Як розкіш стала необхідністю. Історія мила

МИЛО — один з небагатьох продуктів, який доступний майже кожному. З дитинства до старості ми користуємось ним щодня. Цікаво, що мило почали виробляти ще в сиву давнину. З часом воно вже не вважалось розкішшю, а стало предметом першої необхідності.

У ХІХ столітті один хімік заявив, що попит на мило свідчить про добробут та цивілізованість суспільства. Сьогодні завдяки милу ми можемо дбати про свою гігієну та підтримувати добре здоров’я. Довідаймось, як цей важливий продукт увійшов до щоденного вжитку.

У стародавні часи

Навряд чи люди, які жили ще до нашої ери, використовували мило як засіб особистої гігієни. Щоправда, у Біблії в книзі Єремії 2:22 сказано: «Хоч би ти й помилася лугом, і мила багато собі зажила». А втім, невідомо, чи тут йдеться про рідке мило, чи про мило в кусках, яким ми нині користуємось. У перекладі Хоменка цей вірш звучить по-іншому: «Хоч би ти й вимилась золою, взяла собі багато лугу». Слід зазначити, що очищувач з лугу суттєво відрізнявся від сучасного мила.

Греки, а згодом і римляни, використовували як миючий засіб ароматичні олії. А саме́ мистецтво миловаріння римляни, мабуть, перейняли від кельтів. Римський письменник І століття Пліній Старший у своїй праці «Природнича історія» вжив галльське слово «сайпо», від якого, на думку декого, походить англійське, французьке, німецьке, португальське, румунське та іспанське слово «соуп», що означає мило.

В епоху середньовіччя Іспанія, Італія та Франція вважались центрами миловарного ремесла, але, як відомо, милом користувалось небагато людей. Попри намагання впровадити цей продукт до широкого вжитку, він не набув популярності в тогочасній Європі. Аж у 1672 році один німецький добродій вислав своїй знайомій аристократці кусочок італійського мила, доклавши до нього детальну інструкцію, як користуватися цим загадковим предметом.

Давні рецепти мила

Один з перших детальних описів процесу виготовлення мила було знайдено в збірці професійних секретів для ремісників, датованій ХІІ століттям. З плином часу процес виготовлення мила суттєво не змінився. Рослинні та тваринні жири варили з каустичним лужним розчином, внаслідок чого отримували неочищене мило. А реакцію, яка відбувалась під час цього процесу, сьогодні називають омиленням.

Звичайно, якість мила залежала від його складників. Спершу для виготовлення мила використовували деревний попіл та тваринні жири. Власне з цих складників перші американські поселенці варили коричневе желеподібне мило, яким користувались на щодень. У той час торгівці свічками продавали також мило, яке робили з лою, тобто жиру рогатої худоби чи овець. Під кінець процесу миловаріння вони додавали сіль. Таке мило було тверде, і його різали на кусочки. Часто його ароматизували різними рослинами, як-от лавандою, гаультерією або кмином.

На півдні Європи мило, як правило, виготовляли з оливкової олії. А от у країнах з холодним кліматом основним складником мила і далі залишався лій. Дехто навіть став варити мило з риб’ячого жиру, але воно найліпше підходило для прання, а не для особистої гігієни. Тож упродовж історії жири та олії завжди були головними компонентами мила.

Розвиток миловарної промисловості

Необхідний для виготовлення мила луг протягом століть виробляли, спалюючи певні рослини, скажімо морські водорості. В Іспанії спалювали поташевий курай і так отримували лужний попіл, який називали бариллою. Потім цей попіл змішували з оливковою олією і варили високоякісне мило, котре було знане як кастильське мило.

У XVIII столітті по всьому світі зріс попит на поташa. Його використовували у виготовленні мила, скла та чорного пороху. Приблизно 1790 року французький хірург та хімік Ніколя Леблан вперше зі звичайної солі отримав луг. Згодом навчились отримувати каустичну соду з ропи. Завдяки цим відкриттям стала можлива індустріалізація миловарної справи.

