Надзвичайна християнська спадщина

РОЗПОВІЛА БЛОССОМ БРАНТ

У Сан-Антоніо (штат Техас) 17 січня 1923 року — вдень, коли я народилась, йшов сніг. Надворі було холодно, але я була в теплих обіймах своїх сердечних християнських батьків, Джаджа та Хелін Норріс. Скільки я пам’ятаю, все, що робили мої батьки, зосереджувалося на їхньому служінні Богу Єгові.

У 1910 році, коли матері було вісім років, її батьки переїхали з околиці Піттсбурга в Пенсільванії на ферму поза містом Алвін (штат Техас). Тут вони з радістю пізнали біблійну правду від сусіда. Решту свого життя мати провела в пошуках зацікавлених у надії Царства осіб. Вона охрестилася 1912 року, після того як сім’я переїхала до Х’юстона, що в Техасі.

Мати зі своїми батьками вперше зустрілася з Чарльзом Т. Расселом, першим президентом Товариства Вартової башти, коли він відвідав їхній збір у Х’юстоні. Сім’я часто приймала у своєму домі роз’їзних представників Товариства, які тоді називалися пілігримами. Через декілька років мати переїхала зі своїми батьками до Чікаго (штат Іллінойс), і брат Рассел також приїжджав у тамтешній збір.

У 1918 році моя бабуся захворіла на іспанку, і через погіршення її здоров’я лікарі порадили їй жити в теплішому кліматі. Оскільки дідусь працював у пульманівській залізничній компанії, 1919 року його перевели назад до Техасу. Там, у Сан-Антоніо, мати зустріла молодого, ревного члена збору, якого звали Джадж Норріс. Вони відразу сподобались одне одному, згодом одружилися, і Джадж став моїм батьком.

Як батько пізнав біблійну правду

Джадж (Суддя) отримав таке незвичайне ім’я після того, як народився. Коли мій дідусь вперше побачив його, він сказав: «Це немовля серйозне, наче суддя», і це стало ім’ям немовляти. У 1917 році, коли батькові було 16 років, йому потрапили до рук буклети «Де є померлі?» (англ.) і «Що таке душа?» (англ.), які видало Товариство Вартової башти. Два роки перед тим помер мій дідусь, і буклети дали відповідь на його запитання про стан померлих. Незабаром він почав приходити на зібрання Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови.

Батько відразу запалав бажанням брати участь у діяльності збору. Він отримав територію, де міг проповідувати, тож після занять у школі він їхав туди на велосипеді розповсюджувати буклети. Він повністю поринув у діяльність поширення надії на Царство і 24 березня 1918 року символізував своє присвячення Єгові хрещенням у воді.

Наступного року, коли мати переїхала до Сан-Антоніо, батькові відразу сподобалась, як він сказав, її «наймиліша посмішка і такі волошкові очі», яких він ніколи ще не бачив. Невдовзі вони повідомили, що хочуть побратися, але було трохи важко переконати батьків матері. Все ж таки 15 квітня 1921 року відбулося весілля. Їхньою спільною метою стало повночасне служіння.

Ранній початок у служінні

Коли мати і батько планували поїхати на конгрес у Сідар-Пойнт (штат Огайо) 1922 року, вони довідалися, що мати сподівається мене. Незабаром після мого народження, коли батькові було лише 22 роки, він отримав призначення керівника служіння в зборі. Це означало, що він організовував усю діяльність проповідницького служіння. Не минуло й декількох тижнів після мого народження, як мати вже брала мене із собою в служіння від дому до дому. Зрештою мої бабуся та дідусь також залюбки брали мене в служіння із собою.

Коли мені було лише два роки, батьки переїхали в Даллас (штат Техас), а через три роки вони почали повночасне служіння як піонери. Вночі вони спали на розкладному ліжку при дорозі, а мене клали на заднє сидіння в автомобілі. Звичайно, я думала, що це потішно, але незабаром стало очевидним те, що вони ще не були готові до піонерського життя. Отже, батько відкрив приватне підприємство. З бігом часу він змайстрував невеличкий причіп, щоб знову почати піонерувати.

