МАНАСІ́Я

(озн. «той, хто змушує забути»).

1. Первісток Йосипа і внук Якова. Після того як Йосип став відповідальним за продовольчі запаси Єгипту, фараон дав йому за дружину Асенат, дочку Потіфери, який був священиком Она. Вона народила йому двох синів — Манасію і Єфрема. Йосип назвав свого первістка Манасією, бо сказав: «Бог змусив мене забути всі мої нещастя і весь дім мого батька» (Бт 41:45, 50—52).

Коли Яків благословляв Манасію і Єфрема, він поклав праву руку на голову Єфрема, а ліву — на голову Манасії і наполіг, що має бути саме так. Віддавши перевагу Єфрему, Яків показав, що молодший брат стане більшим від старшого (Бт 48:13—20).

В Манасії народилися сини від наложниці-сирійки (1Хр 7:14). Сини одного з них, Махіра, народилися ще за життя Йосипа (Бт 50:22, 23).

2. Одне з племен Ізраїля, яке походило від Йосипового сина Манасії і складалося з семи родів. Приблизно через рік після того, як ізраїльтяни вийшли з Єгипту, чоловіків з племені Манасії віком від 20 років і більше, які могли служити у війську, було 32 200 (Чс 1:34, 35). До них, безсумнівно, належав Гадді, один з десяти розвідників, які погано відгукувались про Обіцяний край (Чс 13:1, 2, 11, 25—33). На час проведення другого перепису, який зробили майже через 40 років, кількість чоловіків зросла до 52 700, що перевершувало кількість чоловіків з племені Єфрема на 20 200 (Чс 26:28—34, 37). Тож, коли Мойсей говорив про «десятки тисяч Єфрема» і лише «тисячі Манасії», він, очевидно, мав на увазі, що плем’я Манасії у майбутньому відіграватиме менш значущу роль (Пв 33:17).

У пустелі плем’я Манасії, провідником якого був Гамаліїл, син Педацура, розташовувалося на Зх. від святого намету, поруч з племенами Єфрема і Веніямина. Ця група з трьох племен мала вирушати в дорогу третьою (Чс 1:10, 16; 2:18—24; 7:54; 10:23).

Завоювання земель по обидва береги Йордану. Після того як ізраїльтяни перемогли аморейських царів Сигона та Ога, Мойсей дав завойовані землі у спадок рувимівцям, гадівцям і половині племені Манасії, зобов’язавши їх допомогти решті ізраїльтян завоювати територію, що лежала на Зх. від Йордану (Чс 32:20—33; 34:14, 15; Пв 29:7, 8). Пн. частина території на Сх. від Йордану, схоже, була завойована переважно завдяки зусиллям манасіївців, зокрема Яіра, Новаха і «синів Махіра». Тому Мойсей віддав їм цей край (Чс 32:39—42; Пв 3:13—15; 1Хр 2:21, 22).

Пізніше чоловіки з «половини племені Манасії», які вже отримали свої спадкові наділи, перейшли Йордан і взяли участь у завоюванні земель на Зх. від нього (ІсН 1:12—18; 4:12). Вони також були серед тих, хто зібрався перед горою Геризім, коли Ісус Навин «прочитав уголос всі слова Закону, благословення і прокляття» (Пв 27:12; ІсН 8:33, 34). Під проводом Ісуса Навина ізраїльтяни захопили значну частину ханаанського краю і приблизно за шість років перемогли 31 царя (ІсН 12:7—24). Хоча ще залишалися незавойовані території, Ісус Навин з допомогою первосвященика Елеазара та вибраних Богом представників десяти племен (зокрема Ханніїла, сина Ефода, з племені Манасії) розділив край на спадкові наділи (Чс 34:17, 23; ІсН 13:1—7).

Спадковий наділ Манасії. Половина племені Манасії вже отримала в спадщину землі на Сх. від Йордану, зокрема Башан і частину Гілеаду (ІсН 13:29—31). На Пд. простягалися володіння Гада, на кордоні з якими лежало місто Маханаїм (ІсН 13:24—26, 30). Більшу частину цього регіону займало плоскогір’я, що здіймалося приблизно на 600 м над рівнем моря. Там також розташовувалось місто Голан, одне з шести міст-сховищ, та ще одне місто левітів — Беештера (Аштарот) (ІсН 20:8, 9; 21:27; 1Хр 6:71).

