Я знайшла втіху в «долині смертної темряви»

Розповіла Барбара Швайцер

Іноді, коли все йде добре, моє життя нагадує мені приємні ‘зелені пасовиська’. Але я також знаю, що означає йти «долиною смертної темряви». Проте оскільки Єгова є нашим Пастирем, я переконана, що ми можемо справитися з будь-якими обставинами (Псалом 23:1—4).

У 1993 році, коли моєму чоловікові й мені було майже по 70 років, ми вирішили взятися за нову справу — поїхати в Еквадор і служити там, де є більша потреба в біблійних учителях. Хоча ми й були американцями за походженням, але розмовляли іспанською мовою і, крім того, у нас не було жодних фінансових зобов’язань. Знаючи про успішну ‘ловлю людей’ в Еквадорі, у нас був намір закинути свої сіті в ті багаті води (Матвія 4:19).

Після декількох захопливих днів в еквадорському філіалі Товариства Вартової башти ми прибули на автобусний вокзал міста Гуаякіль, бажаючи далі їхати до Мачали, одного з тих міст, де була особлива потреба. Проте коли ми чекали автобус, моєму чоловікові Фреду раптом стало погано, тому ми вирішили відкласти свою поїздку. Я пішла до телефонної будки, щоб домовитися про повернення до філіалу, а Фред залишився сидіти біля нашого багажу. Через декілька хвилин, коли я повернулася, мій чоловік зник!

Я вже не побачила Фреда живим. Там, на автобусному вокзалі, під час моєї короткої відсутності в нього стався сильний серцевий приступ. Коли я в нестямі розшукувала його, до мене підійшов працівник автобусного вокзалу і сказав, що Фреда забрали до лікарні. Приїхавши в лікарню, я дізналася, що він уже помер.

Раптом я залишилася самотньою в чужій країні — без дому і без чоловіка, на якого можна покладатися. Я кажу «покладатися», бо Фред завжди брав провід і все для нас обох організовував. Я була нерішучою особою, і тому тішилася, що він тим займався. Але тепер мені потрібно було робити рішення самій, влаштовувати своє життя і водночас переборювати своє горе. Це було спустошливе почуття, начебто я поринула в «долину смертної темряви». Я не знала, чи колись навчуся зараджувати собі сама.

Пізнання правди й спрощення нашого життя

Коли ми вперше зустрілися з Фредом, кожен з нас уже встиг одружитися і розлучитися. Наше добре приятелювання переросло в близькі стосунки, і ми вирішили одружитися. Ми були номінальними парафіянами в місті Сіетл (штат Вашингтон, США). Однак релігія не займала дуже важливого місця в нашому житті доти, доки Джеймі, чудова молода піонерка (повночасна благовісниця), не постукала в наші двері. Вона була настільки приємною, що я прийняла її пропозицію вивчати Біблію.

Коли ж зацікавився і Фред, то Джеймі передала це вивчення своїм батькам, і через рік, у 1968 році, ми обоє охрестилися. Від самого початку ми намагалися поставити справи Божого Царства на перше місце у своєму житті (Матвія 6:33). Добрий приклад у цьому нам залишила подружня пара, Лорн і Руді Нуст, які займалися з нами. Незабаром після нашого хрещення вони переїхали в одне містечко на східному узбережжі Сполучених Штатів Америки, щоб служити там, де більша потреба. Це зародило подібне бажання в наших серцях.

У нас була ще інша причина для переїзду. Фред працював керівником великого універмагу. Ця робота повністю поглинала його, тому він розумів, що переїзд допоможе йому спростити життя і приділяти більше уваги правді та нашим двом дітям. У мене також була дочка від першого шлюбу, яка вже була одруженою. Вона з чоловіком теж прийняли правду, отже нам було важко зробити рішення залишити Сіетл. Проте вони розуміли наші спонуки і підтримали це рішення.

Тому в 1973 році ми переїхали до Іспанії, країни, де на той час була величезна потреба в проповідниках доброї новини і братах, які могли б брати провід. Фред підрахував, що коли скромно жити, то наших заощаджень вистачить для оплати всіх витрат в Іспанії, і це дозволить нам присвятити служінню найбільше часу. Так він і зробив. Незабаром Фред уже служив старійшиною, і в 1983 році ми вдвох стали піонерами.

Протягом 20 років ми служили в Іспанії: вивчили мову і мали багато чудових випадків у служінні. Часто ми з Фредом проповідували разом і проводили вивчення з подружніми парами, декотрі тепер є охрещеними Свідками. Через декілька років перебування в Іспанії наші двоє молодших дітей, Гайді та Майк, також розпочали піонерське служіння. Хоча ми жили скромно, але той час був найщасливішим у моєму житті. Ми вели просте життя. Уся наша сім’я проводила дуже багато часу разом, і наші заощадження, які ми бережливо витрачали, ніколи не кінчалися; вони були подібні до олії вдови, про яку говориться в Біблії (1 Царів 17:14—16).

