«Клієнт завжди правий»

РОЗПОВІЛА ВАЙ ЧУНҐ ЧІН

Мій чоловік колись казав мені не зв’язуватися з «тими релігійними людьми, які ходять по домах». Тому, коли Свідки Єгови приходили до нас додому, я відсилала їх, твердячи, що ми не цікавимось їхньою вісткою. Але чоловік також казав, що «клієнт завжди правий», тож, коли одного разу до нашого ресторану «Червоний дракон» прийшла жінка-Свідок і захотіла розповісти мені про свою релігію, я вважала своїм обов’язком вислухати її.

МІЙ чоловік, Тонґ Й., був власником китайського ресторану «Червоний дракон», що стояв на Сент-Клар-авеню у місті Клівленді (штат Огайо, США). Там, коли ми одружилися, він навчив мене девізу: «Клієнт завжди правий».

Тонґ Й. приїхав до Америки, щоб навчатися в Нью-Йоркському університеті. Закінчивши своє навчання у 1927 році, він влаштувався на роботу в одному з ресторанів нью-йоркського кварталу Таймс-сквер. Там він зауважив, як люди підкріплялися біля прилавків аптек, де для приготування їжі було мало умов. Так у нього виникла ідея продавати їм гарячу китайську страву «Чоу-Мейн» — тушковане і приправлене спеціями м’ясо з грибами та овочами.

Незабаром маленький ресторанчик, котрий мій чоловік відкрив у Ґрінвіч-виллиджі, вже процвітав. У 1932 році чоловік перевів своє підприємство до Клівленда в штаті Огайо і відкрив там ресторан на 200 місць, який назвав «Червоний дракон». У вересні 1932 року одна клівлендська газета писала: «Догодивши апетитам мільйонів людей на сході країни, Тонґ Й. Чін прибув до краю Великих озер і відкрив у Клівленді перший на середньому заході заклад, в якому готують свіжий «Чоу-Мейн». Тонґ Й. Чін за п’ять років перетворив цей заклад на підприємство, яке дає мільйон доларів річного прибутку».

Перш ніж розповісти про нашу зустріч з Тонґ Й., дозвольте мені згадати своє дитинство. Воно пройшло в Китаї і значно вплинуло на те, як склалося моє життя.

Дитина з бідної родини

Серед моїх перших спогадів збереглося невеличке село на материковій частині Китаю. Я, маленька, дивлюся, як мама полишає домівку, щоб роздобути десь їжі. Мої батьки були настільки бідними, що мусили віддати декількох своїх дітей на усиновлення. Одного дня, коли мені було лише два чи три роки, батько повернувся додому якийсь дивний. Глянувши на нього, я подумала: «Ой, щось на мене чекає недобре».

Незабаром після цього мама взяла мене за руку і повела вузькою багнистою стежиною між залитих водою ланів з рисом. Ми йшли, намагаючись не оступитися та не впасти у воду. Спершу мама зупинилася біля одної хати і поговорила з якоюсь усміхненою дівчиною, тоді біля іншої хати — дівчинка звідти дивилася похмуро та не усміхалася. Я не пригадую, щоб колись раніше бачила тих дівчат. Це були мої старші сестри. Коли вони прощалися зі мною, мене охопило відчуття, що я дивлюся на них востаннє.

По дорозі мама не вмовкала, без упину розповідаючи про себе, про батька та про моїх братів і сестер. Я й досі пам’ятаю її добрі сумні очі. Місце, куди ми врешті прийшли, справляло неприємне враження. Будинок здавався гнітючим і сумним. Це був мій новий дім. Мама та названі батьки змусили мене лягти поспати, хоч мені не хотілося. Проте незабаром я заснула, а коли прокинулася, мами вже не було. Відтоді я її більше ніколи не бачила.

Сумне дитинство

Тепер у мене було достатньо їжі, проте дуже бракувало любові, і моє серце розривалося від туги. Щоранку я прокидалася в сльозах. Я сильно сумувала за мамою та старшим братом, який залишився з нею. Часто мені на думку спадало покінчити життя самогубством. Підрісши, я захотіла вчитися в школі, але названі батьки тримали мене вдома, змушуючи працювати.

Коли я мала дев’ять років, ми переїхали до Шанхаю. «Тепер ти вже достатньо доросла, щоб ходити за покупками та куховарити»,— сказали мені. Так до моїх щоденних обов’язків додалася ще й ця робота. Кожного дня названі батьки давали мені стільки грошей, скільки було потрібно, аби купити продуктів на сніданок, обід та вечерю. По дорозі на ринок я проходила повз голодних жебраків і мені ставало їх жаль. Тож я вхитрялася купити достатньо продуктів та ще й дати декілька монет жебракам.

