Звитяга під загрозою смерті

«На превелике здивування нацистів, [Свідків] ніяк не вдавалося знищити. Чим сильніше вони на них тиснули, тим більше ті протистояли тиску, стаючи твердими, наче діамант. Гітлер вів з ними есхатологічну війну, але вони вистояли у своїй вірі... Пережите ними є цінним джерелом інформації для тих, хто вивчає випадки виживання за екстремальних умов, бо вони вижили». (Слова доктора історичних наук Крістін Кінґ, з журналу «Туґезер»).

СВІДКИ ЄГОВИ повинні відзначитись в історії XX століття як релігійна група, яку найчастіше обмовляли та переслідували. Їх часто не розуміли та зневажали лише тому, що вони дотримувалися християнського нейтралітету й не бажали навчатись воєнної справи або брати участь у війнах. Їхній нейтралітет до будь-яких політичних рухів накликав на них лють тиранів багатьох країн. Проте вони відзначились в історії своїм безкомпромісним нейтралітетом та непохитністюa.

Британський історик Арнольд Тойнбі написав у 1966 році: «У наш час у Німеччині були християнські мученики, що охочіше йшли на смерть, ніж віддавали честь поширеному націоналізмові, божеством якого був тоді Адольф Гітлер». Факти виявляють, що Свідки Єгови відзначились серед тих мучеників. Розповіді про життя деяких з них покажуть, яке вони зносили переслідування і навіть смерть через свою непохитність, і все це відбувалось не лише в період процвітання нацизму. У багатьох частинах світу вони показали під загрозою смерті, що були послідовними і єдиними у своєму роді, які отримали звитягу.

Розповідь Ананія Грогуля з України

«Мої батьки стали Свідками Єгови під час другої світової війни в 1942 році; мені тоді було 13 років. Незабаром батька забрали і посадили до в’язниці, а пізніше відвезли на Урал в радянські табори. Коли у 1944 році мені виповнилось 15 років, я був призваний владою на підготовку до воєнної служби. Оскільки я вже тоді глибоко вірив в Єгову, то відмовився від воєнної підготовки. Саме з цієї причини я був засуджений у такому молодому віці на п’ять років ув’язнення.

Потім настав дуже важкий 1950 рік. Мене знову арештували й засудили на 25 років за мою діяльність як Свідка. У той час я мав 21 рік. Я пробув у таборах сім років і чотири місяці. Я бачив смерть багатьох людей, як вони пухли з голоду та падали, виснажені тяжкою фізичною працею.

Після смерті Сталіна в 1953 році умови почали змінюватись, і 1957 року державна Комісія з питань розгляду справ ув’язнених звільнила мене. Знову я вийшов на «волю». Але потім мене відправили у заслання в Сибір на десять років».

Нелюдські катування моєї сестри

«У Сибіру я зустрівся зі своєю рідною сестрою, що вже була інвалідом. Її арештували відразу через два тижні після мене в 1950 році. Слідство у її випадку велося цілком незаконним способом. Вони замикали її одну в камері і напускали туди щурів. Щурі гризли її ноги і скакали по тілу. Зрештою мучителі змушували її стояти по груди у холодній воді, а самі дивились на її муки. Через проповідування вона була засуджена на 25 років ув’язнення. Обидві її ноги спаралізувало, але вона могла послуговуватись руками. П’ять років вона пролежала в лазареті, і нарешті її ще живою списали як мертву. Потім її перевезли до батьків, котрих заслали в 1951 році у Сибір на все життя.»

Повернення в Україну і ще більше переслідування

«У Сибіру я зустрівся з Надею, що стала моєю дружиною і виховувала наших дітей. Навіть там ми не переставали проповідувати. Мені було довірено виготовляти і розмножувати біблійну літературу. Ночами мій брат Яків та я сиділи в укритті, в підвалі, і розмножували «Вартову башту». У нас було дві друкарські машинки і саморобний множильний апарат. Міліція регулярно робила обшуки нашого дому. Кожного разу вони верталися з порожніми руками.

