ПРИМИРЕННЯ

Примиритися — означає відновити втрачений мир і дружні стосунки, а також виправити або залагодити щось, як-от непорозуміння. У Єврейських Писаннях слова, що передають думку про примирення з Богом, вживаються дуже часто, особливо в книгах Левіт і Числа. Ці слова зазвичай пов’язані з покриттям гріхів. Єврейське слово кафа́р (озн. «здійснювати примирення») спочатку, мабуть, означало «покривати» або, можливо, «стирати».

Грецькі слова, які передають думку про примирення, походять від дієслова алла́ссо, основне значення якого — «змінювати» (Дії 6:14; Гл 4:20, Ог.). Утворене від нього слово каталла́ссо, яке означає «обмінювати», набуло також значення «примирятися» (Рм 5:10). Апостол Павло використав це слово, пишучи, що жінці, яка живе окремо від свого чоловіка, потрібно помиритися з ним (1Кр 7:11). Споріднене дієслово діалла́ссомай вжито в Матвія 5:24, де Ісус каже, що, перш ніж складати приношення на жертовнику, треба «примири[ти]ся з братом».

Люди потребують примирення з Богом. У своєму листі до римлян і в кількох інших листах Павло вживає слова каталла́ссо та апокаталла́ссо (форма дієслова, яка вказує на інтенсивність дії), коли пише про примирення людини з Богом на підставі жертви Христа Ісуса.

Людям потрібно примиритися з Богом, тому що вони відчужені від нього, втратили мир та дружні стосунки з ним і навіть стали його ворогами. Усе це є наслідком успадкованого гріха (1Цр 8:46; Пс 51:5; Ек 7:20; Рм 3:23), відповідальність за який лежить не на Богові, а на самих людях (Пв 32:4, 5). Адам, який втратив досконалість і вічне життя, передав гріх своїм нащадкам, через що всі вони засуджені на смерть (Рм 5:12; пор. Іс 43:27). Тому Павло слушно сказав: «Якщо хтось зосереджує думки на плотському, він стає Божим ворогом, бо плоть не підкоряється Божому закону і, по суті, не може йому підкорятися [через успадковану недосконалу, грішну природу]. Отже, ті, хто живе, керуючись плотськими бажаннями, не можуть подобатись Богові» (Рм 8:7, 8). Ворожнеча між людьми і Богом існує через те, що Бог, чиї норми досконалі, не може схвалювати гріх чи потурати йому (Пс 5:4; 89:14). Про Божого Сина, який віддзеркалював досконалі риси свого Батька, написано: «Ти полюбив праведність і зненавидів беззаконня» (Єв 1:9). Отже, хоча «Бог є любов» і хоча він «настільки любить світ [тобто людство], що віддав свого єдинородного Сина» заради нього, все ж слід розуміти, що люди в цілому є Божими ворогами і що Божа любов до людства — це любов до ворогів, любов, яка ґрунтується на принципах (грец. аґа́пе), а не дружня прив’язаність (грец. філı́а) (1Ів 4:16; Ів 3:16; пор. Як 4:4).

Оскільки норми Єгови досконалі і праведні, він не може схвалювати гріх чи закривати на нього очі. Гріх іде врозріз з його чітко вираженою волею. Бог «співчутливий і милосердний», він «щедрий на милосердя» (Пс 145:8, 9; Еф 2:4), але заради милосердя він не нехтує справедливістю. В енциклопедії Мак-Клінтока і Стронга доречно зазначається, що стосунки між Богом і грішною людиною мають «юридичний характер і подібні до стосунків між володарем, що виступає в ролі судді, та злочинцем, який порушив його закони і повстав проти його влади, через що вважається ворогом» (M’Clintock J., Strong J. Cyclopaedia of Biblical, Theological and Ecclesiastical Literature. 1894. Vol. VIII. P. 958). Саме в такій ситуації опинилися люди через гріх, який вони успадкували від свого прабатька, Адама. Щоб вони знову могли жити вічно і відновили мир з Богом, потрібне було рівноцінне відшкодування того, що втратив Адам, і це узгоджується з принципом рівноцінності, який Єгова свого часу включив у Мойсеїв закон (Пв 19:21).

