«Мамо, дякую тобі, що забрала мене додому»

Я ЗАВЖДИ хвилювалась, коли Ґлен, мій чоловік, вилітав у рейс, і не могла дочекатися його повернення додому. Переважно він літав для задоволення. Але того разу йому оплатили за аерозйомку певної території. Наш молодший син Тодд вирушив з ним. Ґлен завжди був обережним пілотом і ніколи не вдавався до зайвого ризику.

Коли тієї неділі, 25 квітня 1982 року, пополудні задзвонив телефон, я взяла трубку з недобрим передчуттям. Дзвонив брат мого чоловіка. «Ґлен і Тодд потрапили в авіаційну катастрофу,— сказав він.— Побачимося в лікарні».

Я і мій 13-річний син Скотт помолилися і стрімголов подалися до лікарні. Прибувши на місце, ми довідалися, що Ґленів літак розбився десь за 100 кілометрів від Нью-Йорка. (Причин катастрофи так і не було визначено). Ґлен і Тодд були живими, але в критичному стані.

Я підписала юридичний бланк, що дозволяв лікарні надавати необхідну допомогу. Але, будучи Свідком Єгови, я не погодилась на переливання крові, бо це порушувало б біблійну заповідь ‘стримуватися від крові’ (Дії 15:28, 29). Ґлен мав при собі медичний документ, у котрому він чітко виражав своє переконання щодо крові. Однак ми дозволили лікарям вживати кровозамінники, які надолужують об’єм втраченої кровіa.

Ґлен був тяжкопоранений у голову та груди. Через декілька годин він помер. Найважче, що мені будь-коли доводилось зробити в житті, так це зайти до приймальні й повідомити Скотта, що його батько помер. Він лише пригорнувся до мене і сказав: «Що тепер робити? Я втратив свого найліпшого друга!» Авжеж, Ґлен був найліпшим другом для обох своїх синів, проводячи з ними час як у розвагах, так і в поклонінні. Він також був і моїм найліпшим другом та чоловіком. Його смерть була велетенською втратою.

Дотримуючись переконання

У Тодда було поламано ногу, палець і виличні кістки, а також серйозно ушкоджено мозок. Він увійшов у стан коми. Як же важко мені було дивитися на свого дев’ятирічного сина, котрий лише кілька годин тому вирував життям! Тодд завжди був чудовим енергійним хлопчиком. Він був балакучим і любив співати та грати. А тепер він навіть не усвідомлював нашої присутності.

Побоюючись, що Тоддові буде потрібно зробити операцію, лікарі поставили вимогу, щоб я погодилася за нього на переливання крові. Я відмовилася. Вони зреагували на це тим, що здобули судове рішення на застосування крові. Як потім виявилось, операції не було потрібно і Тодд не мав внутрішньої кровотечі. А втім, через декілька днів я довідалась, що лікарі у будь-якому разі дадуть йому кров. Ми були приголомшені! «Ми просто мусимо це зробити!»— було єдине пояснення його лікаря. Вони повністю знехтували нашим релігійним переконанням і влили Тоддові три одиниці крові. Я почувалася цілковито безпорадною.

Протягом декількох днів після авіакатастрофи ми були на перших сторінках газет. Місцева газета створила у читачів враження, що Ґлен помер через відмову від переливання крові, і в ній навіть цитувалося місцевого лікаря! Це було неправдою. Судово-медичний експерт пізніше підтвердив, що Ґлен не зміг би вижити з таким тяжким пораненням голови та грудної клітки. На щастя, на інтерв’ю по місцевому радіо було запрошено декількох Свідків-служителів, аби вони пояснили наш біблійний погляд. Результатом цього була добра публічність, і ставлення Свідків Єгови до крові стало загальною темою розмов у нашому служінні від дому до дому.

Зусилля пробудити Тодда

Тодд залишався у стані коми. Пізніше, 13 травня, коли медсестра повертала його на ліжку, зрештою він розплющив очі! Я обійняла його і намагалася сказати йому щось, але він мовчав. Він навіть не міг кліпнути очима чи потиснути мені руку. Але з того часу він почав поступово іти на поліпшення. Коли ми заходили до палати, він повертав до нас голову. Коли ми говорили до нього, він дивився на нас. Чи знав Тодд, що то ми? Невідомо. Отже, ми почали працювати над тим, аби оживити його розумово та фізично. З першого дня ми почали говорити до нього, читати йому, вмикати музичні та біблійні касети. Я навіть грала для нього на гітарі, це було лікуванням для обох нас.