Мій термін заслання закінчився. Я зі своєю родиною виїхав в Україну, але не уникнув переслідування. Мене було призначено роз’їзним наглядачем. Я повинен був працювати, щоб утримувати свою родину. По декілька разів кожного місяця члени Комітету державної безпеки приходили до мене на роботу і намагались вмовити піти на компроміс зі своєю вірою. Одного разу я відчув, як Єгова підкріпив мене особливим способом. Мене арештували і повезли до Комітету державної безпеки в Києві, де тримали шість днів. Впродовж усього того часу мене намагались спантеличити атеїстичною пропагандою. У цей самий спосіб вони трактували «Вартову башту» та іншу літературу нашого Товариства. Тиск став нестерпним. Я заходив до туалету, ставав на коліна і з риданням звертався до Єгови. Ні, я просив його не про те, щоб він звільнив мене, а щоб дав мені сили вистояти й не зрадити своїх братів.

Потім прийшов один з начальників міліції, сів напроти мене і запитав, чи я дійсно переконаний у тому, що відстоюю. Я дав йому коротке свідчення і сказав, що готовий померти за правду. Він відповів: «Ти щаслива людина. Якщо б я був переконаним, що це правда, я був би готовим не лише бути в ув’язненні 3—5 років, але й стояти там на одній нозі 60 років». Потім помовчав, подумав і продовжив: «Так це ж вічне життя. Чи ти можеш собі уявити, що означає вічне життя?» Після короткої паузи він сказав: «Іди додому!» Ці слова дали мені несподівану силу. Я перестав відчувати голод. Я лише хотів піти геть. Я не вагався, що це Єгова зміцнив мене.

Протягом нещодавніх років у колишньому Радянському Союзі все змінилось. Тепер у нас є вдосталь біблійної літератури. Ми можемо відвідувати районні та обласні конгреси і беремо участь у всіх видах проповідницької діяльності, а також проповідуванні від дому до дому. Дійсно, Єгова дає нам звитягу, коли загрожують численні випробовування!»

Випробовування непохитності в Африці

У кінці 60-х років Нігерія втягнулась у нищівну громадянську війну. Солдати з повстанського району, який був переіменований на Біафру, потерпівши великі людські втрати, силою призивали на воєнну службу юнаків. Оскільки Свідки Єгови політично нейтральні й уникають будь-якого втручання у воєнні конфлікти, багатьом Свідкам у Біафрі не давали спокою, багатьох було побито і навіть убито. Один Свідок Єгови сказав: «Ми були наче щурі. Ми мусили ховатись, коли чули, що надходять солдати». Часто не було часу заховатись.

Якось у п’ятницю зранку 1968 року Філліп, 32-річний повночасний служитель, проповідував старшому чоловікові в селі Умуімо, коли солдати з Біафри ввірвались туди, щоб провести призовну кампанію.

— Що ти тут робиш? — вимогливим тоном запитав начальник військового загону. Філліп відповів, що він говорить про прихід Царства Єгови.

— Зараз не час на проповідування! — закричав інший солдат.— Тепер іде війна, і ми не бажаємо бачити здорових чоловіків, які б вешталися без діла». Солдати повністю роздягнули Філліпа, зв’язали йому руки і забрали зі собою. Ізраел, 43-річний християнський старійшина, також не встиг заховатись. Його схопили, коли він готував їжу для своїх дітей. До 14.00 солдати набрали понад сотню чоловіків. Вони змусили цих полонених бігти 25 кілометрів до воєнного табору в Умуаша Мбедеала. Всіх, хто відставав, шмагали батогами.

