Найголовніше — залишатися вірним і відданим

РОЗПОВІВ ОЛЕКСІЙ ДАВИДЮК

Йшов 1947 рік, це сталося за кілька кілометрів від села Ласків, розташованого біля кордону з Польщею. Мій друг Степан, старший від мене, таємно перевозив з Польщі в Україну біблійну літературу. Однієї ночі його помітив прикордонник і, почавши переслідування, застрелив. Через 12 років після того смерть Степана надзвичайно вплинула на моє життя. Та про це розповім пізніше.

Я НАРОДИВСЯ 1932 року в Ласкові. До того часу в нашому селі десять сімей були Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, а серед них і мої батьки. Вони до самої смерті (не стало їх у середині 1970-х років) подавали мені чудовий приклад вірності й відданості Єгові. Ціле життя найголовнішим для мене також було залишатися вірним і відданим Богу (Псалом 18:26, НС).

У 1939 році вибухнула Друга світова війна. Східну частину Польщі, де ми жили, приєднали до Радянського Союзу. Наша територія перебувала під правлінням Радянського уряду до червня 1941 року, коли сюди вторглися німецькі війська й почали окупацію.

Упродовж Другої світової війни я зазнав чималих труднощів у школі. Дітей навчали націоналістичних пісень і проводили з ними військові тренування. Треба було навіть метати гранати. Але я відмовився брати участь як у співах, так і в будь-яких тренуваннях. Те, що я в ранньому віці навчився обстоювати свої біблійні переконання, допомогло мені потім залишатися вірним і відданим Єгові.

На території нашого збору було дуже багато осіб, котрі цікавилися біблійною правдою. Тому до нас призначили двох піонерів, як називають повночасних служителів Свідків Єгови, щоб вони допомогли навчати таких людей. Один із піонерів, Ілля Федорович, проводив зі мною біблійне вивчення і брав у служіння. Під час німецької окупації Іллю відправили в нацистський концентраційний табір, де він помер.

Батько обстоює позицію нейтралітету

У 1941 році представники Радянської влади змушували мого тата підписати один документ — обіцянку давати гроші на військові потреби. Він сказав, що не може підтримувати жодну з воюючих сторін і, як служитель правдивого Бога, залишиться нейтральним. Батька оголосили ворогом і засудили на чотири роки ув’язнення. Та він пробув у тюрмі лише чотири дні, бо в першу неділю після того, як його посадили в тюрму, німецькі війська окупували нашу територію.

Коли охоронці почули, що наближаються німці, то повідчиняли двері в’язниці й утекли. Радянські солдати застрелили більшість в’язнів, які повиходили. Батько не відразу покинув тюрму, але згодом таки втік до друзів і переховувався в їхньому домі. Звідти він подав мамі звістку, аби вона принесла йому документи, які підтверджували, що його ув’язнено за відмову підтримувати Радянський уряд під час війни. Тато показав їх представникам німецької влади й тому залишився живим.

Німці хотіли знати імена всіх, хто співпрацював з Радянською державою. Батька змушували видати їх, але він відмовився, пояснивши свою позицію нейтралітету. Якщо б він назвав чиєсь ім’я, цю особу розстріляли б. Отож, батьків нейтралітет зберіг іншим людям життя, за що вони йому дуже дякували.

Таємна праця

У серпні 1944 року радянські війська повернулися в Україну, а в травні 1945 року в Європі закінчилася війна. Потім так звана «залізна завіса» цілком ізолювала жителів Радянського Союзу від решти світу. Було важко підтримувати зв’язок зі Свідками Єгови навіть у сусідній Польщі. Мужні Свідки обережно перетинали кордон і поверталися з кількома дорогоцінними примірниками «Вартової башти». Оскільки від нашого дому в Ласкові до кордону було лише 8 кілометрів, я чув про те, з якими небезпеками стикалися ці брати.

Наприклад, один зі Свідків, Сильвестр, двічі перетинав кордон і безпечно повертався. Але на третій раз його помітив прикордонний патруль з собаками. Солдати крикнули, щоб він зупинився, але Сильвестр почав утікати, рятуючи своє життя. Єдине, що можна було зробити, аби оберегтись від собак,— це скочити в поблизьке озеро. Цілу ніч він ховався в очереті, стоячи по шию у воді. Коли патруль врешті припинив пошуки, Сильвестр повернувся додому, цілком виснажений.

Як я вже сказав, Сильвестрового племінника Степана вбили, коли він переходив кордон. Однак важливо було й далі підтримувати зв’язок з людьми Єгови. Завдяки зусиллям відважних кур’єрів ми отримували духовну поживу та практичні вказівки.

У 1948 році я охрестився в маленькому озері біля нашого дому. Усі, хто мали охрещуватися, зустрілися в нас. Я не знав, хто вони, бо була темна ніч і все робилося у великій таємниці. Кандидати до хрещення не розмовляли між собою. Не знаю, хто виголошував промову, хто ставив запитання до хрещення, коли ми стояли біля озера, і хто занурив мене у воду. Лише через багато років якось ми з близьким другом ділилися спогадами, і виявилося, що обоє були серед охрещених тієї ночі.