Мило завойовує добру репутацію

Наприкінці XIX століття людей повсюдно намагалися вчити правил гігієни та санітарії. Але тогочасне мило, на жаль, мало непривабливий вигляд. Це була коричнева маса із залишками неочищеного лугу, який подразнював шкіру. Мило продовжували виготовляти вручну — варили у величезних казанах. На ньому не вказувалось виробника, його просто продавали в бакалійних крамницях, нарізаючи кусочками на вагу.

Таке мило добре пінилося, але на ньому виступали краплі олії, через що руки робилися жирними. Окрім того, воно з часом протухало. Виробники, прагнучи задовольнити потреби споживачів, почали додавати ароматичні складники, які перебивали нудотний запах. Популярною тоді була цитраль з приємним лимонним запахом.

Проте поступово якість мила покращувалась. У його виробництві все частіше використовували рослинні олії, через це мило набувало популярності. Крім того, з’явились нові транспортні засоби, тож миловари отримали ширший доступ до високоякісних інгредієнтів. Наприклад, із Західної Африки почали привозити екстракт з м’ясистих плодів олійної пальми. Ця світла масляниста речовина стала основним складником у виробництві мила та косметики. А з тихоокеанських островів завозили копру — висушений м’якуш кокосового горіха, з якого вичавлювали кокосову олію. Завдяки таким екзотичним складникам мило почало завойовувати добру репутацію.

Виробники мила усвідомлювали, що чистота — це природна потреба кожного. Залишалось лише переконати споживачів, що мило їм просто необхідне, аби задовольняти цю потребу. Тепер треба було створити хорошу рекламу. Коли рекламували мило, не шкодували епітетів, прирівнюючи його до запашних квітів, ласкавого сонячного проміння та сліпучо-білого снігу. Дехто переробляв відомі твори мистецтва на рекламу мила, що вже стало символом вишуканості та доброго смаку. На світовому ринку під кінець ХІХ століття мило користувалось неабияким попитом, а це заохочувало рекламістів працювати й далі. У 1894 році реклама мила з’являлась навіть на зворотному боці поштових марок у Новій Зеландії. Так поступово мило підкорило цілий світ.

Сучасне миловаріння

У перших миловарнях усі складники змішували і варили у величезних відкритих котлах. Досвідчений миловар помішував цю суміш спеціальною лопаткою. Залежно від того, як мило стікало по ній, він знав який складник слід додати або скільки і як ще треба варити мило.

Сьогодні технологічний процес виготовлення мила складається з трьох основних етапів. Перший етап — це омилення. До різних олій та жирів додають луг, внаслідок чого утворюється суміш з чистого мила, гліцерину та 30 відсотків води. Іноді для того, аби отримати цю суміш, мило, як і раніше, варять у котлах, але в більш сучасних миловарнях цим процесом керує комп’ютеризована система. Другий етап — сушка. Очищене мило подають в розпилювальну сушку, де у вакуумі та при високій температурі воно перетворюється на маленькі гранули з вмістом води лише 12 відсотків. А на третьому, завершальному етапі мильні гранули змішують з різними ароматизаторами, барвниками та іншими додатками. Наприкінці мило нарізають кусочками або ж заливають у відповідні форми. Нині фруктове та рослинне туалетне мило досить популярне, оскільки вважається, що воно натуральне і більш корисне.

Хоча за останній час з’явилося багато інших миючих засобів та нових технологій їхнього виробництва, традиційне мило не втрачає своєї популярності. Адже ніхто не заперечить, що без мила годі підтримувати чистоту. А втім, парадоксально, що саме тоді, коли фізичній чистоті приділяється стільки уваги, скрізь панує моральна та духовна нечистота. Погодьтесь, що надзвичайно важливо, аби кожен дбав не лише про зовнішню чистоту, але й про чистоту свого розуму та серця.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 12]

Виготовлення мила в Північній Америці.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Картину Джона Міллеса «Бульбашки» перетворили на рекламу мила.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Традиційний метод виготовлення мила.

[Відомості про ілюстрації, сторінка 13]

Зверху: Victoria & Albert Museum, London/Art Resource, NY; знизу: © Jeff Greenberg/Index Stock Imagery