Ізраелу мали дати великий автомат, а Філліп мав вчитися стріляти малим автоматом. Коли вони пояснили, що не можуть служити у війську, оскільки Єгова забороняє їм це, то комендант наказав, щоб їх замкнули під варту. О 16.00 всім призовникам без винятку і навіть тим, що під вартою, було наказано стати в шеренгу. Потім солдати вимагали від кожного призовника, щоб він підписав папір, що погоджується служити у війську. Коли черга підійшла до Філліпа, він, посилаючись на слова з 2 Тимофія 2:3, 4, сказав комендантові: «Я вже став «добрим вояком Христа». Я не можу воювати за Христа та ще за когось іншого. Якщо я це робитиму, Ісус дивитиметься на мене, як на зрадника». Комендант вдарив його в голову, кажучи: «З твоїм призначенням на вояка Христа покінчено! Відтепер ти біафрянський солдат».

Філліп відповів: «Ісус мене ще не сповістив, що з моїм призначенням на його воїна покінчено, і воно дійсне поти, поки я не отримаю таке сповіщення». За такі слова солдати підняли Філліпа та Ізраела за барки і жбурнули їх на землю. Вони втратили свідомість, з вух, носа та рота текла кров — таких їх і відволокли геть.

Перед розстрілом

Пізніше того самого дня Ізраела і Філліпа поставили перед загоном стрільців для розстрілу. Але солдати не розстріляли їх. Замість цього вони збили їх кулаками та прикладами рушниць. Потім комендант табору прийняв рішення висікти їх до смерті. Для цього він призначив 24 солдатів. Шість солдатів повинні були сікти різками Філліпа, а інші шість — Ізраела. Дванадцять, що залишились, повинні були подавати тим, що б’ють, нові різки і замінювати тих, хто вже втомився.

У Філліпа й Ізраела були зв’язані ноги та руки. Ізраел розповідає: «Я не пам’ятаю, скільки ударів ми отримали того вечора. Коли котрийсь із солдатів втомлювався, його місце займав інший. Вони били нас різками ще довго після того, як ми втратили свідомість». Філліп говорить: «Під час катування я пригадав Матвія 24:13, де говориться, що треба витримати до кінця, і ця думка мене зміцнила. Я відчував біль від ударів лише перших декілька секунд. Виглядало так, наче Єгова зіслав ангела, щоб допомагати нам, як це було за часів Даниїла. Інакше ми не могли б пережити цю жахливу ніч».

Коли солдати закінчили свою огидну справу, вони залишили Ізраела та Філліпа, думаючи, що ті померли. Падав дощ. Ці два християни прийшли до свідомості лише наступного ранку. Коли солдати побачили, що вони ще не повмирали, їх знову заволокли під варту.

«Від вас вже смердить трупами»

Від різок на їхньому тілі залишились відкриті криваві рани. Ізраел пригадує: «Нам не дозволялось промити свої рани. Після декількох днів мухи бенкетували на нашому тілі. Ми через це катування не могли нічого їсти. Цілий тиждень крізь наші уста не могло пройти нічого, окрім води».

Кожного ранку солдати шмагали їх різками — 24 удари кожному. Солдати садистично називали це «сніданком» або «гаряченьким ранковим чаєм». Кожного ранку виставляли їх на палюче тропічне сонце аж до 13.00. По декількох днях такого катування комендант викликав їх до себе і запитав, чи вони відмовляються від своєї позиції. Вони відповіли, що ні.

— Ви повмираєте у своїй камері,— сказав комендант.— Та й від вас вже смердить трупами.

— Навіть якщо ми і помремо, то Христос, за якого ми воюємо, воскресить нас,— відповів Філліп.

Яким чином вони пережили ці жахливі часи? Ізраел говорить: «Філліп і я підкріпляли один одного протягом цих випробовувань. Ще зі самого початку я сказав Філліпові: «Не бійся. У будь-якому випадку Єгова допоможе нам. А щодо мене, то ніщо не змусить мене служити у війську. Навіть якщо я маю померти, то не візьму в руки зброї». Філліп сказав, що він постановив те саме. Обоє пригадували й обговорювали різні біблійні вірші.