Знову зміна країн

У 1992 році ми знову почали думати про переїзд. Наші діти виросли, і в Іспанії вже не було такої потреби у вісниках, як раніше. Один наш знайомий місіонер, який служив в Еквадорі, розповів нам, що в тій країні існує невідкладна потреба в піонерах і старійшинах. Чи ми були занадто старими, щоб розпочинати працю в новій країні? Ми так не вважали, оскільки любили проповідницьку працю і в нас обох було добре здоров’я. Тому ми встановили зв’язок з еквадорським філіалом і почали складати плани подорожі. Моя дочка Гайді та її чоловік, Хуан Мануель, які служили на півночі Іспанії, також дуже хотіли приєднатися до нас.

Зрештою у лютому 1993 року Фред і я влаштували всі свої справи і прибули до нашої нової країни. Ми були в захопленні від перспективи піонерування в Еквадорі, де так багато людей прагнуло вивчати Біблію. Після того як нас дуже сердечно привітали у філіалі, ми мали намір відвідати декілька рекомендованих нам міст, де була особлива потреба. Але саме тоді помер мій чоловік.

У «долині смертної темряви»

Спочатку я була шокована, потім мене охопили сумніви. Фред майже ніколи не хворів раніше. Що мені робити? Куди мені їхати? Я не могла чітко думати.

У ті найнеприємніші моменти мого життя було дуже радісно відчувати підтримку співчутливих духовних братів і сестер, більшість з яких мене навіть і не знали. Брати з філіалу поставилися до мене з великою сердечністю і потурбувалися про все, у тому числі й про похорон. Мені особливо пригадується любов, виявлена до мене братом і сестрою Бонно. Вони влаштували все так, щоб я не залишалася на самоті, а Ідіт Бонно навіть спала декілька ночей в одній кімнаті зі мною, аби я не відчувала самотності. По суті, вся родина Бетелю виявила таку сердечну любов і уважність, що було відчуття, наче вони закутали мене в теплу, захисну ковдру любові.

За декілька днів мої троє дітей вже перебували зі мною, їхня підтримка була безцінною. І все ж, незважаючи на сердечну підтримку багатьох братів протягом дня, переживати довгі ночі мені було набагато важче. Тоді мене підтримував Єгова. Кожного разу, коли жахлива самотність охоплювала мене, я зверталася до нього в молитві, і він потішав мене.

Після похорону виникло питання: «Як жити далі?» Мені хотілося зостатись в Еквадорі, оскільки це було наше спільне рішення, але я відчувала, що одній мені не впоратися. Тому Гайді та Хуан Мануель, які мали намір переїхати в Еквадор у близькому майбутньому, змінили свої плани і вирішили це зробити вже тепер, щоб ми могли служити разом.

За місяць ми підшукали собі житло в Лоха, одному з міст, які порекомендував нам філіал. Незабаром я вже організовувала свої справи, влаштувалася на новому місці й почала проповідницьке служіння в новій країні. Уся та діяльність до деякої міри облегшила моє горе. Крім того, я могла поплакатися своїй дочці, яка була в дуже близьких стосунках з Фредом, і це допомагало мені полегшити свої почуття.

Проте через декілька місяців, дотримуючись нового ритму життя, я раптом ще сильніше усвідомила свою жахливу втрату. Я побачила, що не можу думати про щасливі часи з Фредом, бо це мене дуже засмучувало. Я відганяла спогади про минуле й жила одним днем, не думаючи про майбутнє. Але я намагалася заповнити кожен день чимось змістовним, особливо проповідницькою діяльністю. Саме це й підтримувало мене.

Я завжди любила проповідувати і навчати Біблії, а в Еквадорі люди були настільки сприйнятливими, що ця праця дуже захоплювала мене. Якось ще із самого початку, під час праці від дому до дому, я зустріла молоду заміжню жінку, яка сказала: «Так, я хочу дізнатися про Біблію!» Це стало моїм першим біблійним вивченням в Еквадорі. Той випадок поглинув мою увагу і я перестала багато думати про свою тугу. Єгова рясно благословив моє польове служіння. Здавалося, що майже кожного разу, коли я проповідувала добру новину, у мене був якийсь добрий випадок.

Без сумніву, продовжувати піонерське служіння було благословенням. Воно зобов’язувало мене відповідно жити й давало нагоди робити кожного дня щось позитивне. Невдовзі після цього я вже проводила шість біблійних вивчень.