Багато в чому нам допомагав місцевий збір Свідків Єгови. Мій старший син Скотт недавно пригадав: «Дві родини по суті усиновили мене, бравши разом зі собою на вакації». Більш того, хтось покосив наш газон, хтось поправ нам білизну, а хтось зварив нам їсти. Друзі та інші Свідки по черзі залишалися на ніч у лікарні коло Тодда.

Проте минали тижні, а Тодд не відгукувався на таке піклування навіть усмішкою. Пізніше він захворів на запалення легенів. Лікар звернувся до мене за дозволом знову під’єднати Тодда до апарата штучного дихання. З’явився ризик того, що він може стати залежним від нього. Лишень уявіть собі: це життєво важливе вирішення було перекладено на мої плечі! А коли питання стосувалося переливання крові, то моє бажання було цілковито проігноровано! Нехай там як, але ми дали дозвіл під’єднати його до апарата і сподівалися, що справа піде на поліпшення.

У той день пополудні я пішла додому, аби трохи відсвіжитися. Я побачила, що перед нашим газоном стояв урядовець. Він повідомив, що ми мусимо продати свій дім, бо на цьому місці будуватиметься дорога. Тепер до нашого нещастя додалася ще одна велика криза в житті, яку ми повинні були подолати. Я завжди казала іншим, що Єгова ніколи не дозволить нам зносити більше, ніж ми можемо витримати. Я завжди цитувала слова з 1 Петра 5:6, 7: «Покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив. Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами». Тепер моя віра в Бога та довір’я до нього як ніколи були під випробовуванням.

Минали тижні, Тодд підхоплював одну інфекцію за другою. Дні були насичені аналізами крові, спинномозковими пункціями, томографіями кісток, томографіями мозку, легеневими пункціями та безконечними рентгенами. Нарешті у серпні температура в Тодда внормалізувалась. Того місяця йому від’єднали харчову і гортанно-трахеальну трубки! Тепер ми зустрілись з найбільшою зміною.

Повернення додому

Лікарі повідомили нам, що найліпше для Тодда здати його до якогось піклувального закладу. Один лікар нагадав нам, що я зі Скоттом повинні мати особисте життя. Навіть наші друзі без жодних поганих намірів роздумували подібним чином. Але вони не розуміли того, що Тодд був моєю дитиною! І якщо ми зможемо піклуватися про нього вдома, то він буде в оточенні тих, хто любить його і поділяє його віру.

Ми придбали інвалідний візок і лікарняне ліжко. З допомогою Свідків ми знесли мур моєї спальні, встановили відсувні скляні двері й зробили зовнішній ґанок з пандусом, все це давало змогу Тоддові заїжджати безпосередньо з двору до своєї спальні.

Вранці 19 серпня настав час забрати додому мого все ще напівнепритомного сина. Тодд міг розплющувати очі й злегка рухати лівою ногою і рукою, але лікар передрік, що стан його здоров’я більше не поліпшиться. Через декілька тижнів ми повезли Тодда до невролога, якого нам рекомендувало багато людей, але лише зайвий раз вислухали ті самі слова. І все-таки яке ж чудове відчуття було в мене, коли я привезла його додому! Моя мама та декілька близьких друзів вже чекали на нас. Того вечора ми навіть пішли до Залу Царства разом. Тоді ми перший раз усвідомили циклопічні зусилля, яких буде вимагати опіка Тоддом.

Домашня опіка Тоддом

Опіка інвалідом забирає надзвичайно багато часу. Тоддові потрібно близько години, щоб поїсти. Ще навіть тепер мені потрібно майже годину, аби помити його губкою, одягнути й помити йому волосся. А щоб прийняти прісну вихрову ванну, йому слід затратити добрих дві години. Їзда — це велике завдання, що вимагає неабияких фізичних зусиль. Хоч недавно фізичний стан Тодда суттєво поправився, йому і далі важко сидіти прямо навіть за допомогою регульованого інвалідного візка, переважно він вимушений розпростертись на підлозі. Протягом років я сиділа з ним на підлозі ззаду в Залі Царства. А втім, ми не переставали відвідувати християнські зібрання і здебільшого прибували вчасно.

Наші наполегливі зусилля оплатилися. Довгий час лікарі вважали, що через цю катастрофу Тодд залишиться глухим і сліпим. Проте ще перед катастрофою я почала навчати своїх хлопців мови жестів. Протягом тих перших тижнів свого перебування вдома Тодд почав жестами відповідати «так» чи «ні» на наші запитання. Згодом він розвинув здібність вказувати. Ми показували йому фотографії друзів і просили його вказати, хто є хто, і йому це вдавалось. Також він міг безпомилково розпізнавати цифри та літери. Пізніше ми перейшли до слів. Його пізнавальні здібності не були порушені! У листопаді, лише сім місяців по авіаційній пригоді, настала довгожданна подія.

