У вуха маляти

КОЛИ я була маленькою, наш дім у місті Коуберні (штат Віргінія, США) відвідав один джентльмен. Він розмовляв з моїм батьком, а його партнер, щоб я не відволікала батька, описував мені райську землю. У тому Раю я зможу гратися з тваринами, які не заподіють мені жодної шкоди (Ісаї 11:6—9). Він пояснив, що я ніколи не помру, але житиму вічно саме тут, на землі. Майбутнє здавалося мені прекрасним! Те, що́ цей чоловік розповідав про життя на землі, надзвичайно вразило мене (Ісаї 25:8; Об’явлення 21:3, 4).

Прагнення релігії

У моїх батьків не складалося подружнє життя. Через декілька років після візиту того джентльмена вони розлучилися, і я жила з мамою. Вона зовсім не цікавилася релігією. Тому я сама відвідувала недільну школу в церкві, котра була неподалік від нашого дому. Незабаром мама знову вийшла заміж, і ми переїхали з моїм вітчимом у штат Індіана. Проте кожного літа я їздила в гості до батька у Віргінію.

Невдовзі після розлучення батько став мормоном і намагався прищепити мені свою новознайдену релігію. Він охрестив мене влітку 1960 року, коли мені було вісім років. Але й в Індіані я продовжувала ходити до церкви, що була близько від дому. Усі вони навчали: якщо ми є доброчесними, то підемо на небо, а якщо розбещеними, то попадемо в пекло, де будемо мучитися. Мені здавалося, що ніхто не зрозуміє мого бажання жити на землі, а не на небі, тому я ніколи нікому про це не казала.

Коли мені було 11 років, мій батько переїхав у штат Орегон. Я була пригнічена й сильно ображена. Мій вітчим був атеїстом й алкоголіком і насміхався над моєю вірою. Він називав мене «маленька міс Побожність», і коли я починала плакати, то говорив: «Чому ти не кличеш свого Бога, щоб він допоміг тобі?» Здається, що ніхто в домі не цікавився Богом. Ті роки були безрадісними й тяжкими. Наді мною чинили фізичну, словесну і статеву наругу. Я знаходила втіху в розмовах з Богом, оскільки багато разів відчувала, що тільки він один цікавився мною.

Мама покинула вітчима, і наруга закінчилася. Ми жили дуже бідно, мамі було важко зводити кінці з кінцями. Коли мені було 13 років, ми поїхали до Віргінії, щоб відвідати мою тітку. Вона була доброю, щирою баптисткою. Я її ніжно любила. Коли вона запропонувала мені піти з нею до церкви, я погодилася. Навіть мама пішла з нами, і я пам’ятаю, як чудово було бути разом зі своєю сім’єю. Наприкінці нашого гостювання я зі страхом думала про повернення додому. Я боялася, що після повернення мене знову втягнуть у неморальність. Тому я вблагала тітку, щоб вона взяла мене до себе, і мама дозволила мені залишитися.

Тітка купила мені Біблію у «Перекладі короля Якова». Я дуже тішилася цією книгою і читала її кожного вечора. Я прочитала в останньому розділі Біблії: «Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій» (Об’явлення 22:18, 19). Тому я зробила висновок: «Як можу я вірити в те, що книга Мормона є частиною Святого Письма?» Так що я вирішили стати баптисткою.

Хоч я впевнена, що моєму батькові було боляче, коли я написала йому листа про своє рішення, однак він лише сказав, що його тішить те, що я ходжу до церкви. Я часто супроводжувала нашого баптистського пресвітера, коли він відвідував людей, щоб запрошувати їх на наші зібрання, які проводилися в наметі. Я вважала, що виконую Божу волю, відвідуючи людей у їхніх домах і розказуючи їм про життєвий шлях Ісуса.

Однак у мене все ще залишалося бажання жити на райській землі, а не на небі. Потім я прочитала наступний уривок з Біблії, і це дало мені надію: «Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам; бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає — знаходить, а хто стукає — відчинять йому» (Матвія 7:7, 8).

