Ми ділилися коштовним скарбом

РОЗПОВІЛА ҐЛОРІЯ МЕЛЕСПІНА

Коли береги Сицилії зникли за горизонтом, мій чоловік і я зосередили увагу на острові Мальта в Середземному морі — місці нашого призначення. Яка чудова перспектива! Корабель плив морем, і ми пригадали собі, що сталося з апостолом Павлом на Мальті в першому сторіччі (Дії 28:1—10).

ЦЕ БУЛО 1953 року, і проповідницька діяльність Свідків Єгови на Мальті тоді не була визнана. Рік перед тим ми закінчили Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти й отримали призначення в Італію. Після короткого курсу італійської мови нам нетерпілося побачити, що чекає нас на Мальті.

Як же так вийшло, що я, молода жінка, стала місіонеркою в закордонній країні? Дозвольте, я поясню.

Мамин підбадьорливий приклад

У 1926 році, коли наша сім’я жила в місті Форт-Франсес, Онтаріо, Канада, моя мама взяла від Дослідників Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови) брошурку «Мільйони, які тепер живуть, ніколи не помруть» (англ.). Вона прочитала її з гострою цікавістю, і на тому ж тижні за допомогою журналу «Вартова башта» відвідала групу вивчення Біблії. Мама дуже любила читати Біблію і тому прийняла новину про Боже Царство, як скарб, котрого шукала (Матвія 6:33; 13:44). Незважаючи на запекле переслідування від тата і обов’язок виховувати трьох малих дівчаток, вона трималася того, чого навчалася.

Мамина непохитна віра впродовж наступних 20 років допомогла мені і моїм двом старшим сестрам, Тельмі і Віолі, не забувати про чудову надію жити вічно в праведному новому світі (2 Петра 3:13). Багато тяжких випробовувань було у маминому житті, однак ми ніколи не сумнівалися у тому, що вона вибрала правильний шлях.

У 1931 році, коли мені було тільки десять років, ми перебралися на ферму в Північній Міннесоті, США. Там ми не могли регулярно спілкуватися зі Свідками Єгови, але мама навчала нас з Біблії. Вона відданно служила повночасно колпортером, і це заохотило мене приєднатися до неї. У 1938 році дві мої сестри і я символізували своє присвячення Єгові хрещенням на конгресі в Дулуті, Міннесота.

Після закінчення середньої школи 1938 року мама порадила мені поступити на торговельні курси, щоб я могла забезпечувати себе і бути піонеркою (нова назва колпортера). Це була добра порада, бо потім батько вирішив піти з дому, залишивши нас напризволяще.

Ми ділимося скарбом повночасно

Зрештою я переїхала в Каліфорнію і з 1947 року почала піонерувати в Сан-Франциско. Я брала участь у підготовці до конгресу «Розріст усіх народів» у Лос-Анджелесі і там познайомилася з Френсісом Мелеспіна. У нас була одна мета — місіонерська праця, і це сприяло тому, що ми покохали одне одного. Ми побралися 1949 року.

У вересні 1951 року нас з Френсісом запросили у 18-й клас школи Ґілеад. У день випуску, 10 лютого 1952 року, після п’ятимісячного інтенсивного навчання голова школи Натан Норр зачитав в алфавітному порядку країни, в які нас посилали. Коли він вимовив: «Італія — брат і сестра Мелеспіна»,— у думках ми вже були в дорозі!

Кілька тижнів пізніше ми сіли в Нью-Йорку на корабель, аби здійснити десятиденну подорож до Генуї, в Італію. Джовані де Чека і Макс Ларсон, працівники центру в Брукліні, були на причалі, щоб провести. У Генуї нас зустріли місіонери, які знали усі формальності в’їзду в країну.

У радісному збудженні ми сіли у поїзд на Болонью. Ми приїхали в місто, все ще спотворене бомбами другої світової війни. Однак на нас чекало багато приємного теж, наприклад, міцний аромат смаженої кави у ранковому повітрі та пряний запах чудових соусів до безлічі видів макаронів.

Досягнення мети

Ми починали служіння з презентації, котру завчили напам’ять, і повторювали її біля кожних дверей, аж поки люди приймали звістку або відмовлялися. Ми старанно вивчали мову, бо хотіли висловлювати свої думки. Через чотири місяці нас призначили в новий місіонерський будинок у Неаполі.

Це велетенське місто славиться чудовими краєвидами. Служіння там приносило радість, але через інших чотири місяці мого чоловіка призначили у роз’їзну працю — відвідувати збори в районі від Рима до Сицилії. Інколи ми відвідували Мальту і навіть Лівію в Північній Африці.

Протягом цих років подорожі поїздом з Неаполя до Сицилії були випробовуванням фізичної витривалості. Подеколи ми стояли по шість-вісім годин в проходах напхом набитого поїзда. А втім, це давало нам добру нагоду вивчати людей навколо нас. Часто великий обплетений бутель з домашнім вином правив за сидіння для свого господаря, котрий час від часу прикладався до вмісту, аби вгамувати спрагу в довгій дорозі. Привітні пасажири не раз ділилися з нами хлібом та ковбасою, і ми цінували таку сердечну гостинність.

На Сицилії нас зустрічали брати, які мусили підніматися з нашими валізами три з половиною години до збору на вершині гори. Наші християнські брати тепло приймали нас, і це змушувало забувати про втому. Деколи ми вирушали в дорогу на об’їжджених мулах, але ніколи не дивилися вниз — туди, куди могли впасти через один хибний крок мула. Нас підбадьорювало те, як брати непохитно тримаються біблійної правди попри труднощі, і ми були вдячні за любов, яку вони виявляли до нас.