Щоб пояснити задоволення, яке я отримую від свого служіння, згадаю одну жінку середніх років, котра недавно виявила справжню вдячність за біблійні вчення. Коли я показую їй біблійний вірш, вона спочатку хоче його добре зрозуміти, а потім горить бажанням застосувати його на практиці. Хоча в минулому ця жінка вела неморальне життя, проте коли нещодавно один чоловік запропонував їй, не одружуючись, жити разом, вона рішуче відкинула його пропозицію. Вона сказала мені, наскільки їй радісно непохитно дотримуватись біблійних норм, оскільки тепер у неї є душевний спокій, якого вона ніколи не відчувала раніше. Такі вивчення зігрівають моє серце і дають відчуття того, що я потрібна людям.

Підтримуючи свою радість

Хоча праця роблення учнів приносить мені багато радості, моє горе не зникло швидко. У моєму випадку журба є тим, що приходить і відходить. Моя дочка й зять чудово підтримують мене, але іноді, коли я бачу, як вони тішаться одне одним, то відчуваю свою втрату набагато гостріше. Мені дуже не вистачає мого чоловіка не лише тому, що ми були дуже близькими, але й тому, що я багато в чому залежала від нього. Коли я не можу порозмовляти з ним, запитати його поради або поділитися випадком з польового служіння — це приносить мені смуток і порожнечу, з якими зовсім не легко зараджувати собі.

Що допомагає мені в таких ситуаціях? Я палко молюся до Єгови й прошу його допомогти мені думати про щось позитивне (Филип’ян 4:6—8). І він дійсно допомагає. Тепер, через декілька років, я вже можу розмовляти про ті добрі часи, коли ми з Фредом були разом. Отже видно, що повільно відбувається процес зцілення. Подібно до псалмоспівця Давида, я відчуваю, що йшла «долиною смертної темряви». Проте Єгова був там, щоб потішати мене, а вірні брати ласкаво скеровували мене в правильному напрямку.

Чого я навчилася

Будучи разом із Фредом, який завжди брав провід, я ніколи не думала, що колись зможу бути ініціативною і самостійною. Однак за допомогою Єгови, моєї сім’ї та братів мені це вдається робити. У дечому тепер я стала сильнішою, ніж раніше. Тепер я звертаюся до Єгови набагато частіше і вчуся робити рішення сама.

Я надзвичайно рада, що ми з Фредом провели ті 20 років в Іспанії, служачи разом там, де була більша потреба. У цій системі речей ми ніколи не знаємо, що трапиться завтра; тому я думаю, що дуже важливо робити все найліпше, що в наших силах, для Єгови й нашої сім’ї, поки ще є така нагода. Ті роки надзвичайно збагатили наше життя та шлюб, і я переконана, що вони допомогли мені перенести моє горе. Оскільки піонерування вже стало моїм способом життя ще до смерті Фреда, то воно дало мені відчуття мети тоді, коли я зіткнулася з новою реальністю.

Спершу після смерті Фреда здавалося, ніби моє життя також закінчилося. Однак, звісна річ, це не було так. Я мала працю в служінні Єгові, і в мене були люди, яким треба було допомагати. Бачивши навколо себе так багато людей, які все ще мали потребу пізнати правду, як я могла припинити цю працю? Коли я допомагала іншим, то сама почувалась добре — саме так і мало бути за словами Ісуса (Дії 20:35). Випадки з польового служіння спонукали мене дивитися в майбутнє, планувати заздалегідь.

Декілька днів тому знайоме почуття самотності знову охопило мене. Але коли я пішла на біблійне вивчення, то одразу відчула, як мій настрій значно поліпшився. Через дві години я повернулася додому задоволеною і підбадьореною. Як псалмоспівець і сказав, ми можемо інколи ‘сіяти з слізьми’, але тоді Єгова благословляє наші зусилля, і ми ‘зо співом жнемо’ (Псалом 126:5, 6).

Недавно через підвищений кров’яний тиск я мусила трохи змінити свій графік, і тепер я служу постійно допоміжною піонеркою. Я веду життя, яке задовольняє мене, хоча й не думаю, що коли-небудь у цій системі речей зможу повністю змиритися зі своєю втратою. Мені дуже радісно бачити своїх трьох дітей у повночасному служінні. А понад усе, я сподіваюся в новому світі знову зустрітися з Фредом. Впевнена, він дуже втішиться, коли дізнається про ту працю, яку я змогла виконати в Еквадорі,— що наші наміри принесли плоди.

Я молюся, щоб слова псалмоспівця могли й далі стосуватися мене. «Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!» (Псалом 23:6).

[Ілюстрація на сторінці 23]

У служінні в Сан-Лукасі (штат Лоха, Еквадор).