Новий комендант наказав перевезти близько сотні призовників до воєнного полігону «Ібема» в Мбано на території, що тепер називається штатом Імо. Ізраел розповідає, що там трапилось: «Великий ваговоз вже був наповнений призовниками. Моя дружина Джун підбігла до солдатів і відважилась благати їх, щоб вони нас нікуди не забирали. Коли вони відмовилися слухати її, та стала навколішки коло ваговоза і, помолившись, промовила вголос «амінь». Ваговоз рушив».

Спіткання з прихильним найманцем

Наступного дня після обіду ваговоз прибув до табору в Ібема. Там, здається, командував ізраїльський найманець. Коли він побачив, наскільки знедолені і слабі Філліп та Ізраел, він підійшов і запитав у них, чому вони в такому жахливому стані. Вони пояснили йому, що є Свідками Єгови і не хочуть служити у війську. У гніві він звернувся до інших воєнних офіцерів. «Я переконаний, що Біафра не виграє війни,— сказав він.— Будь-яка країна, що веде війну і шкодить Свідкам Єгови, не виграє її. Ви не повинні призивати Свідків Єгови. Якщо якийсь Свідок погоджується іти на війну, добре. Але якщо він відмовляється, дайте йому спокій».

Воєнний лікар поцікавився, чи ці два Свідки були щеплені й отримали медичне посвідчення про придатність для війська. Оскільки в них його не було, цей найманець відіслав усіх призовників назад до Умуаша.

«Ідіть своєю дорогою, служіть своєму Богові»

Пізніше дружина Ізраела та Філліпова мати вирішили відвідати табір в Умуаша з надією отримати якісь новини про них. Коли вони підійшли туди, то почули метушню у таборі. Коло шлагбаума вартовий сказав: «Свідок Єгови! Твоя молитва була вислухана. Група, яку ми вислали три дні тому, повернулась».

Того самого дня Філліпа та Ізраела відпустили з табору. Комендант промовив до Джун: «Чи знаєш, що через твою молитву наші маневри були безуспішними?» Потім він сказав Ізраелу та Філліпу: «Ідіть своєю дорогою, служіть своєму Богові і продовжуйте непохитно триматися свого Єгови».

Щодо Ізраела та Філліпа, то вони видужали і продовжували займатися християнською діяльністю. Після війни Ізраел два роки перебував у повночасному служінні, а тепер продовжує служити християнським старійшиною. Філліп служить роз’їзним наглядачем вже десять років і продовжує бути у повночасному служінні. Він також є старійшиною в зборі.

Відмова дати пожертви на озброєння

Зебулан Нкумало і Полайт Моґане — молоді повночасні служителі в Південно-Африканській республіці. Зебулан пояснює: «Одного ранку в неділю група людей прийшла до нашого дому і почала вимагати 20 рендів (близько 7 доларів США) на закупки зброї. Ми ввічливо попросили їх прийти до нас ввечері, оскільки наш недільний графік був дуже насичений і ми не могли обговорити це питання саме тоді. На превелике диво вони погодились. Того вечора до нас завітало 15 чоловіків. Вираз їхніх облич свідчив про те, що в них серйозні наміри. Після ввічливого привітання ми запитали, чого вони бажають. Вони пояснили, що їм потрібні гроші на ефективнішу і ліпшу зброю, щоб протидіяти опозиційній політичній фракції.

— Чи можна погасити вогонь бензином?— запитав я.

— Ні, це неможливо,— відповіли вони.

Ми пояснили, що подібним чином насилля лише підбурює до насилля та бажання помсти.

Таке твердження, здається, роздратувало декого з прибулих. Їхня вимога загрозою нависла над нами. «Цей обмін думок — лише марна трата часу,— сердито почали бурчати вони.— Ми ніколи не прийдемо до чогось спільного. Або ви виплачуєте, або приймайте те, що вам не подобається!»