Тодд усміхнувся. У січні усмішка навіть переходила у сміх.

Як ви пригадуєте, нас змушували продати дім. Не бувати б щастю, так нещастя помогло, оскільки наш двоповерховий дім не був великим і досить-таки обмежував Тоддову мобільність. З такими грошима, як у нас, скидалось на те, що знайти необхідний нам дім буде важко. А втім, один люб’язний посередник по торгівлі нерухомістю знайшов нам такий дім. Він належав одному вдівцю, дружина котрого була прикута до інвалідного візка, і цей дім був запроектований відповідно до потреб його дружини. Якраз те, що потрібно Тоддові!

Звичайно, дім слід було почистити та побілити. Але коли ми приготувалися робити побілку, 25 Свідків з нашого збору прибули з малярними валиками та щітками в руках.

Даючи собі раду в буденному житті

Різними родинними справами, виплатою податків тощо займався Ґлен. Мені не було важко перейняти цю справу. Але Ґлен не вважав за потрібне скласти заповіт чи мати відповідне страхування. Ми могли б уникнути більшості фінансових труднощів, проблем, що не полишають нас до цього часу, якщо б він подбав про це. Багато наших друзів, побачивши, що трапилось з нами, почали залагоджувати ці справи для себе.

Іншим важким завданням було задовольняти наші душевні та духовні потреби. Після того як Тодд повернувся з лікарні, дехто почав поводитися так, ніби криза пройшла. Однак Скотту і далі потрібно було допомоги та підбадьорення. Листівки, листи, телефонні дзвінки, які ми отримували, ніколи не витруться з нашої пам’яті. Я пригадую лист від когось, хто дав нам фінансову допомогу. У листі говорилося: «Я не підписую цього листа, бо хочу, щоб ви дякували не мені, а Єгові, бо власне він спонукує нас поширювати любов на інших».

А втім, ми навчилися не залежати повністю від інших стосовно підбадьорення, але й самим робити позитивні кроки, щоб зараджувати собі. Коли я почуваюся прикро, то часто думаю про інших. Я люблю пекти і варити, тому вряди-годи запрошую до себе друзів чи печу щось та й даю їм з собою. Коли я дійсно виснажена чи потребую відпочинку, то, здається, завжди хтось запросить на обід, на закуску чи провести вихідні з друзями. Подеколи дехто навіть пропонує залишитися з Тоддом на час моєї відсутності чи коли я йду до крамниці.

Мій старший син Скотт також є чудовим благословенням. Щоразу, коли є можливість, Скотт бере Тодда зі собою на товариські зустрічі. Він завжди допомагав у той чи інший спосіб піклуватися Тоддом і ніколи не скаржився на те, що має забагато обов’язків. «Якщо інколи в мене з’являлося бажання мати більш-менш «нормальне» життя,— сказав якось Скотт,— то я одразу пригадував, як набутий досвід зблизив мене з Богом». Я щоденно дякую Єгові за те, що він наділив мене таким сповненим любові, духовним сином. Він служить у своєму зборі службовим помічником і знаходить приємність у повночасному проповідуванні зі своєю дружиною.

А Тодд? Його стан здоров’я продовжує поліпшуватися. Через декілька років він знову почав говорити. Спочатку короткі слова, відтак речення. Нині він навіть може висловитися на християнських зібраннях. Він докладає великих зусиль, щоб чіткіше вимовляти слова, і в цьому йому допомагає логопедія. Він і далі любить співати, особливо в Залі Царства. Також у ньому переважає оптимістичний дух. Нині він може стояти з ходунками. Колись нам навіть випала нагода розповісти трохи зі своєї історії на конгресі Свідків Єгови. Коли в Тодда запитали, що б йому хотілось сказати усім присутнім братам і сестрам, він відповів: «Не хвилюйтесь. Моє здоров’я поліпшиться».

Ми віддаємо повну шану Єгові за те, що весь цей час підтримував нас. І ми справді навчилися покладатися на нього, як ніколи. Усі ці безсонні ночі, уся наполеглива праця догляду за Тоддом, задоволення його потреб і створення йому комфорту, усі зроблені нами жертви були варті цього. Якось ми сиділи разом і снідали, я підвела очі і побачила, що Тодд дивиться на мене з широкою усмішкою. Він сказав: «Мамо, я люблю тебе. Дякую тобі, що забрала мене додому з лікарні». (Розповіла Роуз-Марі Бодді).

[Примітка]

[Вставка на сторінці 13]

Найважче мені було повідомити Скотту, що його батько помер.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Зі синами.