Погляд Біблії
Чи хоче Бог, щоб ми страждали?
СКОРЧИВШИСЬ під вагою великого дерев’яного хреста, чоловік спотикаючись пробирається крізь натовп, а з-під тернового вінця у нього цівками стікає кров. Прибувши на «ешафот», він простягається на хресті, в його руки вбивають цвяхи. Він судомно сіпається від болю, якого завдають йому цвяхи, що проколюють тіло. Коли хрест ставиться вертикально, біль стає нестерпним. Як описувалось у «Панорамі», філіппінському журналі, такі болісні ритуали регулярно відбуваються на Філіппінах протягом Страсного тижня.
Вищеописане — це лише сучасна інтерпретація Ісусового страждання. Але той чоловік не грає собі роль у п’єсі. Цвяхи, кров, біль — все це дуже реальне.
Деінде можна бачити, як віддані римо-католики прилюдно січуть себе різками, бажаючи зазнати страждань Христа. Чому? Дехто робить це, гадаючи, що їхні страждання викличуть такі чуда, як зцілення хворих родичів. Інші вдаються до цього, аби загладити свої гріхи, котрі, на їхню думку, не будуть прощені, якщо не проллється кров. У книжці «Філіппінці» (англ.) пояснюється: «Біль добре очищує розум та душу... Знісши біль, грішник має очиститися від гріхів та звільнитися від тягарів».
А втім, самі собі болю завдають не лише католики на Філіппінах. Люди різних релігій та різних країн уважають, що коли завдавати самим собі страждань, Бог якось винагородить за це.
Приміром, Будда, або Сіддхартха Ґаутама, у пошуках правди залишив дружину і сина та й подався у пустелю, де шість літ вів аскетичне життя. Він годинами перебував у незграбних і болісних позах, а потім також твердив, що довгі періоди зуживав лише одну рисову зернину на день, і врешті настільки схуд, що, як він висловився: «Шкіра мого живота присохла до хребта». Але ніякі самокатування не змогли дати просвітлення, що його він шукав.
Також індуські факіри в Індії піддавалися розмаїтим покутам, що іноді були вкрай жорстокі — вони лежали поміж вогнями, дивилися на сонце, аж поки не сліпнули, стояли на одній нозі або в незручній позі протягом довгого часу. Як багато хто вважав, доброчесність окремих аскетів була настільки великою, що вона могла захистити місто від нападу ворогів.
Подібно у Біблії говориться про поклонників Ваала, що «кололися, за своїм звичаєм, мечами та ратищами, аж лилася з них кров» у марних намаганнях привернути до себе увагу свого бога (1 Царів 18:28).
«Ви мусите вмертвляти самих себе»
Це правда, що Єгова наказав своєму вибраному народові: «Ви мусите вмертвляти самих себе», але у загальному це стосувалося посту (Левит 16:31, Хоменко). Такий піст був виразом смутку та каяття в гріхах чи ж до нього вдавалися за тяжких умов життя. Тому піст не був формою власного покарання, але виявом покори перед Богом (Ездри 8:21).
Проте декотрі євреї помилково гадали, що сама незручність вмертвляти самих себе приносить заслуги і зобов’язує Бога дати їм щось взамін. Коли вони не отримували такої нагороди, то зухвало запитували Бога про плату, якої, на їхню думку, вони заслуговували: «Нащо ми постимо, коли Ти не бачиш, мучимо душу свою, Ти ж не знаєш того?» (Ісаї 58:3).
Але вони помилялися. Належний релігійний піст не мав нічого спільного з аскетизмом, коли мучать організм голодом, начебто тілесний біль чи фізична незручність приносить людині якісь заслуги. Сильні переживання можуть відібрати особі апетит. Якщо розум перебуває під гнітом важких проблем, то організм може й не жадати їжі. А це засвідчує Богові про сильні переживання людини, що постить.
Чи хоче Бог нашого самокатування?
Хіба сповнений любові Творець отримує задоволення, спостерігаючи, як люди завдають собі мук? Хоча не можна заперечити факт, що інколи християни вимушені брати «участь у Христових стражданнях», але це не означає, що вони шукають утруднень чи титула мучеників (1 Петра 4:13).
Безсумнівно, Ісус зовсім не був аскетом. Релігійні провідники нарікали, що його учні не постили, і вони навіть оскаржили його як «ласуна і п’яницю» (Матвія 9:14; 11:19). Ісус виявляв поміркованість у всьому і не вимагав від себе чи від інших чогось понад те, що було у розумних межах (Марка 6:31; Івана 4:6).
Ніде у Святому Письмі ми не знаходимо жодної підстави для аскетизму, буцімто зречення необхідних речей чи навіть життєвого комфорту викличе Божу прихильність. Зверніть увагу на слова апостола Павла стосовно таких болісних звичаїв: «Воно ж має вид мудрости в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла» (Колосян 2:23).
Будучи монахом, Мартін Лютер буквально катував себе. Однак пізніше він відмовився від таких звичаїв, кажучи, що вони несуть зі собою ідею двох доріг до Бога, вищу і нижчу, тоді як Святе Письмо вчить лише про одну дорогу до спасіння, тобто через віру в Ісуса Христа та його Отця Єгову (Івана 17:3). З другого боку, дехто дивився на болісні ритуали як на форму самоспасіння.
Книжка «Історія церкви простою мовою» (англ.) пише про аскетизм: «Підтримка усіх цих спроб була облудним поглядом на людину. Монахи кажуть, що душа прикута до тіла, наче в’язень до трупа. Такий погляд на людське життя не біблійний». Авжеж, сама ідея, що Бог хоче людського самокатування, є чужою для Святого Письма. Засади такої ідеї можна знайти в гностичному софізмі, за яким усе, що пов’язане з тілом,— зле і його потрібно якомога більше вмертвляти, аби отримати спасіння.
Позаяк Єгова хоче, щоб ми були щасливими, служіння такому чудовому Богові аж ніяк не в’яжеться з аскетизмом (Екклезіяста 7:16). Отже, ніде у Святому Письмі ми не знаходимо думки, що самознущання веде до спасіння. Навпаки, Боже Слово чітко показує, що Христова кров разом з нашою вірою очищає нас від усіх гріхів (Римлян 5:1; 1 Івана 1:7).