Перед тим як я пішла до школи, мати навчила мене читати і писати, я також знала чотири стовпчики таблиці множення. Мати завжди приділяла багато уваги тому, щоб допомагати мені вчитися. Вона ставила мене на крісло біля себе, отже, я могла витирати вимитий нею посуд, а вона навчала мене напам’ять віршів і співала пісні Царства, або гімни, як ми їх тоді називали.

Служіння Богові з батьками

У 1931 році всі ми побували на захопливому конгресі в Колумбусі (штат Огайо), де отримали назву Свідки Єгови. Хоч мені було лише вісім років, я вважала, що це прекраснійша назва з усіх назв. Невдовзі після того, як ми повернулися додому, батькове приватне підприємство згоріло дощенту, і вони з мамою сприйняли це як «Господню волю», щоб знову розпочати піонерувати. Отже, починаючи від літа 1932 року, ми провели багато років у повночасному служінні.

Мої батьки піонерували в центральному Техасі, щоб бути поблизу батьків матері, які все ще жили в Сан-Антоніо. Переїзд від призначення до призначення означав те, що я досить часто змінювала школи. Часами брати необдумано говорили: «Чому б вам не оселитися в одному місці і не забезпечити дім для цієї дитини», думаючи, що про мене не піклуються в достатній мірі. Але я вважала наше життя чудовим і думала, що допомагаю батькові та матері в їхньому служінні. У той час мене навчали та приготовляли до того, що пізніше стало моїм життям.

Місяцями я говорила батькові та матері, що хочу охреститися, і вони часто розмовляли зі мною про це. Вони хотіли упевнитися, що я розумію, наскільки серйозним є моє рішення. Днем цієї пам’ятної події в моєму житті стало 31 грудня 1934 року. Проте ввечері, напередодні, батько упевнився, чи я вже говорила про це в молитві з Єговою. Тоді він зробив щось чудове. Він сказав, щоб усі ми стали навколішки, і він помолився. Він висловив Єгові свою радість через рішення його дівчинки присвятити своє життя Йому. Можу з упевненістю сказати, що, скільки б мені не було років, я ніколи не забуду цієї ночі!

Повчання від дідуся і бабусі

У період між 1928 і 1938 роками я провела багато часу, відвідуючи дідуся і бабусю в Сан-Антоніо. Їхній режим був, в основному, такий самий, як і моїх батьків. Бабуся була колпортером, як вони колись називали піонерів, і в той час вона періодично піонерувала. Дідуся було призначено піонером у грудні 1929 року, тому проповідницьке служіння для них було щоденною, регулярною діяльністю.

Вечорами дідусь брав мене на руки і навчав назв зірок. Він напам’ять розповідав мені вірші. Я багато разів подорожувала з ним на пульманах, коли він працював на залізниці. Він завжди був тим, до кого я могла звернутися, коли в мене були клопоти; він заспокоював мене і витирав мені сльози. Але коли мене карали за провину і я йшла до нього за втіхою, він просто говорив (слова, яких я в той час не розуміла, але тон був дуже ясним): «Пташко, життя грішника дуже важке».

Роки переслідування

У 1939 році почалась друга світова війна і народ Єгови зазнавав переслідування та нападів юрби. У кінці 1939 року мати дуже захворіла, і зрештою їй треба було робити операцію, тому ми переїхали назад до Сан-Антоніо.

Коли ми проповідували з журналами на вулицях Сан-Антоніо, проти нас збирались натовпи. Незважаючи на це, ми щотижня цілою сім’єю приходили туди — кожен на призначений йому ріг вулиці. Я часто бачила, як відводили батька до поліцейської дільниці.

Батько намагався продовжувати піонерування, хоча мати повинна була перервати. Однак він не міг заробляти багато грошей, працюючи неповний робочий день, отже, йому також треба було припинити служіння. Я закінчила школу 1939 року і також пішла працювати.

Батькове ім’я Джадж (Суддя) у ті роки ставало в пригоді. Наприклад, одного разу група братів пішла проповідувати в місто на північ од Сан-Антоніо, але шериф почав усіх їх ув’язнювати. Він заарештував десь 35 братів, у тому числі моїх дідуся і бабусю. Вони повідомили батька, і він приїхав туди. Входячи до кабінету шерифа, батько сказав: «Я Джадж [Суддя] Норріс із Сан-Антоніо».