«У ту хвилину,— пригадує Зебулан,— саме тоді, коли ситуація починала виходити з-під контролю, увійшов їхній лідер. Він хотів дізнатись, у чому полягає проблема. Ми пояснили свою позицію, і він уважно вислухав. Ми використали як ілюстрацію їхню відданість власним політичним переконанням. Ми запитали в них, чого вони б сподівались від вправного солдата з їхньої організації, якого б захопили в полон і змушували піти на компроміс щодо своєї позиції. Вони відповіли, що така особа повинна бути готова померти за своє переконання. Усмішки появились у них на обличчях, коли ми похвалили їх за цю відповідь; вони не розуміли, що дали нам золоту можливість проілюструвати нашу ситуацію. Ми пояснили, що відрізняємось від церков загальновизнаного християнства. Наша «конституція» як тих, хто відстоює Боже Царство, основується на Біблії, яка забороняє будь-які форми душогубства. З цієї причини ми не бажаємо вносити навіть жодного одного цента на закупку зброї.

До того часу, коли наша дискусія досягнула апогею, ще більше людей назбиралось у наш дім, отже, ми зверталися до великої аудиторії. Вони не знали, наскільки палко ми молились про успішний кінець нашої дискусії.

Після того як ми чітко пояснили свої погляди, в домі запанувала глибока тиша. Зрештою лідер звернувся до групи: «Добродії, я зрозумів позицію цих чоловіків. Якщо б ми бажали грошей на будування дому для пристарілих або якщо б хтось із наших ближніх потребував грошей, щоб лягти в лікарню, ці чоловіки витрясли б кишені. Але вони не бажають дати нам гроші на вбивство. Що стосується мене, я не маю нічого проти їхньої віри».

З цими словами вони всі встали. Ми потиснули їм руки і подякували за їхню терплячість. Ця загрозлива ситуація, яка могла закінчитись смертю, обернулась звитягою».

Натовп, нацькований священиками

Розповідає польський Свідок Єжи Кулєша.

«Що стосується ставлення інтересів Царства на перше місце, то мій батько Александр Кулєша був зразковим. Для нього польове служіння, християнські зустрічі та особисте і родинне вивчення дійсно були святими справами. Йому не ставали на перешкоді ні хурделиця, ні мороз, ні буря, ні спека. Узимку він одягав лижі, брав рюкзак з біблійною літературою і на декілька днів вирушав у віддалені території Польщі. Він зустрічався з різними небезпеками, а навіть з грізними партизанськими загонами.

Інколи священики чинили опір Свідкам, підбурюючи натовп. Ті насміхалися з них, жбурляли камінням, а навіть били їх. Але вони повертались додому щасливими, що перенесли нападки за Христа.

У перші роки після закінчення другої світової війни влада не могла підтримувати закони та порядок у країні. Тоді панував хаос і розруха. Міліція й органи безпеки діяли вдень, а партизани та різні банди — вночі. Злодії і грабіжники стали нестримними, і часто здійснювався самосуд. Беззахисні Свідки Єгови ставали легкою здобиччю, особливо коли деякі групи, керовані ксьондзами, зосереджували свою увагу на Свідків. Вони оправдовували свої напади на доми наших братів обороною католицької віри своїх батьків. Під час таких нападів вони вибивали вікна, крали худобу і нищили одяг, харчі та літературу. Біблії вони жбурляли в криницю».

Несподіване мучеництво

«Одного разу в червні 1946 року перед нашою зустріччю, щоб велосипедами поїхати до віддаленої території, Кажімєж Конджеля, молодий брат, відвідав нас і, шепочучи, про щось розказав моєму батькові. Батько відправив нас у дорогу, але сам не поїхав, що дуже здивувало нас. Пізніше ми дізналися про причину цього. Повернувшись додому, ми довідалися, що минулого вечора сильно побили родину Конджелів, отже, мій батько пішов, щоб попіклуватись про тяжко поранених братів та сестер.

