Як війна руйнує життя дітей

ТОЙ бій, один з багатьох, що велися протягом громадянської війни в Сьєрра-Леоне, відбувся на початку 1995 року. Коли затихли постріли, чотирирічна Тенне, батьки якої вже загинули на війні, лишилась лежати. Куля влучила їй в голову за правим оком. Це було небезпечне поранення, тому що куля могла спричинити зараження, яке б легко поширилось на мозок, і дівчинку чекала б смерть.

Через шістнадцять місяців одна британська пара змогла переправити Тенне літаком до Англії, де їй зробили операцію. Хірурги видалили кулю, всі раділи, що операція пройшла успішно й молоде життя вдалося врятувати. Але радість затьмарювалась гірким усвідомленням того, що Тенне залишилася сиротою і дістала поранення, тоді як діти взагалі не повинні страждати від війни.

Зброя, голод і хвороби

Тенне була вражена сліпою кулею, але дедалі більше дітей стають не випадковими жертвами, а мішенями вбивць. Коли вибухає етнічний розбрат, вбивати тільки дорослих вже недостатньо — дітей ворога вважають майбутніми ворогами. В Руанді у 1994 році один політичний коментатор сказав по радіо: «Щоб винищити щурів великих, треба винищити щурів малих».

Проте більшість дітей, які вмирають на війнах, гинуть не від бомб або куль, а від голоду та хвороб. Під час воєн в Африці, наприклад, брак харчів та медичного обслуговування вбиває приблизно у 20 разів більше людей, ніж справжні сутички. Відрізати супротивника від запасів речей першої необхідності — це військова тактика, яку сьогодні безжалісно застосовують. Армії засівають наземними мінами великі ділянки родючої землі, плюндрують запаси збіжжя, нищать системи водопостачання та перехоплюють гуманітарну допомогу. Вони також руйнують лікарні та розганяють медперсонал.

Такі тактики найбільше вражають дітей. Наприклад, за період з 1980 по 1988 рік через лиха, пов’язані з війною, в Анголі загинуло 330 000 дітей, а в Мозамбіці — 490 000.

Ні домівки, ні родини

Коли на війні гинуть батьки або розпадаються сім’ї, діти стають сиротами. Десь біля 53 мільйонів людей по цілому світі покинули свої доми, бо їм загрожувало насильство. Це приблизно кожна 115-та людина на землі! Принаймні половина біженців — діти. У паніці, спричиненій втечею, діти часто гублять батьків.

Воєнний конфлікт у Руанді призвів до того, що під кінець 1994 року 114 000 дітей загубили своїх батьків. Згідно з опитуванням, проведеним в Анголі у 1995 році, щось подібне пережила там кожна п’ята дитина. Для багатьох дітей, особливо для найменших, психічна травма від розлуки з батьками страшніша, ніж саме сум’яття війни.

Жертви наземних мін

Сотні тисяч дітей по цілому світі йшли гратися, пасти череду, збирати дрова або працювати на полі й ніколи не поверталися, бо гинули, розірвані наземними мінами. Ці міни щомісяця вбивають 800 чоловік. На суходолі 64 країн закопано загалом приблизно 110 мільйонів наземних мін. У самій лише Камбоджі земля ховає біля семи мільйонів таких мін — по дві міни на кожну дитину.

Понад 40 країн виробляють приблизно 340 видів мін різних форм та кольорів. Деякі виглядають як каміння, інші — як ананаси, ще інші подібні до маленьких зелених метеликів, що тихо, без вибухів, падають на землю, коли їх скидають з вертольотів. У повідомленнях зазначається, що деякі наземні міни, зроблені у вигляді іграшок, розкладають поблизу шкіл та дитячих майданчиків, де на них можуть натрапити жінки й діти.

Виготовлення одної протипіхотної міни коштує приблизно 3 долари США, але для того, щоб відшукати її в землі та знешкодити, треба затратити від 300 до 1000 доларів. У 1993 році вдалося усунути приблизно 100 000 наземних мін, але за той же час було закладено два мільйони нових. Ці терпеливі вбивці ніколи не сплять, вони не відрізняють солдата від дитини, не звертають уваги на мирні договори та зберігають боєздатність до 50 років.

У травні 1996 року після двох років обговорень у Женеві (Швейцарія) спроби тих, хто брав участь у міжнародних переговорах, накласти повну заборону на наземні міни зазнали невдачі. Щоправда, вдалося заборонити деякі види мін та обмежити використання інших, але питання про повну заборону наземних мін не буде переглядатися до наступної конференції, запланованої на 2001 рік. До того часу наземні міни вб’ють ще 50 000 чоловік та покалічать 80 000 інших. Серед цих жертв буде багато дітей.

