100-річчя кіно — ОНЛАЙН-БІБЛІОТЕКА Товариства «Вартова башта»

100-річчя кіно

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У ФРАНЦІЇ

КІНЕМАТОГРАФ був результатом не так раптового винаходу, як 75-річних наукових міжнародних досліджень та експериментів. Фенакістоскоп, винайдений 1832 року бельгійцем Джозефом Плато, успішно відтворював рухи, використовуючи для цього серію малюнків. У Франції до 1839 року завдяки Жозе Ньепсу й Луї-Жак-Манде Дагеру став можливий фотографічний процес, що перетворював реальність у зображення. Француз Еміль Рейно ще більше розвинув цю ідею, він проектував рухомі діапозитиви, які дивилися сотні тисяч глядачів у період від 1892 до 1900 року.

Та відчутний поступ у кінематографії відбувся лише 100 років тому. У 1890 році відомий американський винахідник Томас Едісон разом зі своїм асистентом, англійцем Вільямом Діксоном, розробили камеру такого розміру й ваги, як невелике піаніно, а через рік Едісон доробив до свого винаходу вічко спостерігача, котре назвав кінетоскопом. Фільми знімалися на 35-міліметрові стрічки перфорованої целулоїдної плівки у першій кіностудії «Блек Марія», що була у Вест-Оренджі (штат Нью-Джерсі). У цих фільмах показувалися водевілі, циркові програми, сцени «дикого Заходу» та фрагменти відомих п’єс Нью-Йорка. Перший кінетоскопічний павільйон був відкритий у Нью-Йорку 1894 року, і того ж року декілька таких апаратів експортували до Європи.

Хоча й Едісон спочатку не цікавився проектуванням зображення, він таки був змушений виготовити проекційний апарат, аби відвернути конкуренцію. У квітні 1896 року у Нью-Йорку відбувся дебют його вітаскопа. Патентна війна, котру він згодом розпочав, призвела до створення тресту, метою чого було здобуття повної монополії у галузі кінопромисловості.

Власне копія Едісонового кінетоскопа надихнула Огюста й Луї Люм’єрів, промисловців з Ліона (Франція), винайти заводну камеру, котра могла б як фотографувати, так і проектувати фільми. Вони запатентували свій синематоґраф (від грецьких слів кінема, що означає «рухливий», і ґрафеін — «зображати») у лютому 1895 року, а 28 грудня відбулася перша у світі офіційна кінопрем’єра в «Ґран кафе», що на бульварі Капуцинів, 14 (Париж). Наступного дня до «Ґран кафе» на це останнє чудо техніки прибуло подивитися 2000 парижан.

Згодом брати Люм’єри почали засновувати кінотеатри й відсилати у різні кінці світу своїх кінооператорів. Через декілька років вони створили 1500 різних фільмів про визначні місця й події світу, наприклад, про таку подію, як коронація російського царя Миколи II.

Доба німого кіно

Жорж Мельєс, фокусник і власник одного паризького театру, був у захопленні від побаченого. Він запропонував купити синематоґраф, але отримав приблизно таку відповідь: «Ні, синематоґраф не продається. Подякуйте за це мені, молодий чоловіче; цей винахід не має майбутнього». А втім, безстрашний Мельєс почав знімати фільми устаткуванням, котре він привіз з Англії. За допомогою монтажу та сценарію він перетворив кінематограф у мистецтво. Його перший фільм 1902 року, «Подорож на Місяць», здобув міжнародне визнання. У своїй студії в Монтрей (передмістя Парижа) Мельєс виготовив понад 500 фільмів, багато з яких були розмальовані вручну.

Десь до 1910 року Франція експортувала 70 відсотків усіх кінофільмів. Це було зумовлено головним чином індустріалізацією кіномистецтва братами Пате, котрі поставили собі за мету, аби кіно стало «завтрашнім театром, газетою та школою».

У 1919 році Чарлі Чаплін, Дуґлас Фербенкс, Дейвід-У. Гріффіт і Мері Пікфорд утворили корпорацію «Об’єднані актори» з метою підірвати комерційну гегемонію створеного тресту. У 1915 році Гріффітів фільм «Народження нації» став першим голлівудським фільмом-сенсацією. Цей дискусійний фільм про громадянську війну в США, пройнятий расистськими ідеями, викликав заколоти, під час котрих навіть були жертви. Однак він мав неабиякий успіх. Цю кінострічку дивилося понад 100 мільйонів глядачів, що зробило її найприбутковішою за всю історію кіномистецтва.

Після війни у фільмах «показувався цілій Америці світ нічних клубів, сільських клубів, чорних бірж та моральна фривольність, що панувала там». Іноземні фільми практично зникли з американського кіноекрану, тимчасом як американські фільми складали від 60 до 90 відсотків усіх фільмів у інших країнах світу. Кіно стало засобом оспівування американського способу життя та американських виробів. Водночас новоз’явлені кінозірки, скажімо такі, як Рудольф Валентіно, Мері Пікфорд і Дуґлас Фербенкс, стали справжніми ідолами.