Як палко я бажала відвідувати школу та вчитися! «Через шість місяців ми тебе запишемо до школи»,— пообіцяли мені названі батьки. Коли цей час пройшов, вони сказали: «Почекай ще півроку». З часом я зрозуміла, що мене ніколи не віддадуть до школи. Це було для мене страшним ударом. Мене охопила ненависть до всіх у тому домі. Часто я закривалася в туалеті та молилася. Хоча ми вірили в багатьох богів, але я якось розуміла, що є один головний Бог, могутніший за всіх інших. Тож до нього й молилася: «Чому скрізь так багато страждань і горя?» Це була моя молитва протягом багатьох років.

Заміжжя змінює моє життя

За тих часів шлюби по домовленості були звичайними в Китаї. Один з університетських товаришів Тонґа Й., який повернувся до Китаю, написав йому: «Ти, друже, переступив поріг 30-ліття, а все ще ходиш нежонатий». Тоді він розповів про мене і додав: «Їй 18 років; обличчя її приваблює красою, а характер не менш чудовий, ніж обличчя... На твоєму місці, Тонґ Й. Чін, я б серйозно замислився». У листі університетського товариша була моя фотографія.

Тонґ Й. написав моїм названим батькам: «Я побачив фотографію вашої шановної доньки. Якщо б ми з нею зустрілися, та, провівши разом деякий час, відчули, що у наших серцях розквітла любов, то я б узяв її за свою дружину». Тонґ Й. прибув до Шанхаю, і там відбулася наша зустріч. Тонґ Й. видався надто зрілим для мене, але я вирішила, що після одруження зможу, принаймні, покинути дім. Тож у 1935 році ми одружилися й одразу відплили до Америки. Так я потрапила у Клівленд.

Великі труднощі попри матеріальний достаток

Першу перешкоду становило те, що нам з чоловіком було важко обмінюватися думками. Він говорив одним китайським діалектом, кантонським, а я — іншим, шанхайським. Ми наче намагалися порозумітися двома різними мовами. До того ж мені треба було ще навчитися англійської та нових звичаїв. А моя нова робота? Я мала стати чарівною та люб’язною господинею ресторану, яка весь час прагне догодити відвідувачам. Так, мені слід було пам’ятати: «Клієнт завжди правий».

Наш з чоловіком робочий день був важким і довгим — 16 або й більше годин, а я майже весь час ходила вагітною. Перша донька, Ґлорія, з’явилась на світ у 1936 році. Після неї я за дев’ять років народила ще шестеро дітей — три хлопчики і три дівчинки, але одна з дівчаток померла, маючи тільки рік від народження.

Тим часом Тонґ Й. став власником багатьох ресторанів та нічних клубів. У його закладах починали свою кар’єру такі відомі артисти, як актор Кей Лук, співаки Джек Су та Кей Баллерд. Китайські страви, що ми їх готували, також мали широкий ринок збуту і користувалися попитом.

У середині 1930 років Тонґа Й. стали називати королем «Чоу-Мейну». Він також був президентом Китайського торгового товариства та читав лекції про Китай. Мені довелося брати участь у численних благодійних, суспільних та цивільних справах. Громадські зустрічі та паради стали частиною мого життя. Наші фотографії та імена не сходили зі сторінок клівлендських газет. Здавалося, що до газет потрапляло кожне наше слово або вчинок — від справ підприємства до відпустки — все, навіть розмір мого взуття!

У 1941 році, коли японські військово-повітряні сили скинули бомби на Перл-Харбор, Сполучені Штати Америки розпочали війну з Японією. Ми мали східні риси обличчя, і тому відчули упереджене ставлення до себе. Навіть ще до початку війни, коли ми будували свій великий будинок у гарній околиці, то отримували листи, в яких нам погрожували смертю. Але будинок був закінчений, і у ньому виросли наші діти.

Отже, в мене був чудовий, просторий будинок, чоловік, котрого поважали, і родина, а до цього ще й гарний одяг та прикраси. Але щастя мене уникало. Чому? По-перше, через те що наша сім’я майже ніколи не проводила часу разом. Щоправда, я вставала кожного ранку, аби зібрати дітей до школи, проте коли вони лягали спати, ми з чоловіком зазвичай були на роботі. Вдень за дітьми наглядала економка.

Ми були буддистами, але боги нашої релігії не приносили мені жодної втіхи. Тонґ Й. разом з найстаршим сином часто проходили будинком, запалюючи свічки та кладучи перед ідолами страви, щоб боги наїлися. Але вони ніколи не торкалися їжі, тож залишеними стравами пізніше ласували діти.

