У пошуках справедливості

Розповів Антоніо Вілья

У 1836 році мексиканська армія, що налічувала приблизно 4000 солдат, убила всіх техасців, які захищали Аламо. Техасців було менше 200 чоловік. Після цього гасло: «Пам’ятайте Аламо!» — стало бойовим закликом у боротьбі за незалежність, в якій пізніше того ж року перемогли техасці. У 1845 році частина мексиканських земель відійшла до Сполучених Штатів Америки і мексиканці опинилися на ворожій території. Етнічні чвари пам’ятають там і досі.

Я НАРОДИВСЯ 1937 року поблизу техаського міста Сан-Антоніо, там, де лежить Аламо. Тоді у всіх вбиральнях, коло фонтанчиків питної води та в інших громадських місцях висіли таблички «тільки для білих» і «для інших». Я швидко зрозумів, що до «інших» входили ті, хто був мексиканського походження.

У кінотеатрах мексиканці й чорношкірі могли дивитися фільми тільки з балкона, їм не дозволялося сидіти у самому залі. Багато ресторанів та інших закладів відмовлялися обслуговувати мексиканців. Одного разу, коли моя дружина Велія зі своєю молодшою сестрою зайшли до перукарні, її власники навіть не знайшли потрібним сказати: «Ми не обслуговуємо мексиканців». Вони просто розреготалися жінкам в обличчя, і Велія з сестрою врешті втекли з сорому.

Деколи білі чоловіки, зазвичай напідпитку, шукали собі мексиканок, причому багато вважало мексиканських жінок розпусними від народження. Я думав: «Вони не хочуть користуватися разом з нами вбиральнею або фонтанчиком питної води, але ділять ліжко з мексиканськими жінками». Така несправедливість спочатку викликала у мене непевність, а згодом і зухвалість.

Проблеми з церквами

Релігійне лицемірство озлобило мене ще більше. Білі, чорношкірі та мексиканці — кожна група мала для себе окремі церкви. Коли я готувався до першого причастя у католицькій церкві, священик дав мені декілька конвертів із проставленими на них датами і наказав передати батькові. Ми повинні були щотижня повертати до церкви конверт з пожертвою. Невдовзі священик звернувся до мене: «Було б добре, якби ти сказав татові, що ми не отримуємо конвертів». У моїй пам’яті закарбувалися гнівні батькові слова: «Гроші — це все, що їх цікавить!»

Часто траплялися скандали, коли священики втікали з жінками, які належали до їхніх парафій. Ці пригоди призвели до того, що я став повторювати: «Релігія має на меті тільки одне — відібрати в тебе або гроші, або жінку». Тому, коли до мене приходили Свідки Єгови, я відмовлявся слухати їх, говорячи: «Якщо мені знадобиться релігія, я шукатиму її собі сам».

Військова служба й одруження

У 1955 році я поступив у військово-повітряні сили США, сподіваючись, що доброю службою зароблю собі повагу, в якій мені відмовляли через мексиканське походження. Доклавши зусиль, я здобув визнання, і врешті мене призначили відповідальним за контроль якості. Це означало, що я мав давати оцінку роботі інших військових служб.

У 1959 році я одружився з Велією. Велія завжди була схильною до релігії. Проте різні церкви, які вона відвідувала, тільки розчарували її. Якось 1960 року вона почувалася дуже засмученою і стала молитися до Бога: «Будь ласка, Боже, якщо ти існуєш, то дай мені про це знати. Я хочу дізнатися про тебе». Того ж дня Свідок Єгови завітав до нас додому в Петалумі (штат Каліфорнія, США).

Проте незабаром я отримав інше військове призначення і Велія втратила контакт зі Свідками. І тільки 1966 року, коли я був у В’єтнамі, вона відновила з ними біблійне вивчення у Семінолі (штат Техас, США). На початку наступного року я повернувся з В’єтнаму і дізнався, що вона вивчає Біблію зі Свідками. Ця новина не викликала у мене особливої радості.

Мій упертий опір

— Він вирощує бавовну,— відповіла вона.

— Ха,— зневажливо заявив я,— з бавовни шиють воєнні форми. Отже ви таки підтримуєте воєнні дії! — Я повищив голос і став говорити нісенітниці.

У червні 1967 року через нове військове призначення ми переїхали дуже далеко, у Майнот (штат Північна Дакота, США), але Свідки з тої місцевості розшукали Велію і відновили з нею біблійне вивчення. Я почав чинити опір, причому поводився по-хлоп’ячому. Я спеціально приїздив додому тоді, коли проводилося вивчення, грюкав дверима, гучно тупав по східцях, зі стукотом кидав на підлогу черевики та по декілька разів спускав воду в туалеті.