Звук і колір

«Гей, мамо, послухайте це!» Такими словами Ел Джолсон у фільмі «Співак джазу» закінчив 1927 року золотий вік німих фільмів і впровадив звукове кіно. Вже на самій зорі кінематографа проводилися експерименти із синхронізуванням фонографа, але лише в 20-х роках, з винайденням електричного звукозапису й лампових підсилювачів, озвучення стало адекватним. Це нововведення було небезпроблемне.

На початку епохи кіно фільми розмальовувалися вручну. Згодом почали застосовуватися трафарети. Фільми розмальовувалися через відсутність відповідної кольорової плівки. Хіміки випробовували різні системи, аж поки 1935 року фірма «Техніколор» не досягла успіху у винайденні триколірного процесу. Однак лише після 1939 року, коли фільм «Понесені вітром» здобув колосальну популярність, колір стали вважати запорукою успіху.

Воєнна пропаганда

Під час світової економічної кризи 30-х років кіно слугувало «опіумом для широкого загалу». Але коли світ став котитися до війни, кіно почало використовуватися як пропаганда. Муссоліні назвав кіно «ларма п’ю форте», або «найсильнішою зброєю», тимчасом як за режиму Гітлера воно стало виразником націонал-соціалізму, головним чином для того, щоб навівати свої ідеї молоді. Такі фільми, як «Тріумф волі» та «Олімпія», з успіхом обожнювали нацистських лідерів. З другого боку, фільм «Єврей Зюс» підтримував антисемітизм. А у Великобританії фільм Лоренса Олів’є «Генріх V» слугував моральним поштовхом у підготовці до дня висадки союзних військ та людських втрат.

Криза

Після другої світової війни, коли телебачення набуло більшої популярності, люди почали менше ходити в кіно й дивилися більше фільмів удома. Відвідуваність кінотеатрів у Сполучених Штатах Америки різко впала лише за 10-річний період. Тисячі кінотеатрів змушені були закритися, а виробництво фільмів скоротилось на третину, і все це незважаючи на винайдення у 50-х роках широкоекранного кіно та направленого стереофонічного озвучення. Намагаючись перемогти в такій конкуренції, виробники фільмів почали створювати мультимільйонні сенсаційні фільми, як, наприклад, «Десять Заповідей» (1956 рік) режисера Сесіла Б. де Мілла. В Європі теж відбулося різке зниження відвідуваності кінотеатрів.

Соціальний вплив

Кіно ще називають дзеркалом суспільства. По суті, багато фільмів 70-х років віддзеркалювали «напруженість, невдоволення, розчарування, розпач, параною» того часу, як це можна бачити у відродженні фільмів жаху та «безприкладному захопленні сатанізмом і окультизмом». Фільми-катастрофи служили для «відволікання від катастроф буквального життя» («Нарис про світове кіно»). З другого боку, протягом 80-х років люди дивилися те, що один французький журналіст назвав «навмисною спробою узаконити збочення». На Каннському кінофестивалі 1983 року майже половина фільмів була гомосексуального характеру чи про кровозмішення. Насилля стало лейтмотивом, або основною темою, сучасних фільмів. У 1992 році 66 відсотків голлівудських фільмів містили сцени насилля. Тимчасом як у минулому сцени насилля мали певну мету, то нині вони безпідставні.

А який вплив такі фільми чинять на людей? Коли в жовтні 1994 року в Парижі одна молода пара, що не мала за собою жодного злочину, з люті убила 4 чоловік, то було визнано, що прямий вплив на них мав фільм «Природжені вбивці», в котрому одна пара вбила 52 чоловік. Чимраз більше соціологів виражають тривогу щодо впливу насилля на людей, особливо на молодих, котрим такі герої правлять за зразки поведінки. Звісна річ, не всі фільми прославляють насилля та розпусту. Такі недавні фільми, як «Лев-король», затінили собою попередні популярні фільми.

Коли кореспондент паризької газети «Монд» запитав одного видатного кінорежисера й актора, як кіно впливало на суспільство протягом минулих 100 років, той відповів, що попри «оспівування війни, ідеалізування бандитів, пропонування спрощених вирішень проблем і побожних повчань, створення фальшивих сподівань і обожнювання багатства, майна, банальної фізичної краси й низки інших нереалістичних та несуттєвих прагнень», кіно пропонувало мільйонам можливість легко відволіктись від тяжких реалій щоденного життя.

Коли гасне світло й загоряється кіноекран, нас також іноді можуть полонити ті чари, якими так захоплюються люди ось уже понад 100 років.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 21]

«Фотодрама створення»

До кінця 1914 року близько дев’яти мільйонів чоловік в Австралії, Європі, Новій Зеландії і Північній Америці безплатно подивилися фільм Товариства Вартової башти «Фотодрама створення». Восьмигодинна чотирисерійна програма складалася з фільму й слайдів, синхронізованих з голосом і музикою. Як слайди, так і фільми були розмальовані вручну. Фотодрама розраховувалась на те, аби «поглибити розуміння Біблії і Божої мети, що викладена в ній». Серед найцікавіших моментів було розпукування пупляшка квітки й вилуплення курчати, що було зняте за допомогою цейтраферного кінознімання.

[Ілюстрація на сторінці 19]

«Синематоґраф Люм’єра», запатентований у лютому 1895 року.

[Відомості про джерело]

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 19]