Коли я пізніше ввійшов у кімнату, де вони лежали, те, що я побачив там, зворушило мене до сліз. Стіни та стеля були забризкані кров’ю. На ліжках лежали перебинтовані люди, на яких не було живого місця від ударів, вони були опухлі, з переламаними ребрами, руками і ногами. Їх важко було впізнати. Сестра Конджеля, матір тієї родини, знесла важкі побої. Мій батько допомагав їм і перед тим, як піти від них, промовив знаменні слова: «О, Боже мій! Я така здорова і сильна людина [йому тоді було 45 років, і він ще ні разу не хворів], і я ще не мав привілею постраждати за тебе. Чому ж це спіткало цю старшу сестру?» Тоді він ще не знав, що чекає на нього.

Сонце сідало за обрій, коли ми повернулись додому, а це за три кілометри від них. Група з 50 озброєних чоловіків оточила наш дім. З нами була також родина Вінценчуків, так що нас було дев’ятеро. Кожному з нас дали запитання: «Ти Свідок Єгови?» Коли ми відповіли, що так, на нас посипалися стусани. По черзі двоє «м’ясників» почали бити мого батька, запитуючи, чи він припинить читати Біблію та проповідувати про неї. Вони також хотіли дізнатись, чи він піде до церкви і висповідається, чи ні. Вони піднімали його на глум, кажучи: «Сьогодні ми висвятимо тебе на єпископа». Батько і слова не вимовив, з його уст не вийшло і жодного стогону. Він зніс побої мовчки, наче овечка. Рано-вранці через якихось 15 хвилин після того, як банда, нацькована духівництвом, покинула нас, побитий до безформної маси, він помер. Але перед тим як залишити нас, вони вибрали мене своєю наступною жертвою. Тоді мені було 17 років. Під час побою я декілька разів втрачав свідомість. Від ударів моє тіло від пояса до тім’я було повністю чорним. Над нами знущалися шість годин. І все це лише тому, що ми Свідки Єгови!»

Підтримка вірної дружини

«Я був серед групи з 22 Свідків, яку на два місяці замкнули в темну камеру розмірами неповних десять квадратних метрів. Наприкінці того періоду нам зменшили голодний пайок. Щодня ми отримували кавальчик хліба і маленький кухлик гіркої кави. Ми могли спати, лежачи на холодній бетонній підлозі, лише коли когось із нас забирали вночі на допит.

П’ять разів мене ув’язнювали за християнську діяльність; я відсидів усього разом вісім років. Зі мною поводились як з особливим в’язнем. У моєму протоколі був такий запис: «Надокучайте Кулєшові так, щоб він раз і назавжди втратив бажання повернутись до своєї діяльності». Проте кожного разу мене відпускали, і я знову повертався до християнської діяльності. Влада також утруднювала життя моїй дружині Уршулі і нашим двом донечкам. Наприклад, десять років моїй дружині зрізали важко зароблені гроші. Їй пояснювали, що це був податок за те, що я видавав підпільну біблійну літературу. У неї було конфісковано все, опріч того, що було необхідним для життя. Я вдячний Єгові за свою відважну дружину, яка терпляче зносила всі ці муки разом зі мною і весь час була справжньою підтримкою мені.

Тут, у Польщі, ми бачимо духовну звитягу: у нас є офіційний філіал Товариства Вартової башти в Надажині, що коло Варшави. Після десятиліть переслідувань у нас тепер налічується понад 108 000 Свідків, що належать до 1348 зборів».

Чому стільки мучеників?

Дійсно, можна написати багато томів про приклад непохитності Свідків Єгови у XX столітті, тисячі Свідків померли як мученики або були ув’язнені і знесли невимовні муки, ґвалтування, грабіж у таких країнах, як Малаві і Мозамбік, в Іспанії під час фашизму, в Європі під правлінням нацистської Німеччини, в Східній Європі під час комунізму та в Сполучених Штатах Америки протягом другої світової війни. Постає питання: але чому? Тому що вперті політичні та релігійні керівники не хочуть зважати на навчене Біблією сумління щирих християн, які не бажають навчатись душогубства й уникають будь-якого втручання в політичну діяльність. За словами Христа, так мало статись, як про це записано в Івана 15:17—19: «Це я вам заповідую,— щоб любили один одного ви! «Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас. Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить».