Як згадувалося вище, слова, перекладені як «примиритися з Богом», несуть думку про «покриття» або «обмін», причому річ, яка служить заміною або «покриттям» чогось, повинна бути його точним відповідником. Те, що дається взамін, не має бути ані більшим, ані меншим від того, що втрачене. Тому жодна недосконала людина не могла заплатити викуп, який повернув би досконале життя іншій людині, а тим більше цілому людству (Пс 49:7, 8). Рівноцінною платою за те, що втратив Адам, могло стати лише приношення за гріх, яке мало б точно таку ж вартість, що й досконале людське життя.

Прообразом тієї більшої жертви за гріхи людства були жертви, які ізраїльтяни приносили за наказом Бога Єгови. Саме Єгова, а не людина в праві вирішувати, яким чином покрити успадкований гріх і звільнити людей від смертного вироку.

Жертви примирення. Єгова наказав, щоб для примирення з ним ізраїльтяни складали в жертву тварин як приношення за гріх (Вх 29:36; Лв 4:20). Особливе значення мав День примирення, який відзначали щороку. У цей день ізраїльський первосвященик приносив тваринні жертви і примиряв з Богом себе, інших левітів та несвященицькі племена Ізраїля (Лв 16). Тварини, яких приносили в жертву, мали бути безвадними; це означало, що той, на кого вказував цей прообраз, мав бути досконалим. Крім того, примирення було пов’язане з високою ціною: жертву треба було позбавити життя, треба було пролити її кров (Лв 17:11). Приношення за гріх та інші особливості щорічного відзначення Дня примирення допомагали ізраїльтянам серйозно ставитись до своєї гріховності і глибоко усвідомлювати потребу в повному покритті їхніх гріхів. Однак тваринні жертви не могли цілковито покрити людські гріхи, оскільки тварини нижчі за людей і підвладні їм (Бт 1:28; Пс 8:4—8; Єв 10:1—4; див. ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ; ПРИНОШЕННЯ).

Примирення завдяки жертві Христа Ісуса. Грецькі Писання чітко показують, що тим, хто повністю покрив гріхи людей і примирив їх з Богом, є Ісус Христос. Саме на нього вказували численні тваринні жертви, яких вимагав Мойсеїв закон, і саме він став втіленням прообразів і дійсністю, тінню якої був Закон. Як досконала, безгрішна людина, Ісус став приношенням за гріх усіх Адамових нащадків і так визволив їх від успадкованого гріха та смерті (2Кр 5:21). Він «раз і назавжди приніс одну жертву за гріхи» (Єв 10:12). Ісус — «Ягня Боже, що покінчить з гріхом світу» (Ів 1:29, 36; 1Кр 5:7; Об 5:12; 13:8; пор. Іс 53:7). Прощення можливе завдяки пролиттю крові (Єв 9:22), і християни, які ходять у світлі, отримали запевнення: «Кров Ісуса, [Божого] Сина, очищає нас від усякого гріха» (1Ів 1:7; Єв 9:13, 14; Об 1:5).

Отже, приношення за гріх, які складали ізраїльтяни, були прообразом Ісусового досконалого людського життя, принесеного в жертву. Його життя було високою ціною, заплаченою, щоб викупити людство від успадкованого гріха і смерті (Тит 2:13, 14; Єв 2:9). Христос сам сказав: «Син людський прийшов не для того, щоб йому служили, а щоб послужити і віддати своє життя як викуп [грец. лı́трон] за багатьох» (Мр 10:45; див. ВИКУП). Ісус був досконалим — таким, як Адам до гріхопадіння, тому його жертва була точним відповідником того, що Адам втратив через свій гріх (1Тм 2:5, 6; Еф 1:7).