Інша половина племені Манасії отримала свій наділ на Зх. від Йордану (ІсН 17:2, 5). Він межував з наділом Єфрема на Пд., Асира на Пн. Зх., Іссахара на Пн. Сх. та з Середземним морем на Зх. Кордон між наділами Єфрема й Манасії проходив від Міхметата до Таппуаха, далі простягався вздовж долини Кана і закінчувався біля Середземного моря. (Пор. ІсН 16:5—8; 17:7—10.) На території Манасії були деякі міста єфремівців, а в межах спадкових земель Іссахара й Асира лежали деякі міста племені Манасії, а саме Бет-Шеан, Ївлеам, Дор, Ен-Дор, Таанах, Мегіддо та залежні від них міста (ІсН 16:9; 17:11). Манасіївці не прогнали з цих міст ханаанців, але з часом змусили їх до підневільної праці (ІсН 17:11—13; Сд 1:27, 28; пор. 1Хр 7:29). Два міста — Таанах (Анер?) та Ївлеам (Білеам або Гат-Риммон?) — були призначені левітам з родини кегатівців (ІсН 21:25, 26; 1Хр 6:70).

Історія. Після розподілу краю Ісус Навин благословив рувимівців, гадівців і «половину племені Манасії», яка мешкала на сх. березі Йордану, та заохотив їх і далі служити Єгові (ІсН 22:1—8). З Шіло вони вирушили до Йордану і збудували біля нього жертовник. Через цей вчинок ледь не вибухнула громадянська війна, оскільки іншим племенам здалося, що їхні брати стали відступниками і збунтувалися проти Єгови. Однак конфлікту вдалося уникнути після того, як з’ясувалося, що жертовник був збудований не для жертвоприношень, а для нагадування про необхідність вірно служити Єгові (ІсН 22:9—31).

Згодом через суддю Гедеона з племені Манасії Єгова визволив Ізраїль від гніту мідіянітян (Сд 6:11—16, 33—35; 7:23; 8:22). З цього ж племені, очевидно, походив інший суддя, Їфтах, який звільнив ізраїльтян з руки аммонітян (Сд 11:1, 32, 33).

За часів правління Саула, першого ізраїльського царя, рувимівці, гадівці та «половина племені Манасії», яка мешкала на сх. березі Йордану, здобули блискавичну перемогу над гагрянами і їхніми союзниками (1Хр 5:10, 18—22). Приблизно в чей час деякі манасіївці, серед яких були сильні й хоробрі чоловіки, покинули Саула і перейшли на бік Давида (1Хр 12:19—21). Після смерті Саула і його наступника Іш-Бошета 18 000 манасіївців, які мешкали на Зх. від Йордану, а також тисячі тих, хто мешкав на Сх. від нього, прибули в Хеврон, щоб зробити Давида царем над усім Ізраїлем (1070 р. до н. е.) (1Хр 12:31, 37, 38).

Багато років по тому юдейський цар Аса провів масштабну релігійну реформу. Чимало манасіївців перейшли до нього з північного царства, «коли побачили, що з ним його Бог Єгова» (2Хр 15:8, 9). Під час великого зібрання, яке відбулося 15-го року царювання Аси (963 р. до н. е), вони разом з іншими уклали угоду, пообіцявши, що будуть шукати Єгову (2Хр 15:10, 12). Пізніше юдейський цар Єзекія, який правив з 745 по 717 рр. до н. е., вирішив відзначити Пасху в Єрусалимі. Він розіслав по всьому краю посланців із запрошенням на цю подію. Хоча багато хто глузував з них, дехто з манасіївців впокорився і прийшов до Єрусалима. Потім вони взяли участь у знищенні всього, що було пов’язане з ідолопоклонством (2Хр 30:1, 10, 11, 18; 31:1).

Раніше (бл. 760 р. до н. е.) Тіглатпаласар (Тілгатпілнесер) ІІІ забрав у неволю манасіївців, які жили на Сх. від Йордану (1Хр 5:23—26). Очевидно, приблизно в той час племена Єфрема та Манасії ворогували між собою. Все ж вони разом протистояли Юді (Іс 9:20, 21).

Майже через 100 років після того, як десятиплемінне царство прийшло до свого кінця, у 648 р. до н. е., юдейський цар Йосія почав нищити жертовники, курильниці для фіміаму, священні палі та ідоли — все, що було пов’язане з фальшивим поклонінням,— і дійшов до спустошених територій племені Манасії та інших місць за межами Юди. За наказом цього юдейського царя також відремонтували храм. Кошти на ці роботи жертвували різні племена, у тому числі плем’я Манасії (2Хр 34:1—11).

