Мене підтримував необманливий Бог
РОЗПОВІЛА МЕРІ УЇЛЛІС
Наслідки світової економічної депресії досягли периферії Західної Австралії у 1932 році. Того року, коли я була лише 19-річною дівчиною, ми з Еллен Дейвіс отримали територію для проповідування, яка охоплювала близько 100 000 квадратних кілометрів. Ми повинні були почати з маленького містечка Уїлуна, близько 950 кілометрів на північний схід від нашого рідного Перта, столиці Західної Австралії.
ЇХАЛИ ми з Еллен у службовому вагоні з привітним кондуктором. Кожного разу, коли поїзд ставав на запасну колію, кондуктор ласкаво говорив, скільки часу будемо стояти. Це давало нам можливість виходити і свідчити мешканцям цих віддалених поселень уздовж залізниці. Зрештою ми прибули у гірниче містечко Уїлуна, саме коли шаленіла пилова буря.
Однак від залізничної станції в Уїлуні до самого міста було ще 3 кілометри. Жодна з нас не відзначалася міццю, а наш багаж складався з трьох картонних ящиків літератури та двох чемоданів. Що ж нам робити? Ми підвішували один ящик на палку і вдвох несли його. Таким чином один за одним ми перенесли ящики. Нам довелося пройти ці три кілометри сім разів, поки всі ящики та чемодани були на місці. Ми часто зупинялися, щоб відпочити, бо дуже втомлювалися руки.
Незважаючи на пил, втому в руках та ногах, нам подобалися ці труднощі та пригоди. Обоє відчували, що Єгова з нами і що він допомагає нам справлятися з нелегким початком нашого проповідування у віддалених територіях. Дуже скоро ми побачили благословення у своїй праці, тому що завдяки нашим зусиллям у дорозі юнак, на ім’я Боб Горн, прийняв біблійну правду. Ми тішимося, що Боб кілька років працював у Бетелі і аж до смерті в 1982 році майже 50 років вірно служив Єгові.
З Уїлуна ми опрацьовували поселення, розкидані вздовж 725 кілометрів дороги до Джералдтона, що на узбережжі. Звідти ми добиралися назад до Перта. Деколи нам доводилося спати в залах для чекання на залізничних станціях, а одного разу навіть у скирті сіна поблизу колії.
З собою ми брали сухарі з борошна грубого помелу, складені у наволочці. Це була основна їжа на першу половину дороги. Деколи ми заробляли на обід, миючи посуд чи підлогу у пансіонах та їдальнях. В інші дні ми працювали на сонці, збираючи горох та квасолю. Пожертви зацікавлених, що брали біблійну літературу, допомагали покривати наші витрати.
Приклад матері та її повчання допомагали мені успішно справлятися з багатьма складними ситуаціями того часу і підтримували мою віру в Єгову.
Християнський спадок
Мати мала сильну віру у Творця, і, скільки себе пам’ятаю, вона завжди розповідала про нього нам, дітям. Її віра була сильно випробувана трагічною смертю нашого семилітнього братика під час нещасного випадку в школі. Але мама не озлобилася на Бога, навпаки, вона почала глибоко вивчати Біблію. Вона хотіла зрозуміти, наскільки можливо, причину таких трагедій. Її пошуки біблійної правди були винагороджені, і на початку 20-х вона символізувала своє присвячення правдивому Богу Єгові хрещенням у воді.
З того часу у наших з нею розмовах часто піднімалася тема, наскільки надійними є Божі обіцянки. Вона підбадьорювала нас завжди, щоб не сталося, пам’ятати, що ‘Бог необманливий’ (Тита 1:2). У результаті цього моя сестра, я та двоє наших братів разом з дітьми та внуками — всі ми сьогодні прославляємо Бога Єгову. Два моїх племінники, Алан та Пол Мейсен, служать роз’їзними наглядачами.
Раннє бажання проповідувати
Я була поганою ученицею і в 1926 році 13-літньою дівчиною залишила школу. Але я розвинула сильне бажання ділитися з іншими тим, чого сама навчилася з Біблії. Батько думав, що мені не вистачить освіти допомагати людям, але мати говорила: «Навіть якщо вона говоритиме людям лише про близьку війну Армагеддон і що лагідні успадкують землю, це буде проповідуванням Божого Царства». Отже, я почала проповідувати від дому до дому у віці тринадцяти років, хоча охрестилася тільки у 1930-му. Невдовзі після хрещення я розпочала повночасну проповідницьку працю в території навколо Перта.
Наступного 1931 року ми почали вживати нове ім’я — Свідки Єгови. Однак багатьом людям не подобалося, що ми вживали це святе ім’я Бога, і вони реагували різко. Проте я продовжувала своє служіння, незважаючи на неприємні випадки. У мене була переконаність, що Бог не обманює, обіцяючи своїм слугам, що вони можуть ‘розраховувати на силу, яку він дає’ (1 Петра 4:11, НС; Филип’ян 4:13).
Ототожнення «великого натовпу»
У 1935 році я отримала призначення на другий кінець широкого австралійського континенту. Тому протягом кількох років я піонерувала в окрузі Нової Англії, штат Новий Південний Уельс, — це близько 4000 кілометрів від мого колишнього дому в Перті.
До того часу на щорічному Спомині Ісусової смерті я приймала символи — прісний хліб та червоне вино. Хоча це і вважалося правильним, особливо для ревних повночасних служителів, я ніколи не була переконана, що маю небесну надію. Тоді у 1935 році нам було вияснено, що збирається великий натовп з надією на вічне життя на землі. Багато з нас раділи, зрозумівши, що ми були частиною великого натовпу, і перестали приймати символи (Івана 10:16; Об’явлення 7:9). Біблійна правда поступово сяяла все ясніше, як і обіцяв Єгова (Приповістей 4:18).