У 1949 році Свідки на Україні отримали повідомлення з Брукліна. Нас заохочували звернутися в Москву з петицією, щоб легалізувати проповідницьку працю в Радянському Союзі. Згідно з порадою, через міністра внутрішніх справ петицію було надіслано до Верховної Ради СРСР. Потім Миколу Пятоху й Іллю Бабійчука попросили поїхати в Москву, щоб дізнатися про відповідь уряду. Вони згодились і вирушили туди цього ж літа.

Чиновник, котрий приймав делегацію, вислухав, на яких біблійних підставах ґрунтується діяльність Свідків. Брати пояснили, що наша праця виконується на сповнення пророцтва Ісуса: «Проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім» (Матвія 24:14). Але чиновник сказав, що уряд нас ніколи не легалізує.

Свідки повернулися додому й поїхали до Києва, щоб отримати законне визнання нашої праці в Україні. І знову відмова. Їм відповіли, що Свідкам Єгови дадуть спокій лише тоді, коли вони підтримуватимуть державу: служитимуть у війську й братимуть участь у виборах. Брати ще раз пояснили, чому Свідки є нейтральними: ми повинні наслідувати нашого Господа, Ісуса Христа, і тому не можемо бути частиною світу (Івана 17:14—16).

Невдовзі братів Пятоху та Бабійчука заарештували й, висунувши обвинувачення, засудили на 25 років ув’язнення. У той час, 1950 року, органи влади позбавили волі багатьох Свідків, у тому числі мого батька. Його засудили на 25 років і вислали в Хабаровськ, на Далекий Схід СРСР, за 7000 кілометрів від дому!

Заслання до Сибіру

У квітні 1951 року Радянська держава завдала удару Свідкам у всіх західних республіках. Сьогодні це — Латвія, Естонія, Литва, Молдова, Білорусь та Україна. Того місяця в Сибір заслали біля 7000 Свідків, у тому числі мене й матір. Солдати просто прийшли до нас уночі й відвезли на залізничну станцію. Там всіх замкнули у вагонах для худоби, приблизно по 50 осіб у кожному, і повезли. Подорож тривала більше ніж два тижні. Нас висадили в місті Заларі (Іркутська область), що лежить біля Байкалу.

Стоячи в снігу, на лютому вітрі й в оточенні озброєних солдатів, я хотів знати, що нас чекає. Як залишитися вірним і відданим Єгові за таких обставин? Ми почали співати пісні Царства, щоб не думати про холод. Потім приїхали керівники місцевих державних підприємств. Декому з них були потрібні чоловіки для важкої фізичної роботи, іншим — жінки, щоб, наприклад, доглядати за худобою. Нас з матір’ю взяли на будову Тагнінської ГЕС.

Прибувши туди, ми побачили ряди дерев’яних бараків, де мали жити висланці. Я працював трактористом та електриком, а мамі дали роботу на фермі. Офіційно ми були висланцями, а не в’язнями, тому могли від’їжджати на невелику відстань від електростанції. Але відвідувати сусіднє поселення, яке лежало приблизно за 50 кілометрів, нам заборонили. Органи влади змушували нас підписати заяву, що ми залишимося тут назавжди. Для мене, 19-літнього хлопця, це видавалося надто довго, і я не підписав її. Але ми таки пробули там 15 років.

Від Сибіру польський кордон проходив уже не за 8, а за 6000 кілометрів! Свідки робили все можливе, аби знову організувати збори, і призначили чоловіків, які мали брати провід. Спершу в нас не було жодної біблійної літератури, окрім кількох публікацій, які дехто зі Свідків зміг привести з України. Ми переписували їх і передавали одні одним.

Незабаром почали проводитися зібрання. Оскільки багато з нас жили в бараках, ми зустрічалися майже щовечора. У нашому зборі нараховувалось біля 50 осіб, мене призначили вести Школу теократичного служіння. Оскільки серед нас було лише кілька чоловіків, жінки також виголошували учнівські промови. Взагалі в зборах Свідків Єгови це почали робити з 1958 року. Усі серйозно ставилися до своїх завдань, бо вважали, що в школі вони мають можливість вихваляти Єгову й підбадьорювати інших членів збору.

Благословення в служінні

У бараках з нами жили теж люди, котрі не були Свідками. Тому рідко коли минав день, щоб ми не розмовляли з ними про нашу віру, хоч це й було суворо заборонено. У 1953 році, коли помер Йосиф Сталін, голова Радянського уряду, обставини поліпшилися. Ми могли більш відкрито розмовляти з іншими про наші біблійні вірування. Листуючись з друзями в Україні, вдалось дізнатися, де ще були Свідки в нашій території, і сконтактуватися з ними. Тоді збори організували в райони.

У 1954 році я одружився з Ольгою. Її також було вислано з України. Упродовж років вона дуже допомагала мені в служінні Єгові. Степан, якого в 1947 році вбили на кордоні між Україною та Польщею, був її братом. Пізніше в нас народилася донька Валентина.