Кінець кінцем я дуже виснажилася, і, не бачачи виходу, вирішила, що моїй сім’ї буде краще без мене. Повністю знесилена, я спробувала відібрати собі життя. На щастя, мене швидко завезли до лікарні та врятували.

Відповідь на мої молитви

Через якийсь час, у 1950 році, до нашого ресторану завітала подружня пара — чоловік та жінка із гарним сивим волоссям. Я привітала їх і простежила, щоб їм було зручно. Тоді жінка заговорила зі мною про Бога. Мені було нецікаво. Свідки Єгови заходили до нас додому і намагалися поговорити зі мною, але я завжди різко відмовлялася від розмови. Проте в ресторані ситуація була іншою — «клієнт завжди правий!».

Ця пані, Хелен Вінтерс, запитала, чи я довіряю Біблії. «Якій Біблії? — відказала я.— Їх так багато!» Щоразу, коли та жінка приходила, я думала про себе: «Знову ця зануда!» Але вона була люб’язною та наполегливою. А те, що вона розповідала про рай на землі, у якому не буде більше болю та страждань, здавалось чимось надзвичайним (2 Петра 3:13; Об’явлення 21:3, 4).

Одного разу, навідавшись до нас, вона залишила запрошення на зібрання у Залі Царства та показала надрукований на звороті невеличкий текст, в якому описувалися благословення Божого Царства. Я пам’ятаю, як пізніше дивилася на той листочок і думала: «Якби тільки це було правдою!» Та пані запропонувала вивчати зі мною Біблію вдома, і я, зрештою, погодилася.

Щотижня ми збиралися довкола столу і починали вивчення — Хелен, я та шестеро моїх дітей, віком від 5 до 14 років. Мені часто ставало шкода Хелен, бо іноді здавалося, що дітям було нецікаво. У 1951 році ми почали відвідувати зібрання у Залі Царства. Незабаром я зрозуміла — те, чого навчаюсь, і є відповіддю на мої молитви. Тож я вирішила, що треба обов’язково вчитися добре читати англійською, а для мене це було нелегким завданням.

Усвідомлення справжнього щастя

Невдовзі я стала швидко поповнювати запас своїх знань і присвятила життя Богу Єгові. Тринадцятого жовтня 1951 року на великому конгресі у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія) я охрестилася. На цьому конгресі охрестилися також двоє моїх старших дітей — Ґлорія і Том. Вперше моє життя набуло змісту. Це був початок найщасливіших років.

Усе своє життя я служила іншим людям, але тепер мене переповняла рішучість служити найперше нашому Творцеві! Я стала ділитися звісткою про Царство з тими, хто хотів слухати, і також намагалася навчити дітей, як це важливо — відвідувати християнські зібрання та розмовляти з іншими про чудові речі, записані в Божому Слові.

У 1953 році в нашому домі стало проходити зборове книговивчення. Воно й досі проводиться в нас, хоч минуло вже майже 45 років. Це завжди було великою духовною підтримкою для нашої родини.

Було дуже важко залишатися духовно активними, працюючи в ресторані. Але я мала змогу вивчати Біблію з багатьма людьми. Декотрі з них прийняли біблійну правду і пізніше стали піонерами, як називають повночасних служителів. У 1950-х роках четверо наших молодших дітей присвятили своє життя Єгові й охрестилися. Тонґ Й. не цікавився Біблією, але возив нас на зібрання і додому. Ми вирішили не проповідувати йому, а лише розмовляти між собою по дорозі додому про ті думки, які нам сподобалися на зібранні.

У той час Тонґ Й. часто їздив у справах по цілих Сполучених Штатах Америки. Я зателефонувала у всесвітній центр Товариства Вартової башти в Брукліні (Нью-Йорк) і пояснила наше становище. Ґрант Сьютер, котрий тоді був фінансовим секретарем товариства, запросив нас оглянути приміщення центру, коли ми будемо в Нью-Йорку. Побачене справило на Тонґа Й. величезне враження, особливо йому сподобалася охайна кухня, в якій тоді готувалися страви приблизно для 500 чоловік.

Під час нашого візиту ми зустріли Рассела Курцена. Пізніше він надіслав моєму чоловікові Біблію, яку той читав щовечора, аж поки не прочитав до кінця. Через певний час, на міжнародному конгресі Свідків Єгови в Нью-Йорку, що відбувся 1958 року, мій чоловік охрестився! На тому конгресі нас очікував сюрприз — одну з недовгих промов у програмі виголошував наш старший син, котрий тоді служив у родині Бетелю.