Нові методи проповідування
В середині 30-х років ми почали використовувати у служінні грамофони. Через це до наших масивних велосипедів треба було причепити передні та задні багажники не тільки для тяжких грамофонів, але й для платівок та сумок з літературою. Я мусила дуже вважати, коли мій велосипед був повністю навантажений, бо коли б він перевернувся, я не змогла б його підняти!
Десь у той самий час ми почали організовувати інформаційні марші. Проходячи головними вулицями міст, ми несли на собі плакати або рекламні щити з написаними на них гаслами, що впадали в очі. Ця праця була для мене надзвичайним випробуванням віри, особливо коли мене арештували та замкнули на ніч у маленькій камері в місті Лісмор. Як же було принизливо, коли наступного дня мене привели на суд, не дозволивши навіть причесатися! Але і тут Єгова підтримував мене, як і обіцяв. Справу закрили, тому що єдине обвинувачення, висунуте поліцаєм, який мене заарештував, полягало в тому, що мій плакат був образливим для його релігії.
Знову на Захід
На початку 40-х років я переїхала піонерувати у сільську місцевість Західної Австралії. І тут зі мною траплялися пам’ятні випадки, були також духовні благословення. Під час мого призначення у містечку Нортем, коли я працювала на відстані близько одинадцяти кілометрів від міста, я зустріла роботящу господиню, на ім’я Флоу Тіммінс. Вона взяла книжку «Примиреннє» і невдовзі стала присвяченим Свідком Бога Єгови. Вона все ще активна у служінні Царству, а її дочка, якій тоді було лише чотири роки, виросла і стала спеціальним піонером.
Але були також інші незабутні пригоди. Одного разу, коли ми з партнеркою переїжджали міст у Нортемі в одномісному екіпажі, кінь раптом поніс і ми з жахом промчали над водами ріки Ейвон, що вирувала далеко під нами. Десь через кілометр кінь сповільнив біг.
Одруження та сім’я
У 1950 році я вийшла заміж за Артура Уїлліса, який також вже багато років піонерував. Ми оселилися в західно-австралійському містечку Пінджелі, де нам народився син Бентлі та дочка Юніс. Коли діти закінчували школу, Артур вирішив знову розпочати піонерування. Добрий батьків приклад заохотив обох наших дітей стати піонерами, як тільки вони були до того готовими.
Артур часто брав дітей на проповідування у віддалені сільські місцевості. Деколи вони по тижню, а то й більше жили там в наметах. Під час цих подорожей я залишалася вдома, щоб наглядати за нашим сімейним меблевим магазином, дозволяючи таким чином їм трьом піонерувати.
Служіння серед аборигенів
Одного ранку, коли сім’я саме повернулася з подорожі, нас навідав нежданий гість, абориген. Він запитав: «Що маю робити, щоб вернутися?» Спершу ми не зрозуміли. Але потім Артур впізнав у ньому чоловіка, який багато років тому був вилучений з християнського збору за пияцтво. З того часу він набув скандальної репутації гіркого п’яниці та боржника.
Артур пояснив, що́ йому необхідно зробити для повернення до чистої організації Єгови. Чоловік вийшов без зайвих слів, і нам було цікаво, що ж він тепер робитиме. Ніхто з нас не міг собі уявити подій наступних кількох місяців. Зміни, які зробив той чоловік, були неймовірними! Він не тільки вирішив свою проблему з пияцтвом, але й відвідав людей в околиці, нагадуючи про свої борги, і з часом віддав усе, що був винен! Сьогодні він знову є братом по вірі і деякий час навіть служив піонером.
У Пінджелі жило багато аборигенів, і наше служіння приносило багато задоволення, оскільки ми допомагали цим покірним людям навчатися і приймати правду з Божого Слова. Як це зміцняло мою віру, коли я допомагала багатьом австралійським аборигенам навчатися правди!
У Пінджелі було засновано збір, і на початку більшість його членів були аборигенами. Багатьох з них нам доводилося вчити читати й писати. У ті часи проти них було багато упередження, але мешканці містечка поступово почали поважати аборигенів, які були Свідками, за їхній чистий спосіб життя та надійність.
Постійна допомога від Єгови
Мій дорогий чоловік Артур, який вірно служив Богові протягом 57 років, помер на початку 1986 року. Його дуже поважали всі службовці у Пінджелі та люди у цілій окрузі. Та знову Єгова підтримав мене і дав мені сили знести цю раптову втрату.
Мій син Бентлі служить старійшиною на півночі Західної Австралії, де він з дружиною Лорною виховує у правді своїх дітей. Ще одним джерелом великої радості є для мене те, що моя дочка Юніс до сьогодні залишається у повночасному служінні. Вона, а також її чоловік Джеф служать піонерами. Зараз я живу з ними і маю благословення постійно працювати допоміжним піонером.
Впродовж понад 60 років я відчула, як виконуються сповнені любові обіцянки Єгови зміцнювати своїх служителів і допомагати їм справлятися з будь-якими ситуаціями, які можуть виникати. Він задовольняє всі наші потреби, якщо ми ніколи не вагаємося в ньому і не забуваємо бути вдячними. Моя віра зростала, коли я відчувала дію Божої руки і бачила, як він дає своє благословення понад наше розуміння (Малахії 3:10). Дійсно, Бог необманливий!
[Ілюстрація на сторінці 27]
Мері у 1933 році.
[Ілюстрації на сторінці 29]
Мері та Артур у пізні роки.