Одруження і сім’я

Наступного року я переїхала до мами в Індіану. У 15 років я вийшла заміж, завагітніла й сама поїхала автобусом до південної Каліфорнії. Я майже не знала родини свого чоловіка, але бажала, щоб вони мене прийняли до себе. Вони були п’ятидесятниками, і чоловікова сестра розказала мені про дар говоріння мовами. Тому якось ввечері, прийшовши з ними на їхнє молитовне служіння, я молилася про те, щоб і мені було дано говорити мовами.

Раптом під час служіння якесь незнайоме відчуття оволоділо мною. Я вся почала трястись, і мій язик став невгамовно щось лепетати. Проповідник викрикнув, що дух зійшов на мене, і почав поплескувати мене по спині. Після цього усі підходили до мене, міцно обнімали й казали про те, як чудово, що Бог використовує мене в такий спосіб. Однак я відчувала себе зніяковілою і переляканою. Я не знала, про що я говорила.

Невдовзі після цього народилася наша перша дитина. Під час пологів у мене були ускладнення. Пастор церкви заявив моєму чоловікові, що Бог посилив мої болі під час пологів, оскільки той не був християнином. Мій чоловік прийшов до мене в сльозах і сказав, що коли, на мою думку, це зменшить біль, то він охреститься. Я сказала з впевненістю, що Бог не змушує людей служити йому.

Як я залишила церкву

Якось у неділю після своєї проповіді пастор попросив збір зробити пожертви. Треба було відремонтувати церкву через шкоду, заподіяну недавнім землетрусом. Коли передавали тацю для пожертв, я поклала всі гроші, які мала. Пастор підрахував гроші й, замість подякувати, став напучувати збір, щоб всі відкрили свої гаманці й виявили більшу щедрість у цій важливій справі. Потім він передав тацю знову. У мене вже не було грошей, тому я у великому замішанні поспішно передала тацю далі. Пастор швидко підрахував гроші ще раз і, знову не подякувавши присутнім, сказав, що зібраного було недостатньо. Він заявив: «Безсумнівно, ніхто не вийде звідсіль доти, доки ми не зберемо всіх грошей, необхідних для виконання Божої праці».

Мій чоловік чекав надворі, і я знала, що він може розсердитися. Він був там не один. Я розгнівалась на пастора за його невдячність. Тому, обливаючись слізьми, з дитинкою на руках, я вийшла з церкви, тоді як інші дивилися мені вслід. Я поклялася, що вже ніколи не матиму нічого спільного з церквою. Хоч я перестала ходити до церкви, але не перестала вірити в Бога. Як і раніше, я читала Біблію і намагалася бути хорошою дружиною.

Пізнання біблійної правди

Шарлін показала мені книжку «Правда, яка веде до вічного життя», і ми прочитали Псалом 37:9: «Витяті будуть злочинці, а ті, хто вповає на Господа — землю вспадкують!» Я була надзвичайно здивована. Тут, у моїй власній Біблії, сказано, що люди вспадкують землю. Після того я поставила їм багато запитань, причому всі нараз. Шарлін усміхнулась і сказала: «О! Не так швидко, будь ласка! Ми розглянемо все поступово». Вона пояснила, чому потрібно регулярно й систематично проводити біблійне вивчення. І після цього відразу ж запросила мене до Залу Царства — так називаються місця зібрань Свідків Єгови.

Я розповіла Шарлін про те, як збирали пожертви, і сказала, що не хочу йти знову до церкви. Вона показала мені вірш з Матвія 10:8, де говориться: «Ви дармо дістали, дармо й давайте». Шарлін пояснила, що на зібраннях Свідків Єгови не ходять з тацею для збору грошей і що всі пожертви є добровільними. Вона також сказала, що в залі є скринька для пожертв і бажаючі можуть в неї покласти пожертви. Я вирішила зайнятися релігією ще раз.

Під час вивчення мені стало ясно, чому я відчувала такий дискомфорт, коли говорила мовами в церкві п’ятидесятників. Божий дар говоріння різними мовами був даний раннім християнам для доказу того, що вони мають святий дух. Цей чудесний дар також служив практичній цілі — донести біблійну правду людям з різних країв, які зібралися разом на свято П’ятидесятниці 33 року н. е. (Дії 2:5—11). Проте Біблія заявляє, що Божий дар говоріння мовами припиниться, саме це й сталося після смерті апостолів (1 Коринтян 13:8). Але щоб засліпити людям розум, Сатана та його демони викликають у декого незв’язне лепетання, це й змушує багатьох вірити, що ті люди мають Божий святий дух (2 Коринтян 4:4).

