Змістовний спосіб життя
РОЗПОВІЛА МЕЛВА А. ВЕЙЛЕНД
У березні 1940 року, через декілька місяців після того, як я охрестилась, моя сестра Філліс підійшла до мене і запитала: «Чому ти не починаєш піонерувати?» «Піонерувати? — запитала я.— Ти маєш на увазі повночасне проповідування, і це майже кожного дня?»
«ЯКА з мене піонерка,— подумала я,— з моїм малесеньким знанням Біблії і ще меншим заощадженням у банку?» А втім, запитання Філліс спонукало мене задуматися. Я також багато молилася про це.
Зрештою я подумала: «Чому ж мені не покластися на Бога, адже він обіцяє піклуватися про нас, якщо ми шукаємо найперше його Царства?» (Матвія 6:33). Тому в червні 1940 року я подала заяву на розрахунок з роботи, де працювала кравчинею. Відтак я написала до філіалу Товариства Вартової башти в Австралії, прохаючи піонерського призначення.
Призначення на все життя
Через декілька тижнів мені прийшла відповідь, в якій повідомлялося, що я отримаю призначення після конгресу, котрий проводитиметься на території центру Свідків Єгови в Стратфілді, неподалік від найбільшого австралійського міста Сіднея. Наступного ранку після конгресу я прийшла в бюро, щоб отримати своє призначення.
Працівник бюро пояснив: «Тепер у нас дуже багато роботи в пральні. Чи ти не могла б залишитися на кілька тижнів і нам допомогти?» Це було в серпні 1940 року, а я і досі працюю в пральні! Тоді родина цього центру складалася лише з 35 осіб, нині їх 276.
Але вас, можливо, здивує, чому я вважаю роботу в пральні «змістовним способом життя», особливо тому, що працюю тут вже понад 50 років. Перш ніж пояснити це, я хочу розповісти про мої колишні заняття.
Спорт став моїм способом життя
Я з’явилася на світ у Мельбурні 1 січня 1914 року першою із п’ятьох дітей. У нас були люблячі батьки, які трималися високих принципів і при потребі вживали дисциплінарних заходів. У нас також було те, що можна назвати випадковим духовним вихованням, оскільки наші батьки не були парафіянами. Незважаючи на це, вони настійно вимагали, щоб ми ходили на заняття в дитячу недільну школу при Церкві Англії.
Після закінчення школи 1928 року я почала працювати кравчинею і постановила проводити більшість свого дозвілля, займаючись спортом, бо вважала, що це допоможе мені подолати свою нерішучість. Я записалася в тенісний клуб і грала цілий рік. Взимку я також грала в баскетбол і бейсбол, а влітку — в жіночій крикетній команді. Я захопилася крикетом і наполегливо старалася удосконалювати свою вправність швидкого боулера, щоб здобути форму для участі в матчах між штатами.
Далека від спорту ціль
Змалечку мене турбувало вчення, що люблячий Бог користується спеціальним місцем, яке називається пеклом, куди йдуть на безконечні муки усі ті, хто робив зло. Це не було логічним для мене. Тому уявіть собі мою радість, коли несподівано я дізналася з Біблії, чим насправді є «пекло». А сталося це так.
Моя сестра Філліс, молодша від мене на п’ять років, також займалася спортом, і ми були в тій самій жіночій крикетній команді. У 1936 році одна партнерка по команді познайомила Філліс з юнаком, на ім’я Джім, який відзначався своєю релігійністю. Невдовзі Джім почав розмовляти з Філліс про біблійні вчення. Вона дуже зацікавилась. «Це ж так логічно і розсудливо»,— говорила вона мені.
У той час ми з Філліс жили в одній кімнаті, і вона намагалася зацікавити мене тим, що їй розповідав Джім про Боже Царство. «Воно зробить те, чого людські уряди не змогли зробити»,— захоплено говорила вона мені. Проте я сперечалася з нею, кажучи, що це всього-на-всього ще одна релігія, аби заплутувати нас, і ніхто справді не знає про майбутнє. Але Філліс була наполегливою і залишала по всій кімнаті літературу з надією, що я почну її читати.
Мені було цікаво, чому Філліс так захоплювалася цим новим віруванням, тому якось я взяла одну брошурку. Її назва, «Прийдешнє», заінтригувала мене. Я пожвавішала, коли, гортаючи сторінки, побачила слово «пекло». На моє превелике здивування, я дізналася, що біблійне слово «пекло» насправді стосується загальної могили людства і що як добрі, так і погані люди йдуть туди. Я також дізналася, що пекло не є місцем мук; померлі перебувають у стані несвідомості й нічого не відчувають (Екклезіяста 9:5, 10; Псалом 146:3, 4).
