Нема Вибачення для Зрадника!

Сьогодні многі спекулюють про долю Юди. Але цього непотрібно робити зогляду на біблійне виразне зізнання, як це слідуюча розвідка покаже.

КОЛИ хлопятко народилося пані й панові Сімонові Іскарйотському в юдейськім селі Керіот на початку нашої ери, вони мали великі сподіванки для нього. Як богоязливі родичі, вони назвали його Юда, що значить “Хвала,” а по грецьки Юда. Але вони так вельми завелись на Юді, що від тоді родичі, котрі є обзнайомлені з його життям й не подумали б назвати свого сина Юдою.

Але Юда ще має многих людей, котрі винаходять вимівки для нього. Типічна опінія, яку мають многі так звані христіяни, знаходиться в Біблії Інтерпретара. В Йоана 18:2 говориться про “Тайну Юди” й дальше каже, що “при цій точці четверте євангелиє росте . . . незадоволяюче відносно Юди. . . . Чи нема навіть пів надії для нього в його незносимім жаху про себе й його вчинку?” “Любов Христова є дуже чудова. Й в моїм досвідченні я ще знаходжу приют для надії Юди — й для себе.”— Том 8, ст. 754—757.

Правду, милосердя й доброчинність ми всі повинні мати й показувати, якщо ми хочемо отримати милосердя. (Мат. 5:7) Але зогляду на це, що Ісус назвав Юду “сином погибелі,” й сказав про нього: “Добре було б йому, коли б не родився чоловік той,” то чи можемо ми робити вимівку для Юди? Ні! ми не можемо цього робити, хоч ми самі потребуємо милосердя. Ісус, котрий розумів серця людські краще ніж який інший чоловік на землі, вирішив цю справу для всіх, котрі вірують в надхнення Біблії. Вважне розглянення її свідоцтва відкриє, що Юда не становить ніякої тайни.— Йоана 17:12; Мат. 26:24.

Цікавим є, що Юда Іскарйотський здається був єдиний з дванацяти апостолів, що не походив з Галилеї, він був Юдейом. В його часі Палестина складалась з Юдеї, Галилеї й Самарії. Юдейці дивились згори на Галилейців, а обидва дивились ще більше згори на Самаританців. Також, Галилейці мали дещо невироблений діялект, (говірку) або вимову. Тому то деякі сумнівались Петровому запереченні про Ісуса, бо його вимова зрадила його як Галилейця. Отже це дуже правдоподібно, що Юда вважав себе за лучшого від решта. Це що його зробили скарбником може також натякнути, що він мав краще образовання ніж решта.— Мат. 26:73; Луки 22:59.

Одначе, коли такі факти можуть кинути світло на настрій Юди, то вони не містять вибачення для його зради. Євангелисти напевно не роблять вибачення для нього. Маттей і Марко, подаючи імена дванацяти апостолів не тільки ставлять Юду на послідку, але додають “котрий пізніше зрадив його”; а Лука пише ще сильніще, “котрий стався зрадником.” В дійсності, їх справедливе обурення можна бачити в кожнім відношенні про нього.— Мат. 10:4; Марка 3:19; Луки 6:16.

ЮДА ПОСТЕПЕННО СТАВСЯ ЛИХИМ

Ані Ісус не робить жадних вимівок для Юди. Опріч повищого, інші відношення про Юду в євангелиї, що сталося посліднього тижня Ісусової земної місії, Ісус сильно опрокинув Юду, як це записано в Йоана 6:64, 70. “Знав бо з початку Ісус, котрі не вірують і хто зрадить його.” Ісус навмисно не вибрав зрадника, це цілковито неправдоподібно, а радше так скоро, як Юди серце ставалось злим, Ісус завважав це. Відносно цього Ісус дальше сказав: “Хіба не я вас дванацять вибрав? а один з вас диявол.” Безсумніву, що Юда був уражений цими словами, хоч решта не були. Случайно, слово перетлумачене на “лиходійник” є діаболос, котре з кількома вийнятками перетлумачено на “Диявол.”