— Так, сер Суддя, чим я можу послужити вам? — запитав шериф.

— Я прийшов довідатись, як можна дістати цих людей із в’язниці,— відповів батько. Після цього шериф дозволив їм вільно піти звідти без жодних подальших запитань!

Батько любив проповідувати в будинках канцелярії, у діловій частині міста, і, зокрема, любив заходити до суддів та юристів. Він говорив вахтеру: «Я Джадж [Суддя] Норріс, прийшов побачитися з таким-то суддею».

А коли він зустрічався із суддею, першим, що говорив, було: «Тепер, перш як повідомити про мету мого візиту, хочу пояснити, що я є суддею довше, ніж ви. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був суддею». І тоді він пояснював, звідки в нього таке ім’я. Завдяки цьому починалася дружня розмова і він здобув чимало корисних зв’язків із суддями в той час.

Вдячна за батьківське керівництво

Я знаю, що в ті мої бурхливі підліткові роки батько і мати багато разів зітхали, коли спостерігали за мною та цікавилися тим, що я далі робитиму. Як і усі діти, я випробовувала багато разів батька і мати, питаючи дозволу робити щось або йти кудись, знаючи заздалегідь, що вони скажуть «ні». Іноді були сльози. У той час я б дуже засмутилась, якщо б вони сказали: «Будь ласка, роби що хочеш. Нам усе одно».

Усвідомлення того, що я не можу змусити їх змінити їхні норми, дало мені почуття безпеки. Фактично це допомагало мені тоді, коли інші молоді люди заохочували мене до нерозумних розваг, бо я могла сказати: «Мій батько не дозволить мені робити це». Коли мені було 16 років, батько постарався, щоб я навчилась водити автомобіль і отримала права водія. Також десь у цей час, він дав мені ключі від дому. Мене дуже вразило те, що він довіряв мені. Я почувалася такою дорослою, і це дало мені почуття відповідальності і бажання не втратити батьківського довір’я.

Тоді в біблійній літературі не давалося багато порад щодо подружжя, але батько знав Біблію і те, що в ній сказано одружуватися «тільки в Господі» (1 Коринтян 7:39). Батько пояснив мені, що, коли б я привела додому світського хлопця або навіть шукала такого, це дуже розчарувало б його. Я знала, що він був правий, бо бачила щастя та єдність в їхньому подружжі, тому що вони одружилися «в Господі».

У 1941 році, коли мені було 18 років, я думала, що покохала одного юнака в зборі. Він був піонером і вчився на юриста. Я була в захопленні від нього. Коли він сказав моїм батькам, що хоче одружитися, замість несхвалення або знеохочення вони лише сказали: «Блоссом, нам би хотілося попросити одного. Ми гадаємо, що ви обоє ще замолоді, і ми хочемо попросити вас почекати один рік. Якщо ви справді кохаєте, один рік нічого не змінить».

Наскільки я вдячна, що послухалася цієї мудрої поради. За рік я трохи подорослішала і побачила, що в цього юнака не було рис, які вимагаються від доброго подружнього партнера. Зрештою він покинув організацію Єгови, і я уникнула краху у своєму житті. Як чудово мати мудрих батьків, на розсудливість яких можна покладатися!

Подружжя та роз’їзна праця

Взимку 1946 року — вже минуло шість років, як я почала піонерське служіння і працювала на світській роботі з неповним робочим днем,— до нашого Залу Царства увійшов найгарніший у моєму житті юнак. Джіна Бранта було призначено супутником нашого роз’їзного слуги для братів, як тоді називали районного наглядача. Це була обопільна симпатія, і 5 серпня 1947 року ми одружилися.

Незабаром батько з Джіном відкрили бухгалтерську контору. Але батько сказав до Джіна: «У той день, коли ця контора стримуватиме нас від зібрання або теократичного завдання, я замкну двері і викину ключ». Єгова поблагословив його духовний склад думок, і ведення контори приносило достатню кількість грошей для наших матеріальних потреб, а також був час піонерувати. Батько і Джін були добрими бізнесменами, отже, ми могли без труднощів стати заможними, але це не було їхньою метою.