Я побачила у цьому сенс, бо в брошурці пояснювалося, що люблячий Всемогутній Бог пообіцяв повернути померлих до життя за допомогою чуда, яке називається воскресіння (Івана 5:28, 29). Тепер я також хотіла дізнатися більше про те, що Джім розповідав Філліс. Я знайшла маленьку Біблію «Перекладу короля Якова», яку батько подарував мені в дитинстві, і прочитала подані в брошурці вірші. Це підтвердило те, що говорилося про пекло і про стан померлих.
Іншою захопливою несподіванкою для мене було те, що Бог має особисте ім’я — Єгова (Псалом 68:4, Деркач). Я також зрозуміла, що Бог має намір, або причину, для всього того, що учинив або чому дозволив статися. Це змусило мене запитати себе: «У чому ж мета мого життя?» Відтоді я почала задумуватися, чи то в моїх інтересах настільки серйозно ставитись до спорту, що я майже не звертала уваги на все інше.
Вирішення — і дія
Джім і Філліс не мали жодного уявлення про те, що мій світогляд змінився, але вони зрозуміли це, коли нашу сім’ю було запрошено на товариську вечірку. У ті часи при таких нагодах усі присутні вставали, виголошувався тост за короля Англії, а після всі підносили свої келихи. Проте я вирішила не вставати, як Джім і Філліс. Вони не могли повірити своїм очам, коли побачили, що я сиджу! Ми, звичайно, не хотіли нікого зневажати, але, будучи християнами, вважали, що нам слід залишатися нейтральними і не брати участі у таких націоналістичних церемоніях (Івана 17:16).
Однак це шокувало моїх батьків і решту родини. Вони сказали, що ми є зрадниками або божевільними,— або і те, і друге! Відтак, коли ми з Філліс прийшли на щорічну презентацію жіночої крикетної команди, під час націоналістичної церемонії сталося щось подібне. Внаслідок цього ми обоє покинули команду. Це не було так важко, як мені спочатку думалось, бо я зрозуміла, що моя відданість і щира вірність належать Ісусу Христу, Царю Божого небесного Царства.
Тепер Філліс підкреслила, що мені потрібно регулярно приходити на зібрання Свідків Єгови, щоб підкріпляти свою віру глибшим біблійним знанням. У той час у Мельбурні був лише один збір, і я почала приходити туди на зібрання щонеділі пополудні. Згодом я переконалася, що це Божа правдива земна організація.
Незабаром мене запросили брати участь у зборовій праці проповідування від дому до дому. Спочатку я вагалася, але якось у неділю вранці я вирішила піти, щоб подивитись, як це виглядає. Я дуже зраділа, коли мене призначили йти разом з одною досвідченою сестрою, яка впевнено говорила біля перших дверей, а господар прихильно відреагував. Я подумала: «Гм, це не так вже й важко, але мені перше потрібно багато практикуватися, щоб зробити це так добре, як вона». Однак уявіть собі моє здивування, коли, відійшовши від цих дверей, сестра сказала до мене: «А тепер ти зможеш йти сама».
«Сама? — запитала я приголомшено.— Ти смієшся! Що я скажу, коли хтось запитає мене, а я не знатиму відповіді?» Але моя партнерка наполягала. Тому, буквально тремтячи, я пішла сама, а вона продовжувала проповідувати людям на іншому боці вулиці. Мені якось вдалося пережити цей перший ранок.
Відтоді щонеділі вранці я почала брати участь у проповідницькій праці. Коли хтось біля дверей ставив мені запитання, на яке у мене не було відповіді, я говорила: «Я пошукаю відповідь і знову прийду до вас». На щастя, Єгова додавав мені сил і відваги, щоб продовжувати мій новий змістовний спосіб життя. Я присвятила своє життя йому і в жовтні 1939 року охрестилась у міській купальні в Мельбурні. Невдовзі після цього Філліс, яка на той час вже одружилася з Джімом, запитала мене, чому я не піонерую.
Служіння у філіалі
У січні 1941 року, відразу після того як я почала працювати в Бетелі, так ми називали філіал, на працю Свідків Єгови в Австралії було накладено заборону. Згодом військові перейняли контроль над нашим домом Бетель у Стратфілді і мене було вислано на ферму Товариства в містечку Інґлберн, за 48 кілометрів від цього міста. У червні 1943 року суд виправдав Товариство Вартової башти, і заборону було знято. Під кінець того року 25 осіб з-поміж нас запросили назад до Бетелю в Стратфілд. Я далі працювала в пральні, а також виконувала в цьому домі інші обов’язки.