Велія була дуже тихою і покірною дружиною, вона ніколи нічого не робила без мого дозволу. Я неохоче дозволив їй вивчати Біблію, але вона знала, що дістати дозвіл відвідувати зібрання Свідків Єгови буде набагато важче. Коли її заохочували прийти на зібрання, вона завжди відповідала: «Я ліпше не буду цього робити. Не хочу дратувати Тоні».

Проте одного разу Велія прочитала у Біблії: «Не засмучуйте Духа Святого Божого» (Ефесян 4:30). «Що це значить?» — почала допитуватися вона. Жінка-Свідок, яка проводила вивчення, пояснила: «Божий святий дух надихнув написання Біблії. Тому, якщо ми не дотримуємося того, що говорить Біблія, цим ми засмучуємо Божий святий дух. Дехто, наприклад, не відвідує зібрань, хоч знає, що Боже Слово наказує це робити» (Євреїв 10:24, 25). Смиренному серцю Велії не потрібно було більше жодних слів. З того часу вона відвідувала усі зібрання, незважаючи на мій опір.

Я знайшов собі привід для нарікань: «Як ти можеш іти з дому, коли моя вечеря не на столі?» Велія швидко навчилася завжди мати для мене напоготові теплу вечерю. Тоді я шукав інші зачіпки: «Ти не любиш ані мене, ані наших дітей. Ти кидаєш нас заради цих зібрань». Або коли я нападав на вірування Свідків, а Велія тактовно намагалася захистити їх, я згадував бокону, що значить «крикуха», і називав її нешанобливою, зухвалою боконою.

Все ж таки Велія відвідувала зібрання, часто виходячи з дому у сльозах через моє лихослів’я. Проте я дотримувався певних принципів. Я ніколи не бив своєї дружини і навіть не думав полишити її через те, що вона знайшла нову віру. Але я боявся, що на тих зібраннях нею зацікавиться якийсь вродливий чоловік. Мені все ще здавалося, що коли йдеться про релігію, то тих людей цікавлять «або гроші, або жінка». Коли Велія вдягалася, щоб іти на зібрання, я часто дорікав їй: «Для мене ти ніколи так не чепуришся, як для когось іншого». Тож, коли я вирішив перший раз відвідати зібрання, то сказав: «Я піду, але тільки для того, щоб дивитися за тобою!»

Втім, моїм справжнім мотивом було бажання знайти щось проти Свідків. На одному з перших зібрань, які я відвідав, була виголошена промова про те, що одружуватися слід «тільки в Господі» (1 Коринтян 7:39). Вдома я почав жовчно нарікати: «Ось бачиш! Вони такі ж, як усі — упереджені до будь-кого, хто належить до іншої віри!». Велія лагідно відповіла: «Але ж це не вони кажуть, це говориться у Біблії». Я відразу заперечив, грюкнувши кулаком по стіні та вигукнувши: «Знову мені бокона!» По суті, я розумів, що вона була права, і саме це мене дратувало.

Я продовжував ходити на зібрання і читати літературу Свідків, але тільки тому, що сподівався знайти там якусь ваду. Я навіть почав давати відповіді на зібраннях, лише щоб показати, що я не «дурний мексиканець».

Мої пошуки справедливості закінчилися

У 1971 році кар’єра військовослужбовця привела мене в Арканзас. Я продовжував відвідувати зібрання разом з Велією, яка у грудні 1969 року присвятила себе Єгові через водне хрещення. Я більше не чинив їй опору, але й не погоджувався, щоб хтось вивчав Біблію зі мною. Обсяг моїх знань дуже зріс через читання біблійної літератури. Проте це було лише знання фактів — плід мого бажання робити все якнайкраще. Втім, спілкування зі Свідками Єгови потроху почало впливати на моє серце.

Наприклад, я помітив, що чорношкірі також могли навчати на зібраннях. Спочатку я казав собі: «Знаю я це, вони роблять так тільки за закритими дверима». Проте коли ми відвідали конгрес на великому бейсбольному стадіоні, я з подивом побачив, що там були чорношкірі і вони брали участь у програмі. Мені довелося визнати, що серед Свідків немає дискримінації. Вони дійсно дотримуються справедливості.

Я також усвідомив, що Свідки Єгови мають непідробну любов між собою (Івана 13:34, 35). Працюючи з ними на будівництві Залу Царства, я міг бачити, що вони є звичайними людьми. Я бачив, як вони стомлювалися, робили помилки і навіть сперечалися, коли щось не виходило. Ці вияви недосконалості не відштовхнули мене, а навпаки, я почувався серед Свідків більш упевнено. Можливо, я збагнув, що, попри всі мої хиби, я маю ще надію.