У деяких біблійних уривках, де мова йде про примирення з Богом, чітко простежується думка про заміну. Наприклад, Павло писав, що «Христос помер за наші гріхи згідно з Писаннями» (1Кр 15:3) і що «Христос... викупив нас і звільнив від прокляття Закону, оскільки став прокляттям замість нас [євреїв], адже написано: “Про́клятий кожен, хто висить на стовпі”» (Гл 3:13; Пв 21:23). Петро сказав: «Він сам, віддаючи власне тіло, взяв наші гріхи із собою на стовп, щоб ми могли померти для гріхів та жити для праведності. І “його ранами ви зцілилися”» (1Пт 2:24; Іс 53:5). Також він зазначив: «Христос, щоб привести вас до Бога, раз і назавжди помер за гріхи, праведний за неправедних» (1Пт 3:18).

Підстава для примирення, яка відповідає вимогам справедливості. Адам був створений досконалим, але, згрішивши, втратив досконалість і стягнув Божий осуд на себе і своїх нащадків. Оскільки Єгова справедливий і вірний принципам праведності, він виніс Адаму вирок і виконав його. Єгова засуджує гріх, тож гріх відділяє людей від нього. Єдиний спосіб усунути прірву між людиною і її Творцем — це надати те, що повністю покриє гріх (Іс 59:2; Ав 1:13; Еф 2:3). З любові Бог Єгова дав грішним людям можливість примиритися з ним через досконалого чоловіка, Ісуса Христа. Тому апостол Павло написав: «Радість нам приносить... єдність з Богом, яку ми маємо завдяки нашому Господу Ісусу Христу, через якого тепер примирилися з Богом» (Рм 5:11). Повне примирення з Богом можливе лише завдяки викупній жертві Христа Ісуса; він є «дорогою», і ніхто не приходить до Батька, якщо не через нього (Ів 14:6). Його смерть стала «жертвою примирення [грец. гіласмо́н] за наші гріхи» (1Ів 2:2; 4:10). Слово гіласмо́с означає «те, чим можна умилостивити», «те, що покриває». Звісно, жертва Ісуса Христа була «тим, чим можна умилостивити» не в тому розумінні, що задобрила Бога чи заспокоїла його вражені почуття, адже смерть любого Сина аж ніяк не була йому приємною. Ця жертва «умилостивила», або задовольнила, вимоги Божої досконалої справедливості, бо послужила праведною і справедливою підставою для прощення гріхів. Тому Бог «залишається праведним, коли визнає́ праведною [грішну від народження] людину, яка вірить в Ісуса» (Рм 3:24—26). Христова жертва стала «тим, що покрило» гріхи і беззаконні вчинки людей, і дала їм можливість відновити мирні стосунки зі Всевладним Богом (Еф 1:7; Єв 2:17).

Отже, через Христа Бог «примири[в] із собою все... уклавши мир на підставі крові, яку [Ісус] пролив на стовпі мук». Тому люди, які «колись були ворогами Бога, відчуженими від нього, бо [їхні] думки зосереджувалися на лихих вчинках», змогли примиритися з ним. Цих людей Єгова «примирив із собою завдяки смерті того, хто пожертвував своїм людським тілом, примирив, щоб поставити [їх] перед собою святими й непорочними людьми, яких немає в чому звинуватити» (Кл 1:19—22). Тепер Бог Єгова може визнавати праведними християн, помазаних духом; їх немає в чому звинуватити, бо вони цілковито примирилися з Богом. (Пор. Дії 13:38, 39; Рм 5:9, 10; 8:33.) Ісусова жертва примирення усуває причину, з якої Бог засуджував людей на смерть, і дозволяє їм отримати Божу ласку та милосердя. Ця жертва знімає з духовного Ізраїля і всіх інших, хто вірить у неї, обвинувачення в гріху і, відповідно, скасовує смертний вирок (1Ів 2:1, 2; Рм 6:23).

