Як можуть допомогти інші?

«ЯКЩО я тільки можу чимось допомогти, то відразу дай мені знати». Так каже багато хто з нас другу чи родичу, у якого смерть щойно забрала дорогу людину. Ну, звісно, говоримо ми це цілком щиро. Ми б зробили усе, що завгодно, аби допомогти. Але чи буває таке, щоб убита горем людина покликала когось і сказала: «Я знаю, в чому ти можеш мені помогти»? Як правило, ні. Ясно, що, бажаючи допомогти людині в горі та потішити її, нам слід взяти ініціативу у свої руки.

Біблійна приповідка говорить: «Золоті яблука на срібнім тарелі — це слово, проказане часу свого» (Приповістей 15:23; 25:11). Мудрість людини виявляється у тому, що вона знає, що́ говорити, а чого не говорити, що́ робити, а чого не робити. Нижче наведено декілька біблійних порад, які вважаються корисними декотрими з тих, хто втратив близьку особу.

Що робити...

Слухати. Будьте ‘швидкі послухати’,— читаємо в Якова 1:19. З усього, що ви можете зробити, мабуть, найцінніше — ділити біль людини, вислуховуючи її. Дехто може відчувати потребу говорити про померлого, про нещасний випадок або хворобу, яка спричинила смерть, або ж про свої почуття після трагедії. Тому питайте людину, чи хочеться їй говорити про це. Дайте їй можливість вирішити. Пригадуючи смерть свого батька, один молодий чоловік сказав: «Мені допомогло те, що інші питали мене, як то сталося, а тоді по-справжньому слухали». Слухайте терпляче й співчутливо, не обов’язково почуваючи, що ви мусите давати якісь відповіді чи пояснення. Дозвольте людині висловити все, чим вона бажає поділитися.

Розраджуйте. Запевніть людину, що вона зробила все, що було в її силах (або ж згадайте інші відомі вам факти, але обов’язково позитивні). Переконуйте людину, що її почуття — смуток, гнів, провина або деякі інші — зовсім не рідкісні й не виняткові. Розкажіть їй про інших, хто благополучно пережив подібну втрату. У Приповістей 16:24 говориться, що такі «приємні слова» є «ліком на кості» (1 Солунян 5:11, 14).

Будьте готовими допомогти. Будьте готовими надавати допомогу не тільки протягом перших декількох днів, коли біля убитої горем людини багато друзів та родичів, але навіть через місяці, коли інші повернуться до свого буденного життя. Таким чином ви покажете, що є «правдивим другом», який не покидає приятеля у часи «недолі» (Приповістей 17:17). «Наші друзі дбали про те, щоб наші вечори були заповнені й щоб ми не проводили багато часу на самоті,— розповідає Тереза, чия дитина загинула в аварії.— Це допомогло нам справлятися з відчуттям порожнечі». У наступні роки дуже важкими часами для того, хто втратив любиму особу, можуть бути роковини, приміром, одруження чи смерті. Чому б не зазначити такі дати у своєму календарі, щоб, коли настане той час, бути готовими надати співчутливу підтримку, якщо буде потрібно?

Беріть ініціативу у свої руки. Чи є якісь справи, котрі треба залагодити? Чи може хтось приглянути за дітьми? Чи, може, родичі й друзі, які приїхали у гості, потребують тимчасового притулку? Ті, хто тільки-но втратив любиму особу, часто такі приголомшені, що навіть не знають, що́ їм самим робити, тож скажіть іншим, як вони можуть допомогти. Отже, коли ви бачите, що у чомусь дійсно є потреба, не чекайте, поки вас попросять,— візьміть ініціативу у свої руки. (1 Коринтян 10:24; порівняйте 1 Івана 3:17, 18). Одна жінка, у якої помер чоловік, пригадує: «Багато хто казав: «Якщо я тільки можу чимось допомогти, то відразу дай мені знати». Але одна моя подруга нічого не питала. Вона пішла у спальню, зняла з небіжчикового ліжка постіль, випрала та попрасувала її. Інша взяла відро води, мийні засоби і почистила килим, де блював мій чоловік. Через кілька тижнів один зі старійшин збору прийшов у робочій одежі, з інструментами й сказав: «Я знаю, що у твоїй хаті щось треба полагодити. Що саме?» Наскільки дорогим моєму серцю став той чоловік за те, що поремонтував перекошені двері та електричний прилад!» (Порівняйте Якова 1:27).