Очевидно, Юда, з дня на день, жив брехнею. На початку його покликання він радувався доброю новиною про Царство, яке Ісус проповідував. Як й інші, він виглядав земного царства. Але в його случаю у боротьбі між любовю до праведности а любовю до самолюбної користі, любов до самолюбної користі перемогла. Досвідчився, що ступати за Ісусом, значило йти вузькою й невигідною стежкою саможертви, Юда почав ошукувати. Він відмовився заплатити ціну, але винагороджував себе із звичайного фонду, котрий йому було припоручено, і задля цієї причини Йоан виразно назвав його злодієм. Ісусова пересторога проти жадоби й любови грошей впала на глухі уші оскільки це відносилось до Юди. Ані він не бачив нічого суперечного в тому, що він привлащував собі гроші із спільного фонду, який складали ті, що оціняли духове і фізичне оздоровлення, коли ж в той самий час Ісус, його Господь, “не мав де голови приклонити.” В цім Юду можна уподобити до Гієзії, слуги Елисея, котрий шукав користі свойого пана за виздоровлення Наємана, котрий був поражений проказою. Юди самолюбство спричинило, що він був поражений невіличимою духовою проказою, добровільним гріхом.— Мат. 8:20; 2 Цар. 5:1—27; Жид. 10:26—29.

Але “Нема бо нічого тайного, що не виявиться, і нічого втаєного, що не взнається і на яв не вийде.” Отже нарешті обставини стали ясними для всіх, що хоч Юда товаришив з Ісусом й його апостолами, то в серці він не був один із них. Це сталося в часі пасхи, 33 році по Хр., й “головний священик й фарисеї дали розказ, якщо хтось знав де він є, щоб дав інформацію, щоб вони могли положити на нього свої руки.” (Луки 8:17; Йоана 11:57) Ісус і його апостоли були гостями в домі Симона прокаженого, коли то Марія, сестра Лазаря й Марти, прийшли “узявши литру мира нардового, правдивого, предорогого, і намастила ноги Ісуса, та й обтерла волоссям своїм ноги його.” В Маттея й Марка євангелії здається, що вона також вилила це миро на Ісусову голову.— Йоана 12:1—3.

Але це було забагато для захланного, нечесного й нелюбовного Юди. Як це дальше звіт “каже тоді один з учеників його, Юда Іскарйотський, що мав його зрадити: ‘Чому мира цього не продати за триста денариїв та не роздати вбогим?’ Він казав це, хоч не задля того що він дбав про вбогих, але тому, що він був злодієм й мав скарбонку й носив гроші в ній. Тому Ісус сказав: ‘Остав її; на день похорону мого приховала це. Вбогих бо маєте всякого часу з собою, мене ж не всякого часу маєте.’ ”— Йоана 12:4—8.

Хоч Маттей й Марко втягнули й інших в цю суперечку, то з Йоанового звіту можна заключати, що вони вважали це за властиву мотиву. За цей явний спротив, як його завважали інші, що сторонили з ним, це довело Юду до лютості й ненависті й увійти самому Дияволові в його серце. “Тоді,” як Маттей каже нам, “Юда Іскарйотський . . . до архиєреїв каже: ‘Що хочете дати мені, а я вам видам Його?’ Вони ж поставили йому трицять срібняків. І з того часу шукав нагоди, щоб його видати.”— Мат. 26:14—16; Марк. 14:3—11.

Роля яку захланність грала в діянню Юди буде краще зрозумілою, коли ми завважаємо яка ціна була поставлена. Правда, що трицять срібняків або шеклів, ціна невільника, могла вартувати тільки 12.00 дол. (2 Мойс. 21:32) Й 300 динаріїв вартує 51.00 дол. Але за часу Ісуса денар, згідно з Кларка Коментаром, становив лише пересічну денну плату. Після цієї міри, то сума Юди виносила на два з половиною місячної плати, коли ж цінне миро представляло цілорічну платню, якщо вони не працювали в день субітний ані в свята.— Мат. 20:2.

Дальше що вказує на глибину упавшости Юди є те, що він міг збиратись з дванацяти апостолами святкувати пасху, гіпокритично вдаючи духа такої оказії як і решта. Завважте також його відвагу запитати того вечора як Ісус висказав що один з них зрадить його: “Але ж не я, учителю?” Ісус до нього: “Ти сказав,” може здаватись таємним для решта, але безсумніву Юда знав повне значення цього і також коли Ісус зробив дальшу заввагу до нього: “Що робиш роби швидко.”— Мат. 26:25; Йоана 13:21—30.