Вірний до смерті

Тонґ Й. часто разом зі мною брав участь у служінні від дому до дому. Коли його зір погіршився, ми регулярно ходили свідчити на вулицях. У газеті «Клівленд пресс» з’явився заголовок «Навернення у «Червоному драконі» й фотографія, на якій ми з чоловіком пропонували перехожому «Вартову башту» і «Пробудись!». Газетна стаття розповідала, як ми стали Свідками. Випадково назву «Червоний дракон» було змінено, і наш заклад став називатись «Ресторан Чіна».

Протягом років ми з чоловіком приймали у своєму ресторані багато християнських братів і сестер з цілого світу. Ми добре запам’ятали пораду брата Фреда Франца, який тоді служив президентом Товариства Вартової башти. Під час своїх відвідин він заохотив нас: «Будьте вірними та якомога ближче тримайтесь організації Єгови».

На початку 70-х років Тонґ Й. переніс декілька інсультів і 20 серпня 1975 року помер. Місцева газета опублікувала довгий некролог разом з фотографією Тонґа Й., який пропонував «Вартову башту» в служінні. Останні роки, котрі ми провели разом з ним, були найщасливішими. Після 60 років існування «Ресторан Чіна» востаннє закрився у квітні 1995 року. Для декого ця подія стала відзнакою кінця епохи.

Обстоюючи духовні цілі

Певний час ми хотіли, щоб наші три сини прийняли від нас родинне підприємство. Проте це бажання змінилося, і ми вже воліли, щоб вони йшли слідами Ісуса та стали повночасними служителями. Ми запитали, чи не хотів би хтось з них поїхати як піонер у Гонконг і допомогти іншим китайцям навчитися того, чого навчилися ми. Ми запропонували їм фінансову підтримку в Гонконзі. Жоден з них не вмів вільно розмовляти китайською, але Вı́нефред, Вікторія та Річард вирішили переїхати в Гонконг.

Наша донька Вı́нефред служила там піонером понад 34 роки! Вікторія вийшла заміж за Маркуса Ґама і через деякий час разом з чоловіком повернулась до Сполучених Штатів Америки. Вони виховали трьох дітей — Стефені й Серая стали повночасними служителями в Клівленді, а Симеон разом зі своєю дружиною Морфідд служить на Фермах Товариства Вартової башти в Уоллкіллі (Нью-Йорк). Вікторія і Маркус тепер живуть поруч і допомагають мені. Маркус є головуючим наглядачем клівлендського збору Ковентрі.

Наша старша дочка, Ґлорія, у 1955 році перехворіла поліомієлітом і лишилася прикутою до інвалідного візка. Вона разом зі своїм чоловіком Біном живе в Ескондідо (штат Каліфорнія, США), і регулярно бере участь у проповідницькому служінні. Том провів у повночасному служінні вже понад 22 роки. Сьогодні вони з дружиною Естер працюють в Освітньому центрі Товариства Вартової башти в Патерсоні (Нью-Йорк). Річард та його дружина Амі повернулися з Гонконгу, щоб допомогти доглядати свого батька, коли той тяжко захворів. Зараз вони також служать у Патерсоні. Наш наймолодший син Вольден провів у повночасному служінні понад 30 років. Останніх 22 роки вони з дружиною Мері Лу провели в районному та обласному служінні, співпрацюючи зі зборами у Сполучених Штатах Америки.

Не можна сказати, що діти ніколи не завдавали нам клопоту. Ще підлітком один з них утік з дому, і ми цілих три місяці нічого про нього не чули. Інший протягом певного часу більше цікавився спортом, ніж духовними речами, і через змагання пропускав сімейне біблійне вивчення. Йому навіть пропонували вступити до спортивного навчального закладу. Коли він відмовився від одного з таких місць в університеті та вирішив почати повночасне служіння, в мене ніби величезний тягар з пліч звалився!

Вдячна, що послухала

Хоч наші діти буквально розкидані по світу, моє серце тішить думка про те, що вони вірно служать Єгові. Мені зараз 81 рік, через артрит та інші хвороби я вже не встигаю робити стільки, як колись, але моя ревність у служінні Єгові не зменшилася. Я намагаюсь сама дбати про себе, щоб жодному з дітей не довелося полишити повночасне служіння, аби опікуватися мною.

З нетерпінням очікую майбутнього, коли Божі наміри повністю здійсняться і я побачу тих любих людей, яких у мене відібрала смерть, у тому числі мого чоловіка, моїх рідних батьків та Хелін Вінтерс, котра вивчала з нами Біблію (Івана 5:28, 29; Дії 24:15). Як я радію, що понад 46 років тому послухала привабливу сиву пані! Той клієнт був дійсно правий!

[Ілюстрація на сторінці 21]

Коли ми одружилися.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Наша родина у 1961 році. Зліва направо: Вікторія, Вай, Річард, Вольден, Том, Тонґ Й., Вінефред та Ґлорія напереді.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Вай Чін сьогодні.