому порядку, є три головні священні міста ісламу: Мекка, тому що в ньому розташовано святилище кааби, яке традиція каже Авраам побудував; Медіна, в якому знаходиться мечет Мухаммеда; і Єрусалим, тому що з того міста, традиція каже, Мухаммед вознісся на небо.

[Карта/Ілюстрації на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Ісламська імперія в її розквіті.