Відпустивши Юду як негідного бути присутним, Ісус тоді установив спомин своєї смерті, “Господню вечерю,” її звичайно називають. По тій вечері й Ісусовій прощальній промові до них, він й одинацять вийшли в город Гетсиманський, де Ісус молився. Вкоротці потім, “Юда приходить, а з ним багато народу з дручєм, від архиєреїв та старших людських. І зараз приступивши до Ісуса, каже: Добрий день, учителю: та й поцілував його. Ісус же каже йому. Друже, чого прийшов єси? Юдо, цілуванням Сина чоловічого зраджуєш? — Мат. 26:47, 49, 50; Луки 22:48.

НЕ ЗАСЛУГУЄ НА СПІВЧУТТЯ

Вбивця може забити зимнокровно й тоді видить наслідки свойого злочину, чує відразу, так було і з Юдою. Його вчинок не був виконаний під напором тілесної упавшости, як це була справа з Петровим відреченнямся його Господа три рази. Ні, з Юдою злучились злоба, гордість, гіпокрицтво, інтриґи й завзятість. Треба також памятати, що задля його обставин лукавого серця Сатана зміг увійти й зробити його злобним й спонукати його. А що він опісля відчув відразу тягару вини або її кари, то це не виправдує його. Як й Езав, він пролив сльози надармо. Він самий признав той (факт), й не міг жити з собою довше, він поповнив самогубство, признавши цим моральне банкруцтво. Отже ми читаємо: “Тоді, побачивши Юда, зрадник Його, що Його осуджено, розкаявся, і вернув трицять срібняків архиєреям та старшим. І покинувши він срібняки в церкві, і відійшовши, повісився.”— Мат. 27:3—10.

Нарешті треба завважати, що хоч критики Біблії багато витворюють з факту, що Маттея звіт ріжниться від Петрового про Юду “впавши сторч, стіснув надвоє, і вийшло усе нутро його,” то вони не заперечують один одному. Як здогадуються, то Юда повісився на дереві на скалистій плоші, і що мотуз чи галузь відломалася, отже Юди кінець міг бути такий як описує Петро.— Діяння 1:16—18.

Так факти записані в Писаннях помагають нам розуміти чому Ісус відносився до Юди як “сина погибелі.” Й чому він сказав про нього, що “було б лучше щоб чоловік неродився.” Тут нема оправдання думати про “тайну Юди”; й пробувати робити вимівку для нього, бо це провадило б нас у подвійну полапку бунтівництва й недбальства.

Коли Божий суд робить справу безнадійною, то це бунт з нашої сторони давати йому симпатію. Це правило Бог часто повторяв в його діяннях з його людьми Ізраїлем. Коли Надаб й Абігу були поражені смертю Єговою за жертву нелєґального вогню, Єгова перестеріг, щоб Аарон й його сини не оплакували їх. Коли Самуїл оплакував над відкиненням Саула як царя, Бог докорив йому за те. Й часто ми читаємо про Еремію, що йому було сказано відносно його добровільно лукавих людей: “Ти ж не благай мене за цих людей, не молись гаряче за них, й не всиловуйся передо мною, бо не вислухаю тебе.” Наш напрям всякого часу мусить бути як сказано: “Великі і чудні діла Твої, Єгово Боже, Вседержителю; праведні і правдиві дороги Твої, Царю святих.”— Ерем. 7:16, АС; Одкр. 15:3.

А для нас давати надію для Юди, заохочувало б нас статися недбайливими. Якщо є надія для архизрадника Сина Божого, то також є надія для нас безріжниці, щоб ми не робили, бо ми прямо не можемо впасти так низько. Божий Син ніколи не прийде на землю як чоловік. Але ні, ми мусимо признати, що Юда мусів почати в праведності, бо інакше Ісус був би не вибрав його. Але він дозволив самолюбстві дістати вищу руку й остаточно піддався Дияволові. Отже його кінець насильно підкрислює нам правду яку знаходимо в Приповістях 4:23: “Бережи твоє серце, мій сину, над усе, що бережеться, бо з нього виходить усе, чим живемо.”