Опір з боку сім’ї

Незабаром я зрозуміла Божий намір стосовно землі і те, що я не повинна бути частиною цього злого світу (Івана 17:16; 18:36). Я також дізналася про необхідність розірвати всі зв’язки з Вавилоном Великим; цим символом в Біблії зображається світова імперія фальшивої релігії (Об’явлення 18:2, 4). Коли я розповіла батькові про свій намір цього разу охреститися як Свідок Єгови, це дуже засмутило його. Він благав мене не ставати Свідком. Тоді вперше я побачила, що він плаче. Я плакала разом з ним, бо зовсім не бажала завдати йому болю. Але я знала, що знайшла правду і що вже ніколи не зможу відвернутися від Єгови.

Вся моя сім’я була проти того, щоб я стала Свідком Єгови. На деякий час я перестала відвідувати зібрання. Це зменшило опір з боку членів сім’ї, однак я почувалася нещасною. Я знала, що не матиму спокою доти, доки не почну виконуватиму волю Єгови. Якось під час обідньої перерви я зайшла до Шарлін і заявила, що мені треба охреститися. «Чи ти не вважаєш, що спершу необхідно знову почати приходити на зібрання?» — запитала вона. Я сказала, що на цей раз я вирішила — ніщо не стане поміж мною та Єговою. Я охрестилася 19 вересня 1973 року.

З того часу пройшло вже понад 23 роки. На щастя, члени сім’ї стали поважати моє рішення і ніхто з них не примушує мене залишити правду, яку я дуже ціную. На сьогодні лише моя старша дочка Кім є Свідком. Її вірне й віддане служіння Єгові є для мене великим джерелом підбадьорення протягом цих років.

Незабутня зустріч

У 1990 році, під час перебування в Коуберн (Віргінія), я попросила свою маму зупинити машину біля Залу Царства, щоб дізнатися про час проведення недільних зібрань. Під’їхавши до залу, вона сказала, що ми колись жили в домі, розташованому якраз позаду цього залу, по інший бік залізниці. Той дім давно згорів, і залишився тільки цегляний димар. «Тоді ти була ще маленькою,— сказала вона,— тобі було три чи чотири роки, не більше».

У неділю мене сердечно вітали в Залі Царства. Розмовляючи зі Стаффордом Джорданом, я випадково згадала про те, як дитиною жила в тому домі, який колись стояв позаду Залу Царства. Він придивився до мене. «Я пам’ятаю тебе! — вигукнув він.— Ти була білявою дівчинкою десь такого зросту [він показав рукою]. Ми опрацьовували цю територію, коли мій партнер розпочав розмову з твоїм батьком. Щоб ти не відволікала свого батька, я розказував тобі про Рай».

Я оніміла. Розповідаючи про свій пошук біблійної правди, я відчувала, що мій голос тремтів. «Коли я була ще дитиною, ти насадив насіння правди в моє маленьке серце!» — сказала я. Потім він повідомив, що в мого дідуся по матері був родич — вірний Свідок Стівен Дінґес. Оскільки члени нашої сім’ї дуже вороже ставилися до нього, вони ніколи не згадували його ім’я. «Він би по-справжньому гордився тобою!» — сказав брат Джордан.

Коли згадую роки свого перебування в організації Єгови, я відчуваю велику вдячність за виявлену до мене любов і доброзичливість. Часом, побачивши в Залі Царства сім’ї, котрі служать Єгові разом, я трохи сумую, бо часто приходжу туди одна. Але я зразу ж пригадую, що Єгова зі мною. Він завжди спостерігав за мною, і, коли моє серце вже було сприйнятливим до правди, розказаної у вуха маляти так багато років тому, він дозволив цій правді вирости й розцвісти.

«Дякую тобі, брате Джордане,— сказала я,— що ти виділив час, щоб порозмовляти про Рай з дуже жвавою дівчинкою!» (Розповіла Луїза Лосен).

[Ілюстрація на сторінці 13]

Зі Стаффордом Джорданом, коли я знову зустрілася з ним в 1990 році.