Після повернення з вавилонського полону в 537 р. до н. е. деякі манасіївці оселилися в Єрусалимі (1Хр 9:1—3).

У видінні Єзекіїля наділ Манасії межує з наділами Нефталима та Єфрема (Єз 48:4, 5). Плем’я Манасії також згадується серед племен духовного Ізраїля (Об 7:6).

3. Ім’я, яке з’явилося в масоретському тексті в Суддів 18:30 внаслідок поправки, внесеної переписувачами. У цьому вірші, де йдеться про відступництво данівців, у «Перекладі нового світу» сказано: «Йонатан, син Гершома, Мойсеєвого сина, та його сини служили священиками для племені Дана». (Див. також Хом., Кул., Турк.) Єврейські переписувачі з поваги до Мойсея між двома першими літерами його імені додали надрядкову літеру (нун = n), і замість «Мойсеєвого» вийшло «Манасіїного». Переписувачі зробили цю поправку, аби вчинок Йонатана не стягнув ганьби на ім’я Мойсея. Ім’я Манасії з’являється не тільки у зміненому масоретському тексті, але й у Ватиканському кодексі 1209, який містить текст Септуагінти, і в сирійській Пешшіті. Однак у тексті Септуагінти в Александрійському кодексі і в латинській Вульгаті в Суддів 18:30 вжито ім’я Мойсей.

4. Цар Юди, син і наступник царя Єзекії (2Цр 20:21; 2Хр 32:33). Його матір’ю була Хевціва. Манасія сів на трон у 12-літньому віці, правив у Єрусалимі впродовж 55 років (716—622 рр. до н. е) і був 14-м царем Юди після Давида (2Цр 21:1). Він робив зло в очах Єгови: відбудував священні узвишшя, які зруйнував його батько, поставив жертовники для Ваала, щоб поклонятись «усьому небесному війську», а також збудував на двох подвір’ях дому Єгови жертовники для поклоніння фальшивим богам. Манасія переводив через вогонь своїх синів, займався магією, ворожив і поширював спіритизм. Також він зробив різьблену священну палю і поставив її в домі Єгови. Манасія відвернув мешканців Юди та Єрусалима від Єгови, «спонукуючи їх поводитися ще гірше, ніж народи, які Єгова вигубив перед ізраїльтянами» (2Цр 21:2—9; 2Хр 33:2—9). Хоча Єгова посилав пророків, їх ніхто не слухав. До того ж Манасія пролив дуже багато невинної крові (2Цр 21:10—16); зокрема, як зазначається в працях юдейських рабинів, саме за його наказом розпиляли на частини пророка Ісаю. (Пор. Єв 11:37.)

За те, що Манасія не зважав на слова Єгови, він був покараний: цар Ассирії забрав його в полон до Вавилона, одного з царських міст (2Хр 33:10, 11). Юдейського царя Манасію згадано в списку ассирійського царя Асархаддона (Есар-Хаддона) серед 22-х «царів Хатті, узбережжя і островів», які платили йому данину. Ім’я Манасії згадується також у списку царів, які платили данину Ашшурбаніпалу (Ancient Near Eastern Texts / edited by J. Pritchard. 1974. P. 291, 294).

Перебуваючи в полоні, Манасія розкаявся, впокорився і став молитися до Єгови. Бог почув його благання про ласку, повернув його в Єрусалим і відновив його царську владу (2Хр 33:12, 13). Після цього Манасія «збудував зовнішній мур Давидового міста», поставив воєначальників у всіх укріплених містах Юди, забрав з дому Єгови чужих богів і різьбленого ідола, а також викинув усі жертовники, які побудував «на горі дому Єгови та в Єрусалимі». Він відбудував жертовник Єгови, на якому почав складати жертви, і став заохочувати народ служити Єгові. Однак ізраїльтяни і далі приносили жертви на священних узвишшях, тільки вже для Єгови (2Хр 33:14—17). Після смерті Манасії царем став його син Амон (2Хр 33:20).

5. Ізраїльтянин «з синів Пахат-Моава», який був серед тих, хто взяв собі дружин-чужинок, але за днів Ездри випровадив їх «разом із синами» (Езд 10:30, 44).

6. Ізраїльтянин «з синів Хашума»; один з тих, хто випровадив своїх дружин-чужинок, прислухавшись до заохочення Ездри, який ревно обстоював чисте поклоніння (Езд 10:33, 44).