Зрештою моє серце відгукнулося

Я вперше усвідомив, що почав розвивати стосунки з Єговою тоді, коли 1973 року у «Вартовій башті» було пояснено, що паління є «нечистю тіла» і курців позбавлятимуть спілкування зі збором (2 Коринтян 7:1). На той час я випалював одну-дві пачки цигарок у день. Досі я пробував кинути багато разів, але нічого не виходило. Проте тепер кожного разу, коли мені хотілося закурити, я звертався до Єгови у безмовній молитві, прохаючи його допомогти мені покінчити з цією брудною звичкою. На загальний подив, я більше не палив.

Строк моєї служби закінчувався 1 липня 1975 року. Я зрозумів, що повинен присвятити своє життя Єгові, коли хочу чинити так, як вчить Біблія. Зі мною ніколи не проводилося біблійне вивчення, тому старійшини збору дуже здивувалися, коли у червні 1975 року я сказав їм, що хочу охреститися, як тільки піду у відставку. Вони пояснили, що спочатку мені треба виконувати наказ Ісуса брати участь у праці проповідування (Матвія 28:19, 20). Першої суботи липня я так і зробив. Того ж самого дня я зустрівся зі старійшиною і відповів на питання для тих, хто бажає охреститися. Через три тижні я охрестився.

Після мого хрещення троє наших дітей — Віто, Венелда та Вероніка — почали робити швидкий духовний поступ. Протягом наступних двох років охрестилися двоє старших дітей, а ще через чотири роки прийняла хрещення і молодша донька. Розмовляючи з людьми, які знають біблійну правду, але не роблять змін у своєму житті, я часто застерігаю їх про наслідки такої бездіяльності. Я говорю, що хоч їхні діти, може, цього і не кажуть вголос, вони думають про себе: «Якщо правда небагато значить для нашого тата, то вона небагато значить і для мене».

Зусилля служити повночасно

Наша ціла сім’я почала повночасне служіння як піонери у місті Маршалл (штат Арканзас, США). Ми з Велією взялися за цю працю у 1979 році, а діти приєднувалися до нас протягом наступних років, по мірі того як закінчували середню школу.

На початку 1980-х ми почули повідомлення про те, що люди в Еквадорі (Південна Америка) прагнуть біблійного знання, і вирішили переїхати туди. До 1989 року наші діти вже повиростали і були в стані самі піклуватися про себе. Отже того року ми на короткий час поїхали в Еквадор ‘розвідати край’. (Порівняйте Числа 13:1, 2).

У квітні 1990 року ми прибули до Еквадору, який став нашим новим домом. Нам доводилося дуже обережно планувати видатки, бо ми жили тільки на мою пенсію військового і не мали багато грошей. Але радість від повночасного служіння у цій духовно родючій території переважувала будь-які фінансові жертви. Спочатку ми працювали у портовому місті Манта, і кожен з нас щотижня проводив приблизно 10—12 біблійних вивчень. Відтак, починаючи з 1992 року, я служу роз’їзним наглядачем, а дружина супроводжує мене. Кожного тижня ми відвідуємо інший збір.

Коли повністю запанує справедливість

Оглядаючись на прожиті роки, ми з Велією бачимо, як те, що у дитячому віці ми зустрілися з несправедливістю, тепер допомагає нам у служінні. Ми особливо зважаємо, щоб не зневажати тих людей, які можуть бути бідніші або мати нижчу освіту, ніж ми, чи тих, хто належить до іншої етнічної групи. Ми також бачимо, що багато наших братів і сестер стикаються із гіршою соціальною несправедливістю, ніж та, що ми пережили. Проте вони не нарікають. Вони зосереджують погляд на Божому прийдешньому Царстві, і ми також цього навчилися. Ми вже давно полишили намагання знайти справедливість у цій системі речей. Натомість ми використовуємо життя, вказуючи людям на те, що тільки Боже Царство покінчить з несправедливістю (Матвія 24:14).

Ми також навчилися, що тим з нас, хто особливо чутливий до несправедливості, треба бути обережним і не очікувати від Божих людей досконалої справедливості. Ми ж бо всі недосконалі й схильні чинити зло (Римлян 7:18—20). Проте ми можемо з усією щирістю сказати, що знайшли сповнене любові багатонаціональне товариство братів, які з усіх сил намагаються чинити добро. Сподіваємося, що разом з Божим народом ми ввійдемо в Божий новий світ, де перебуватиме праведність (2 Петра 3:13).

[Вставка на сторінці 20]

Я відразу заперечив, грюкнувши кулаком по стіні

[Ілюстрація на сторінці 21]

Разом з Велією, коли я поступив до військово-повітряних сил.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Разом з Велією у 1996 році.