А що сказати про тих, хто служив Богу ще до смерті Христа? Серед них, наприклад, Авель, якому «було дано свідчення, що він праведний, оскільки Бог схвалив його дари»; Енох, який «отримав свідчення, що догодив Богові»; Авраам, який «був названий другом Єгови»; Мойсей, Ісус Навин, Самуїл, Давид, Даниїл, Іван Хреститель та учні Ісуса (яким він ще до своєї смерті сказав, що Батько любить їх) (Єв 11:4, 5; Як 2:23; Дн 9:23; Ів 16:27). Єгова підтримував стосунки з усіма ними і благословляв їх. Чому ж їм потрібно було примиритися з ним через смерть Христа?

Згадані чоловіки до деякої міри мали мир з Богом. Все ж вони були грішними від народження, як решта людей, і визнавали це, приносячи в жертву тварин (Рм 3:9, 22, 23; Єв 10:1, 2). Звісно, деякі люди чинять серйозніші й очевидніші гріхи, ніж інші, і навіть виявляють відверто бунтарський дух; але незалежно від тяжкості, гріх залишається гріхом. Оскільки всі Адамові нащадки грішні, їм усім без винятку потрібне примирення з Богом, яке стало можливим тільки завдяки жертві його Сина.

Єгова мав дружні стосунки зі згаданими вище людьми тому, що вони виявляли віру — віру в те, що у відповідний час Бог зробить усе необхідне, аби повністю звільнити їх від грішного стану. (Пор. Єв 11:1, 2, 39, 40; Ів 1:29; 8:56; Дії 2:29—31.) Тож їхній відносний мир з Богом був можливий завдяки тому, що в майбутньому Бог мав намір надати викуп. Як пояснюється у статті ВИЗНАВАТИ ПРАВЕДНИМ, Бог «зарахував», або «залічив», їхню віру як праведність, і на цій підставі він (точно знаючи, що в майбутньому надасть викуп) міг підтримувати з ними стосунки, не порушуючи при цьому своїх досконалих норм справедливості (Рм 4:3, 9, 10, НС і Ог.; пор. також Рм 3:25, 26; 4:17). Все ж вимоги Божої справедливості зрештою потрібно було повністю задовольнити: оскільки праведність була тим людям «зарахована», або, так би мовити, дана в кредит, цей кредит потрібно було покрити фактичною сплатою викупу. Усе це підкреслює, яку важливу роль Ісус відіграє́ в Божому намірі, і показує, що без Христової жертви людина не може досягти праведності і бути гідною Божого схвалення. (Пор. Іс 64:6; Рм 7:18, 21—25; 1Кр 1:30, 31; 1Ів 1:8—10.) Щоб здобути ласку Єгови, необхідно визнавати, що примирення з ним можливе тільки через Ісуса Христа. Лише так люди можуть отримати те, що Адам втратив внаслідок свого гріхопадіння. Відкривши шлях до примирення, Бог виявив людям свою любов (Рм 5:6—10).

Кроки, необхідні для примирення з Богом. Люди зневажили Бога та порушили (і далі порушують) його закон, тож саме їм потрібно примиритися з Богом, а не навпаки (Пс 51:1—4). Людина не може бути з Богом на рівних правах, і, крім того, Божий погляд на те, що правильне, неможливо змінити (Іс 55:6—11; Мл 3:6; пор. Як 1:17). Тому й умови для примирення, висунуті Богом, незмінні, їх не можна поставити під сумнів чи обійти. (Пор. Йв 40:1, 2, 6—8; Іс 40:13, 14.) Хоча в деяких перекладах слова з Ісаї 1:18 передано як «приходьте і порозмовляємо,— говорить Господь» або подібно (Турк., Гижа), більш доречним є такий варіант перекладу: «Прийдіть, обговорімо вашу справу, і я допоможу вам примиритися зі мною,— говорить Єгова». Незгода виникла виключно з вини людини, а не Бога. (Пор. Єз 18:25, 29—32.)