У 1954 році Джіна запросили до районної праці, що означало велику зміну в нашому житті. Як відреагували мої батьки? Знову вони турбувалися не собою, а справами Божого Царства і духовним благополуччям своїх дітей. Вони ніколи не сказали нам: «Чому ви не подаруєте нам онуків?» Замість цього, завжди було: «Чи ми можемо чимось допомогти вам у повночасному служінні?»

Тому, коли прийшов день нашого від’їзду, ми чули лише слова підбадьорення і радості за наш надзвичайний привілей. Вони ніколи не створили в нас відчуття того, що ми зрікаємось їх, але завжди «на всі сто» були за нас. Після того як ми поїхали, вони ще десять років наполегливо служили піонерами. Батька було призначено наглядачем у місті Сан-Антоніо — становище, на якому він був 30 років. Він з радістю спостерігав, як з одного збору в місті у 20-х роках утворився 71 збір ще до його смерті 1991 року.

Наше життя із Джіном було сповнене захоплення. Ми відчували глибоку радість у служінні улюбленим братам і сестрам у понад 31 штаті, а кульмінацією всього цього, можливо, був привілей вчитися 1957 року у 29-му класі біблійної школи Товариства Вартової башти Ґілеад. Тоді ми повернулися до роз’їзної праці. У 1984 році, після 30 років районної та обласної праці, Товариство доброзичливо дало Джіну призначення районної праці в Сан-Антоніо, бо батькам уже було за 80, і вони мали погане здоров’я.

Піклування про батьків

Лише після півтора року з часу нашого повернення до Сан-Антоніо мати запала в сопор і померла. Це сталося так швидко, що я не змогла їй сказати того, що хотіла сказати. Це стало для мене уроком, щоб багато розмовляти з батьком. Після 65 років подружнього життя йому було дуже сумно без неї, але ми були біля нього, щоб виявляти любов і підтримувати його.

Батько тримався свого життєвого зразка щодо відвідування християнських зібрань, вивчення та служіння аж до самої смерті. Він любив читати. І коли він лишався на самоті, тоді як ми були в служінні, я приходила додому і запитувала: «Чи тобі було самотньо?» Він був настільки зайнятий читанням та вивченням, що думка про це навіть не приходила йому в голову.

Також була ще одна звичка, набута ним за ціле його життя. Батько завжди наполягав, щоб їсти цілою сім’єю, особливо під час сніданку, щоб розглядати щоденний біблійний вірш. Він ніколи не дозволив мені піти з дому без цього. Іноді я говорила: «Татку, але ж я спізнюсь у школу (або на роботу)».

«Це не через вірш ти спізнюєшся, ти не вчасно стала»,— відповідав він. І я повинна була залишатися і слухати його. Він пересвідчувався аж до останніх днів свого життя, чи ми дотримувалися цього гарного звичаю. Це ще одна спадщина, яку він залишив мені.

Батько залишався розумово активним до самого кінця. Те, що він ніколи не нервувався, а також не нарікав, полегшувало піклування про нього. О так, іноді він згадував про свій поліартрит, але я пригадувала йому, що в нього насправді був «адаміт», і він сміявся. Уранці 30 листопада 1991 року, коли ми з Джіном сиділи біля батька, він спокійно спочив сном смерті.

Тепер мені за 70, і гарний приклад моїх сердечних християнських батьків до цих пір справляє благотворний вплив на мене. Я щиро молюся, щоб виявляти свою глибоку вдячність за цю спадщину, щоб правильно послуговуватись нею цілу вічність (Псалом 71:17, 18).

[Ілюстрація на сторінці 5]

Мати зі мною.

[Ілюстрації на сторінці 7]

1. Мій перший конгрес: Сан-Маркос (штат Техас), вересень 1923 року.

2. Останній конгрес батька: Форт-Уерт (штат Техас), червень 1991 року (батько сидить).

[Ілюстрація на сторінці 9]

Джін і Блоссом Брант.