Тортури і ґвалтування

У війнах нашого часу дітей катують для того, щоб покарати їхніх батьків або щоб вирвати якусь інформацію про їхніх рідних. Деколи серед загальної жорстокості для тортур не треба ніяких причин, і дітей катують просто задля розваги.

Статеве насильство, в тому числі ґвалтування, на війні стало звичайним явищем. На Балканах, коли там йшла війна, дівчат-підлітків ґвалтували і примушували виношувати дитину ворога — це було воєнною тактикою. У Руанді солдати також використовували ґвалтування як зброю, щоб розірвати сімейні узи. Після деяких нальотів ополченців майже кожна дівчина, котра вціліла, була зґвалтована. Родина і оточення часто відвертались від юначок, які завагітніли. Тож декотрі з цих нещасних покинули своїх немовлят, а інші наклали на себе руки.

Душевні страждання

Діти на війні часто переживають такі жахіття, які багатьом дорослим і в найстрашніших снах не снились. Наприклад, у Сараєво було опитано 1505 дітей, і виявилося, що майже всі вони пережили артилерійський обстріл. Більше половини цих дітей можуть розповісти, як в них стріляли, а дві третини були в ситуаціях, коли вони вже гадали, що їх уб’ють.

Після того як опитали 3000 дітей у Руанді, виявилося, що під час етнічної різанини 95 відсотків з них були свідками насильства та вбивств і майже 80 відсотків втратили членів сім’ї. Приблизно одній третині опитаних довелося бути присутніми при ґвалтуванні або статевих знущаннях, а більше третини бачили інших дітей, що брали участь у вбивствах та фізичному насильстві. Такі пригоди спустошують молоді розуми та серця. В одному повідомленні про травмованих дітей у колишній Югославії говориться: «Спомин про те, що сталося, залишається... викликаючи жахливі нічні кошмари, щоденні нав’язливі та яскраві спогади болісних подій, страх, почуття незахищеності й озлобленість». Після різанини в Руанді психолог Національного центру посттравматичної реабілітації повідомив: «Серед симптомів, які з’являються у дітей, є нічні кошмари, труднощі з зосередженням уваги, депресія та відчуття безнадії стосовно майбутнього».

Як можна допомогти дітям?

Багато дослідників вважають, що душевна травма не виліковується, якщо діти стримують свої почуття та не наважуються згадати минуле. Зцілення часто починається тоді, коли дитина дивиться в обличчя болісним спогадам, розмовляючи про те, що сталося, із співчутливим та обізнаним дорослим. «Половина завдання — це допомогти по-справжньому стривоженим дітям відверто і вільно виговоритися»,— стверджує працівник сфери соціальних проблем у Західній Африці.

Велику роль у зціленні від душевного болю відіграє міцна згуртованість і підтримка родини та оточуючих. Як і всі діти, маленькі жертви війни потребують любові, розуміння та співчуття. Але чи справді можна вірити, що для всіх дітей є надія на світле майбутнє?

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 8]

Це виглядало як м’ячик

У Лаосі двоє дітей пішли пасти буйволів. Дівчинка побачила в канаві річ, схожу на м’ячик. Вона підняла її та кинула своєму братикові. М’ячик впав на землю і вибухнув — малюк загинув на місці.

[Рамка на сторінці 9]

Лише одна з тисяч

Дванадцятирічна Марія була сиротою. У тому регіоні Анголи, де вона жила, почалася війна, дівчинку зґвалтували, й вона завагітніла. Згодом бої стали ще жорстокішими, тож Марія втекла до безпечної місцевості, подолавши пішки 300 кілометрів, і потрапила у центр для бездомних дітей. Через молодий вік дівчинки пологи в неї сталися передчасно, і Марія ледве народила недоношену дитину. Немовля прожило лише два тижні. Ще через тиждень померла і його мати. Марія є тільки одною з тисяч катованих і зґвалтованих дітей, що постраждали у недавніх війнах.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 9]

Спустошені розуми і серця

Те, я́к насилля часто впливає на дітей, добре видно з прикладу восьмирічної Шабани, що живе в Індії. Вона бачила, як натовп забив її батька та відтяв голову матері. Її розум і серце скам’яніли, ховаючи жах і біль втрати. «Я не сумую за батьками,— говорить дівчинка безбарвним, позбавленим будь-яких емоцій голосом.— Я не думаю про них».