Будьте гостинними. «Гостинності не забувайте»,— нагадує нам Біблія (Євреїв 13:2, Філарет). І особливо повинні ми не забувати виявляти гостинність тим, у кого горе. Замість запрошувати: «Приходьте в будь-який час», визначте день та час зустрічі. Одержавши відмову, не опускайте відразу рук. Можливо, потрібно делікатного заохочення. Ймовірно, така людина відхилила ваше запрошення тому, що боїться привселюдно втратити контроль над своїми почуттями. Або вона може почуватися винною від самої думки про те, що буде насолоджуватися їжею і товариством у такий час. Та пригадайте собі гостинну жінку Лідію, згадану в Біблії. Лука, котрий отримав запрошення до її дому, пише: «І змусила нас» (Дії 16:15).

Будьте терплячими та чуйними. Не дуже дивуйтеся тому, що́ убита горем людина може говорити спочатку. Пам’ятайте, що вона може відчувати гнів або вину. Якщо спалахи емоцій спрямовані проти вас, з вашого боку треба буде проникливості й терплячості, щоб не відреагувати роздратовано. «Зодягніться... у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння»,— радить Біблія (Колосян 3:12, 13).

Пишіть листи. Часто залишається без уваги цінність листів та листівок зі співчутливими словами. Їхні переваги? Відповідає на це питання Сінді, у якої померла від раку мама: «Хтось з моїх друзів написав мені гарного листа. Це мені по-справжньому допомогло, бо я могла перечитувати його скільки завгодно». Такі підбадьорливі лист чи листівка можуть бути написані «коротко», але сердечно (Євреїв 13:22). Вони можуть говорити про те, що вам не байдуже, ви пам’ятаєте про померлого, або ж показати, який вплив померлий справив на ваше життя.

Моліться з ними. Не слід недооцінювати молитви разом з людиною, у котрої горе, і за неї. Біблія каже, що «дуже могутня ревна молитва праведного» (Якова 5:16). Наприклад, коли людина почує, як ви молитесь за неї, їй, напевно, буде легше боротися з негативними почуттями, скажімо, вини. (Порівняйте Якова 5:13—15).

Чого не робити...

Не тримайтеся осторонь через те, що не знаєте, що́ казати або робити. «Я впевнений, що зараз їм треба побути на самоті»,— можемо думати ми собі. Але, можливо, насправді ж ми тримаємося осторонь лише тому, що боїмося сказати чи зробити щось не те. Та якщо друзі, родичі та співвіруючі уникатимуть людини, котра зазнала важкої втрати, вона може почуватися лише самотніше і це посилить біль. Пам’ятайте, що найдобріші слова та вчинки часто найпростіші (Ефесян 4:32). Уже сама ваша присутність може бути джерелом підбадьорення. (Порівняйте Дії 28:15). Пригадуючи день смерті своєї доньки, Тереза каже: «За годину приймальня лікарні була заповнена братами і сестрами; прийшли всі старійшини з дружинами. Дехто з жінок навіть був у бігуді, деякі прийшли в робочому одязі. Вони все залишили і прийшли. Багато хто з них говорив нам, що не знає, що́ казати, але це не мало значення, головне — вони були з нами».

Не змушуйте їх перестати горювати. «Ну не плач»,— либонь, кортить нам сказати. І все ж, напевно, буде ліпше, коли та людина дасть волю сльозам. «Думаю, що важливо дозволити убитій горем людині виявляти свої емоції і давати розрядку почуттям»,— каже Катрін, роздумуючи про смерть свого чоловіка. Не піддавайтеся схильності говорити іншим, як вони повинні себе почувати. І не вважайте, що вам слід приховувати свої почуття з тим, щоб захистити їхні. Натомість «плачте з отими, хто плаче»,— радить Біблія (Римлян 12:15).