Усупереч цьому всесвітньому переслідуванню, кількість Свідків Єгови зросла від 126 000 в 54 країнах у 1943 році до близько 4 500 000 в 229 країнах у 1993 році. Вони зазнали звитяги навіть під загрозою смерті. Вони вирішили продовжувати єдину у своєму роді освітню працю оголошування доброї новини про Царство, аж поки сам Єгова не припинить її (Ісаї 6:11, 12; Матвія 24:14; Марка 13:10).

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 6]

Мучеництво в Німеччині

АУҐУСТУ ДІКМАНУ було 23 роки, коли Генріх Гімлер, командир СС, наказав розстріляти його на очах інших Свідків у Заксенгаузені. Ґустав Аушнер, очевидець цієї події, розповідає: «Вони розстріляли брата Дікмана і сказали, що розстріляють нас усіх, якщо ми не підпишемо заяви про зречення своєї віри. Нас можна було б забрати до піщаного кар’єру 30—40 осіб нараз і можна було б розстріляти усіх. Наступного дня СС кожному з нас повідомило, що якщо ми не підпишемо, то нас розстріляють. Треба було бачити розчарування на їхніх обличчях, коли вони повернулись без жодного підпису. Вони сподівалися залякати нас прилюдною стратою. Але ми більше боялись Єгови, ніж їхніх куль. Вони вже не розстрілювали нас прилюдно».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 9]

Ціною життя

ІНКОЛИ звитяга під загрозою смерті може коштувати життя. Лист, який ми отримали від збору «Нселені», що в північній частині Південно-Африканської Республіки, повідомляє нам трагічну історію: «Ми пишемо вам цей лист, щоб ви дізнались про втрату нашого улюбленого брата Моузіса Нямусуа. Він зва́рював та ремонтував автомобілі. Якось одна політична група попросила зварити їм саморобні рушниці, на що він, звичайно, не погодився. Пізніше, 16 лютого 1992 року, відбувся політичний мітинг протесту, і ця група почала війну з опозиційною їм політичною групою. Увечері того самого дня, повертаючись після перестрілки, вони побачили брата, що прямував до торгового центру. Там вони вбили його списом. Яка на це була причина? «Ти не зварив нам рушниць, і тепер наші товариші загинули в бою».

«Це було для наших братів великою, болісною несподіванкою,— сказав брат Думакуде, секретар збору.— Але ми продовжуватимемо виконувати своє служіння».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 11]

Мучеництво в Польщі

У 1944 році, коли німецькі війська швидко відступали, а лінія фронту доходила до одного містечка у східній частини Польщі, окупаційна влада змушувала цивільне населення копати протитанкові траншеї. Свідки Єгови не брали участі у цьому. Штефан Кєрило, молодий Свідок, охрестився лише два місяці перед тим, як його змусили працювати в бригадах, але він теж сміливо зайняв нейтральну позицію. Щоб зламати його непохитність, було вжито різних заходів.

Його повністю роздягнули і прив’язали до дерева в болотистій місцевості, щоб він став жертвою комарів та інших комах. Він переніс ці та інші муки, і його відпустили. Проте коли офіцер вищого рангу перевіряв цю бригаду, хтось сказав йому, що є один чоловік, який ні за що не виконає його команди. Штефану тричі наказали копати траншею. Він навіть не взяв лопати до рук. Його розстріляли. Сотні людей, що бачили цю сцену, знали його особисто. Його мучеництво засвідчило про те, яку велику силу Єгова може дати своїм вірним.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Ананій Грогуль.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Єжи Кулєша.