І все ж саме Бог милосердно зробив перший крок і відкрив шлях до примирення. Він здійснив це через свого Сина. Апостол Павло написав: «Коли ми ще були слабими, Христос у визначений час помер за безбожних. Навряд чи хтось помре за праведного, хоча за добру людину, можливо, хтось і наважиться померти. А Бог виявляє нам свою любов [аґа́пен] тим, що Христос помер за нас, коли ми ще були грішниками. Оскільки тепер ми визнані праведними на основі його крові, то тим більше через нього врятуємось від Божого гніву. Бо якщо, будучи ворогами, ми примирилися з Богом через смерть його Сина, то тим більше тепер, примирившись, врятуємося завдяки життю його Сина. І радість нам приносить не тільки це, але також єдність з Богом, яку ми маємо завдяки нашому Господу Ісусу Христу, через якого тепер примирилися з Богом» (Рм 5:6—11). Ісуса — «того, хто не вчинив гріха» — Бог «заради нас зробив жертвою за гріх», щоб звільнити нас від обвинувачення в гріху і покарання за нього. Тож «завдяки [Ісусу] ми стаємо праведними в Божих очах» (2Кр 5:18, 21).

Боже милосердя і любов виявились також у тому, що Бог відправив до грішного людства послів. У давнину послів відряджали здебільшого в часи ворожнечі. (Пор. Лк 19:14.) Їхнє завдання зазвичай полягало в тому, щоб з’ясувати, чи можливо запобігти війні або, якщо вона вже тривала, на яких умовах можна укласти мир (Іс 33:7; Лк 14:31, 32; див. ПОСОЛ). Бог посилає до людей своїх послів, християн, щоб люди могли дізнатися про його умови для примирення і примиритися з ним. Павло написав: «Ми — посли замість Христа, так, ніби Бог через нас звертається до людей із закликом. І замість Христа ми благаємо: “Примиріться з Богом”» (2Кр 5:20). Це благання не означає, що Бог похитнувся у своїй позиції чи почав інакше ставитися до гріха. Натомість це милосердний заклик до правопорушників, щоб вони шукали миру й уникнули знищення, яке неминуче спіткає всіх, хто викликає праведний гнів Бога, вперто йдучи проти його святої волі. (Пор. Єз 33:11.) Як видно з подальших слів апостола, навіть християнам потрібно пильнувати, щоб «не випусти[т]и з уваги мети, з якою Бог виявив до [них] незаслужену доброту», тобто вони мають безупинно шукати Божого схвалення і ласки в «час прихильності», в «день спасіння», який триває завдяки милосердю Єгови (2Кр 6:1, 2).

У відповідь на Божу любов слід виявляти віру. Надавши викуп, який повністю покриває успадкований гріх людей, Бог і Христос виявили неперевершену любов (Ів 3:16; Рм 8:32; 1Ів 3:16). Однак щоб отримати користь від викупу, людина має щиро покаятися у своїх гріхах, навернутися, відкинувши шлях, яким іде грішний світ, і виявляти віру. Єгові були неприємними жертви мешканців Юди, принесені з неправильних спонук (Іс 1:10—17). Бог послав Христа «як жертву для примирення, яке здійснюється через віру в його кров» (Рм 3:21—26). Спасіння можуть отримати лише ті, хто з вірою приймає Ісуса Христа, через якого Бог уможливив примирення (Дії 4:12). Для тих, хто, «отримавши точне знання правди», свідомо ходить у гріху, «вже не залишається жертви за гріхи, а лише якесь страшне очікування суду» (Єв 10:26—31). Якщо ж людина звертається до Бога на підставі Христового викупу, то зможе отримати прощення гріхів і примиритися з Богом; для неї прийдуть «часи відсвіження» від самого Єгови (Дії 3:18, 19), її розум і серце сповняться миром (Флп 4:6, 7). Вона більше не буде ворогом, який викликає в Бога гнів, і, по суті, перейде «від смерті до життя» (Ів 5:24). Надалі такій людині треба берегти милість Бога; для цього потрібно кликати його в правді, залишатись у вірі і не віддалятися від надії, яку вона отримала, почувши добру новину (Пс 145:18; Флп 4:9; Кл 1:22, 23).