Непомітно промайнуло ще одне десятиріччя. І в 1956 році я одружилася з Тедом Вейлендом, який також працював у Бетелі. Тед був дуже спокійною, терплячою людиною, і ми дуже зраділи тому, що нам як подружній парі дозволили залишитися в Бетелі. Ми надзвичайно дорожили своїм змістовним способом життя і тішились привілеєм служити в австралійському філіалі. Звичайно, окрім нашої праці в Бетелі, ми раділи тим, що спільно допомагали іншим ставати учнями Христа. Одним з таких прикладів є сім’я Вікс, про яку ви можете прочитати у «Пробудись!» за 8 листопада 1993 року.
У зв’язку з постійним розширенням проповідування про Царство за перших 30 років мого перебування в Бетелі потрібно було долучити до нашого штату лише 10 — 12 осіб. Але в 70-х роках, коли ми тут почали друкувати журнали «Вартова башта» і «Пробудись!», ситуація швидко змінилась. У 1972 році почалось будівництво нової друкарні. Незабаром прибув з Японії 40-тонний друкарський верстат, і вже до 1973 року ми друкували щомісяця коло 700 000 журналів. Тепер наша родина Бетелю справді почала збільшуватися.
Сімдесяті роки принесли мені також горе. Насамперед 1975 року у 80-літньому віці помер мій любий чоловік, Тед. Після того не минув і рік, як заснув у смерті мій батько. Я дістала велику втіху від Єгови та його Слова, Біблії, а також від моїх духовних братів і сестер. Великою допомогою у цей сумний час мого життя також стало те, що я безупинно займалася своєю змістовною працею в Бетелі.
Але життя продовжується, і я, тепер вже вдова, знову відчула задоволення і благословення. У 1978 році побувала на конгресі в Лондоні, в Англії, і після поїхала до всесвітнього центру Товариства Вартової башти в Брукліні, що в Нью-Йорку. Радісна праця моїх братів і сестер у бруклінському Бетелі досі є для мене справжнім натхненням.
Наприкінці 70-х років ми дізналися, що планується наступне розширення комплексу австралійського Бетелю. Однак здійснити це розширення планувалося не в Стратфілді, бо тут ми вже використали майже всю свою земельну ділянку. Новий і більший комплекс мав вирости на нашій ділянці в Інґлберні, де я працювала під час заборони на початку 40-х років.
Змістовний спосіб життя продовжується
Яке ж захоплення відчували ми, коли в січні 1982 року змогли переїхати до своїх нових приміщень! Щоправда, спочатку було трохи сумно полишати знайоме оточення, але через короткий час ми вже тішилися своїм новим домом з 73 затишними кімнатами. Тепер, замість дивитися на цегляні мури околишніх вулиць, ми дивилися на зелені поля та дерева, худобу, що скубе траву, і милувалися величними сходами й заходами сонця — а це найприємніше оточення.
Дев’ятнадцятого березня 1983 року був яскравий осінній день, день радісного присвячення нового комплексу. Ллойд Беррі з Керівного органу Свідків Єгови виголосив зворушливу промову присвячення. Я дуже ціную те, що вони зі своєю дружиною прибули на програму присвячення, бо ми разом працювали в стратфілдському Бетелі, коли були набагато молодші.
Постійне розширення діяльності проповідування про Царство виявило потребу подальшої розбудови в Інґлберні. Філіал було розширено 1987 року. А 25 листопада 1989 року було присвячено п’ятиповерховий житловий корпус і нову прибудову — триповерхову нову друкарню. Який же ріст — від менше ніж 4000 служителів в Австралії на початку мого служіння майже до 59 000!
Віднедавна в австралійському філіалі діє один із трьох Регіональних інженерних бюро Товариства поряд з Японією і Німеччиною. Через це було потрібно провести ще більше розширення комплексу Бетелю. На сьогоднішній день вже здано ще один триповерховий адміністративний будинок і підходять до завершення роботи в п’ятиповерховому будинку, де буде ще 80 кімнат для нашої чимраз більшої родини.
Щоб виконувати всю роботу в пральні, ми маємо чималий колектив, але я нерідко згадую той серпневий день 1940 року, коли мене попросили два тижні допомагати в цьому відділі. Я дуже вдячна, що ті два тижні протягнулися більш ніж на 50 років і що Бог Єгова скерував мої кроки до такого змістовного способу життя.
[Ілюстрація на сторінці 21]
Коли мені було 25 років.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Наше весілля. 1956 рік.
[Ілюстрації на сторінці 24]
1938 році ми із сестрою захопилися спортом, але моє теперішнє життя набагато плодотворніше.