У Сибіру ми з Ольгою зазнали багато благословень у християнському служінні. Там познайомилися з Георгієм, провідником групи баптистів. Ми регулярно його відвідували й вивчали з ним всі примірники «Вартової башти», які мали. Георгій швидко зрозумів: те, що слуги Єгови проповідують з Біблії — правда. Також почалося вивчення з кількома його друзями-баптистами. Як же ми раділи, коли Георгій та деякі його товариші охрестилися і стали нашими духовними братами!

У 1956 році мене призначили роз’їзним наглядачем. Кожного тижня потрібно було відвідувати один зі зборів у нашій території. Я працював цілий день, а ввечері їздив мотоциклом, щоб зустрітися зі збором. На другий день рано-вранці повертався на роботу. Михайло Сердинський, якого призначили, щоб допомагати мені в роз’їзній праці, загинув під час автокатастрофи в 1958 році. Це було в середу, але ми відклали його похорон до неділі, щоб змогло прийти якнайбільше Свідків.

Коли ми великою групою відправилися на цвинтар, члени КДБ пішли слідом за нами. Виголосити промову про біблійну надію на воскресіння було ризиковано, бо нас могли заарештувати. Але я не міг не розповісти про Михайла та чудове майбутнє, яке його чекає. Хоч я користувався Біблією, мене не заарештували. Очевидно, зрозуміли, що це нічого не дасть: вони й так мене добре знали, оскільки я був частим «гостем» на допитах у їхньому штабі.

Зрада

У 1959 році КДБ заарештував 12 Свідків, які брали провід у проповідницькій праці. Кількох інших, у тому числі й мене, викликали на допит. Коли надійшла моя черга, я був приголомшений, почувши, що чиновники знають секретні подробиці про нашу працю. Але звідки? Ясно, що їм хтось доніс. Ця особа мусила багато знати про нас і деякий час співпрацювати з КДБ.

Ті 12 заарештованих були в сусідніх камерах. Вони домовилися, що не скажуть жодного слова. Таким чином донощик видасть себе, коли свідчитиме проти них на суді. Хоча я не був обвинувачений, та все ж пішов подивитися, що буде. Суддя ставив запитання, але ці 12 не відповідали. Тоді один Свідок, Костянтин Поліщук, якого я знав роками, дав проти них свідчення. Суд закінчився тим, що деяких Свідків було засуджено до ув’язнення. Вийшовши, я наштовхнувся біля суду на Поліщука.

Я запитав: «Чому ти нас зраджуєш?»

— Бо більше не вірю,— відповів він.

— Не віриш у що?

— Просто більше не вірю в Біблію.

Поліщук міг зрадити й мене, але в суді він не згадав мого імені. Я поцікавився чому.

— Я не хочу, щоб ти пішов до в’язниці,— пояснив він,— бо все ще відчуваю себе винним за Степана, брата твоєї дружини. Це я послав його перетнути кордон у ту ніч, коли він загинув. Мені справді шкода.

Ці слова мене спантеличили. Наскільки ж перекручене було в нього сумління! Його мучила совість за Степанову смерть, однак зараз він зрадив слуг Єгови. Я більше ніколи не бачив Поліщука. Він помер через кілька місяців. Те, що я роками довіряв людині, яка потім зрадила наших братів, залишило в мені глибоку душевну рану. Але цей випадок був для мене цінним уроком: Поліщук зрадив нас тому, що перестав читати Біблію і довіряти їй.

Обов’язково слід пам’ятати: якщо ми хочемо залишатися вірними й відданими Єгові, потрібно регулярно вивчати Святе Письмо. У Біблії сказано: «Серце своє стережи, бо з нього походить життя». Апостол Павло також сказав християнам стерегтися. Чому? «Щоб у комусь із вас не було злого серця невірства, що воно відступало б від Бога Живого» (Приповістей 4:23; Євреїв 3:12).

Повернення в Україну

У 1966 році наше заслання в Сибіру закінчилося. Ми з Ольгою повернулися в Україну, у місто Сокаль, що лежить за 80 кілометрів від Львова. Ми мали багато роботи, бо в Сокалі та сусідніх містах — Червонограді й Соснівці — було лише 34 Свідки. Сьогодні ж у цій місцевості — 11 зборів.

Ольга померла 1993 року, залишившись вірною. Через три роки я одружився з Лідією. Якою ж вона є підтримкою! Також підбадьорюють донька Валентина та її сім’я. Усі вони — ревні слуги Єгови. Однак і далі найбільшу радість мені приносить те, що я залишився вірним і відданим Єгові — Богу, який поводиться вірно й віддано (2 Самуїла 22:26, НС).

Олексій Давидюк, залишившись вірним і відданим Єгові, помер 18 лютого 2000 року, коли ця стаття готувалася до друку.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Наш збір, який збирався в бараках у східному Сибіру (1952).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Школа теократичного служіння (1953 рік).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Похорон Михайла Сердинського (1958 рік).

[Ілюстрація на сторінці 24]

З дружиною Лідією.