В якому розумінні Бог «примир[ив] із собою світ»?

Апостол Павло зазначив, що Бог «через Христа примиряє із собою світ і не залічує людям їхніх проступків» (2Кр 5:19). Ці слова не означають, що Ісусова жертва автоматично примирила з Богом усіх людей, бо вже в наступному вірші говориться про послів, які звертаються до людей із закликом: «Примиріться з Богом» (2Кр 5:20). Фактично, людям була надана можливість для примирення, і будь-хто в цьому світі, кожен охочий, може нею скористатися. Ісус прийшов для того, щоб «віддати своє життя як викуп за багатьох», і «хто виявляє, що вірить у Сина, той має вічне життя. Хто ж Сина не слухається, той життя не побачить, і на ньому перебуває гнів Божий» (Мт 20:28; Ів 3:36; пор. Рм 5:18, 19; 2Фс 1:7, 8).

Бог Єгова задумав зібрати «в Христі все, що на небі і що на землі» (Еф 1:10). Хоча Бог буде змушений знищити тих, хто не хоче примиритися з ним (Іс 1:18), зрештою у всесвіті запанує цілковитий мир з Богом і людство знову втішатиметься дружбою з ним та безліччю благословень, як було напочатку в Едемі (Об 21:1—4).

Єгова скасував свою Закон-угоду з Ізраїлем, тому що ізраїльтяни як народ були невірними і відкинули його Сина (Мт 21:42, 43; Єв 8:7—13). Очевидно, апостол Павло мав це на увазі, коли писав: «Те, що Бог відкинув цих людей, означало примирення для світу» (Рм 11:15), адже в контексті говориться, що перед тими, хто не належав до єврейської громади відкрилась особлива нагода. Люди з інших народів отримали можливість приєднатися до останку вірних Богові євреїв, стати учасниками нової угоди і членами нового Божого народу — духовного Ізраїля. (Пор. Рм 11:5, 7, 11, 12, 15, 25.)

Коли єврейський народ перебував в угоді з Богом і був його «особливою власністю» (Вх 19:5, 6; 1Цр 8:53; Пс 135:4), то до певної міри мав мир з Єговою, хоча і далі потребував цілковитого примирення з ним через передреченого Викупника, Месію (Іс 53:5—7, 11, 12; Дн 9:24—26). Тимчасом інші народи були «відчужені від ізраїльського народу, і, оскільки [вони] були сторонніми, [їх] не стосувались угоди, пов’язані з обіцянкою; також у цьому світі [вони] не мали надії та перебували без Бога», адже не мали його схвалення (Еф 2:11, 12). Все ж, згідно зі священною таємницею про Потомство, Бог задумав злити свої благословення на «всі народи землі» (Бт 22:15—18). Засобом для досягнення цієї мети стала жертва Христа Ісуса: перед відчуженими неєврейськими народами відкрилась можливість стати «близькими до Бога завдяки крові Христа» (Еф 2:13). Більш того, ця жертва скасувала поділення між євреями і неєвреями, бо виконала Закон і усунула його зі шляху. Христос зміг «через стовп мук повністю примирити з Богом обидва народи в одному тілі, бо собою він знищив ворожість [поділення, зумовлене Закон-угодою]». Відтоді євреї і неєвреї мають однаково вільний доступ до Бога через Христа Ісуса, і у відповідний час неєвреї теж стали учасниками нової угоди та спадкоємцями Царства разом з Христом (Еф 2:14—22; Рм 8:16, 17; Єв 9:15).