Не поспішайте радити їм позбутися одягу чи іншого особистого майна покійного, якщо вони ще не готові до цього. Нам може здаватися, що для них було б ліпше позбутися предметів, які викликають спогади і тим самим роз’ятрюють рану в душі. Але приказка «Як з очей, так і з думки» може тут не годитися. Людині, можливо, потрібно прощатися з померлим повільно. Пригадаймо собі, як Біблія описує реакцію патріарха Якова, коли його впевнили в тому, що його юного сина Йосипа роздер хижий звір. Після того як заплямлене кров’ю вбрання Йосипа було принесене Якову, він «багато днів справляв жалобу по синові своєму... І зачали всі сини його та всі дочки його потішати його. Але він не міг утішитися» (Буття 37:31—35).

Не кажіть: «У вас може бути ще одна дитина». «Я ображалася на людей, котрі казали мені, що я можу народити ще одну дитину»,— пригадує мати, в якої смерть забрала дитину. Вони, мабуть, хотіли потішити її, але в такому випадку слова про те, що втрачена дитина може бути замінена іншою, можуть «колоти мечем» (Приповістей 12:18). Одна дитина ніколи не може бути замінена іншою. Чому? Тому що кожна особистість неповторна.

Не беріть собі за правило уникати згадування померлого. «Багато хто не згадував навіть імені мого сина Джіммі й тим більше не говорив про нього,— пригадує одна мати.— Мушу зізнатися, що почувалася трохи ображеною через це». Отже, не обов’язково міняти тему розмови, коли згадано ім’я покійного. Запитайте людину, чи відчуває вона потребу розмовляти про любиму особу. (Порівняйте Йова 1:18, 19 і 10:1). Декому приємно, коли друзі говорять про особливі риси померлого, за які вони любили його. (Порівняйте Дії 9:36—39).

Не поспішайте говорити: «Це на краще». Намагання знайти в трагічній події якісь позитивні сторони не завжди ‘потіха для пригнічених душ​’, котрі горюють (1 Солунян 5:14, НС). Одна молода жінка, пригадуючи час, коли померла її мама, сказала: «Інші потішали мене, мовляв, вона вже не страждає, не мучиться. Але мені не хотілося чути цього». Такі коментарі можуть натякати згорьованій людині, що їй не слід сумувати або що втрата була невеликою. Незважаючи на це, вона може вельми тужити, бо гостро відчуває відсутність любої особи.

Мабуть, ліпше не казати: «Я знаю, що́ ти відчуваєш». Чи це справді так? Приміром, чи ви можете знати, що́ відчуває мати чи батько, коли помирає їхня дитина, якщо ви самі не пережили такої втрати? А навіть якщо ви і пережили її, то погодьтеся, що почуття інших можуть не бути достоту такими, як ваші. (Порівняйте Плач Єремії 1:12). З іншого боку, якщо це видається доцільним, можливо, буде корисним розповісти, як ви перенесли біль, пов’язаний з вашою втратою. Одна жінка, чию доньку було вбито, знайшла розраду в розповіді матері іншої померлої дівчинки про її повернення до нормального життя. Вона розповіла: «Мати тієї померлої дівчинки не починала своєї розповіді словами: «Я знаю, що́ ви відчуваєте». Вона просто розказала мені, як було у неї, і дала мені можливість співпереживати».

Від тих, хто хоче допомогти людині в горі, вимагається співчуття, проникливості та багато любові. Не чекайте, щоб згорьована людина сама прийшла до вас. Не кажіть: «Якщо я тільки можу чимось допомогти...» Самі знайдіть те «щось» і візьміть ініціативу у свої руки.

Залишається декілька питань: а що ж стосовно біблійної надії на воскресіння? Що вона може означати для вас та дорогої вам особи, котра померла? Чому ми можемо бути певними, що ця надія достовірна?