Мальта і Лівія

Переповнені спогадами про братів зі Сицилії, ми приплили на Мальту. Апостол Павло знайшов там добрих людей, і ми теж. Шторм у затоці Св. Павла показав нам небезпеку, яку зустрічали там малі кораблі першого сторіччя (Дії 27:39—28:10). А далі нас чекала Лівія. Як же нам житиметься в цій африканській країні, де наша праця заборонена?

І знову ми зустрілися із зовсім іншою культурою. Коли ми гуляли центральною вулицею з колонами, я звернула увагу на краєвиди і звуки міста Тріполі. Чоловіки носили ткану одежу з верблюдячої вовни, аби захиститися від палючої спеки пустелі Сахари вдень і від холоду вночі. Ми навчилися розуміти і поважати те, як люди пристосовуються до кліматичних умов, в яких живуть.

Наші брати були не тільки запопадливими, але й обережними, і це навчило нас більше покладатися на Єгову та дотримуватися вказівок тих, хто краще знає, як проповідувати за таких обставин. Хоча наші брати були багатьох національностей, вони дружно працювали в служінні Єгові.

Нове призначення

Через опір праці проповідування ми мусили виїхати з Італії, а втім, 1957 року ми з радістю прийняли нове призначення — проповідувати в Бразилії. Ми з Френсісом пристосовувалися до життя і звичаїв, і через вісім місяців Френсіса запросили у районне служіння. Ми подорожували автобусом, літаком і пішки. Подорожі неосяжною, прекрасною країною стали для нас уроками географії.

У перший наш район входило десять зборів міста Сан-Паулу, а також десять містечок внутрішньої частини країни і територія вздовж південного узбережжя Сан-Паулу. Тоді в тих містечках не було жодного збору. Ми зупинялися в певному місці, а потім ходили від дому до дому з вісткою про Царство. До того ж ми залишали запрошення на кіносеанс одного з освітницьких фільмів Товариства Вартової башти.

Було досить важко попасти в автобус разом з кінопроектором, картотеками, літературою, запрошеннями й обладнанням для штампування запрошень. У порівнянні з усім цим наші валізи з одягом виглядали дуже маленькими. Ми тримали кінопроектор на колінах, щоб він не розвалився під час подорожі по нерівних дорогах.

Ми знаходили місце для показу фільму, а тоді ходили від дверей до дверей і залишали людям запрошення на кіносеанс. Інколи ми одержували дозвіл показувати фільм у ресторані або готелі. А часом ми напинали простирадло на дві жердини просто неба. Вдячні глядачі, більшість яких ніколи в житті не бачила кінофільму, стояли й уважно слухали, коли Френсіс читав текст від автора. Потім ми роздавали біблійну літературу.

До сіл ми добиралися автобусом. На деяких річках не було мостів, тому на інший бік автобус переправляли великим плотом. Нам радили вийти з автобуса на той час і, якби ми побачили, що він зісковзує у воду, негайно переплигувати на інший бік плоту, аби не попасти у вир. На щастя, такого з нами ніколи не траплялося, що дуже добре, оскільки в ріці водилися м’ясоїдні риби піраньї!

Відвідавши міжнародний конгрес у Нью-Йорку 1958 року, ми повернулися в Бразилію до роз’їзної праці. Наша область простягалася на південь до кордону з Уругваєм, на захід до Парагвая, на північ до штату Пернамбуко і на схід до Атлантичного океану.

Колонія прокажених

У середині 1960-х років ми прийняли запрошення показати один з фільмів Товариства в колонії прокажених. Я мушу визнати, що почасти боялася. Ми майже нічого не знали про проказу, окрім того, що читали в Біблії. Ми ввійшли в обгороджені пофарбовані на біло будинки, і нас провели у велику аудиторію. Для нас і нашого обладнання відокремили мотузками середину аудиторії.

Електрик, котрий допомагав нам, жив у колонії 40 років. У нього не було кистей рук, а також інших частин тіла, що дуже спотворювало його. Спочатку я лякалася його, однак він поводив себе бадьоро, моторно виконував свою роботу, і це усунуло напруженість. Закінчивши необхідну підготовку, ми багато розмовляли з ним. З одної тисячі мешканців закладу прийшло двісті чоловік. Коли вони пришкутильгали, ми помітили різні стадії хвороби. Цей випадок сильно зворушив нас.

Ми подумали про те, що́ Ісус сказав прокаженому, який благав: «Коли, Господи, хочеш, — Ти можеш очистисти мене!» Торкнувшись того чоловіка, Ісус запевнив його: «Хочу,— будь чистий!» (Матвія 8:2, 3). По закінченні програми багато підходило і дякувало за наш прихід, а їхні спотворені тіла були для нас яскравим свідченням великих людських страждань. Пізніше місцеві Свідки вивчали Біблію з тими, хто бажав дізнатися більше.

У 1967 році через серьозну хворобу ми повернулися до Сполучених Штатів Америки. Займаючись лікуванням, ми знову отримали привілей районного служіння. Наступних 20 років ми з Френсісом були у роз’їзній праці в Сполучених Штатах Америки. Протягом цього часу Френсіс також проводив Школу служіння Царству.

Яким же джерелом підкріплення був для мене мій ніжний чоловік, мій вірний товариш, котрий виконував будь-яке призначення, що йому давали! Ми мали привілей разом ділитися скарбом біблійної правди на частинах чотирьох континентів.

Скарб підтримував нас

У 1950 році моя мама вийшла заміж за вірного брата Дейвіда Істера, котрий був охрещений 1924 року. Вони разом багато років служили повночасно. Однак наприкінці маминого життя почала виявлятися хвороба Альцгаймера. Потрібно було доглядати за мамою, бо хвороба впливала на її розум. Мої помічні сестри і Дейвід взяли на свої плечі важкий обов’язок доглядати за мамою, бо вони не хотіли, аби ми залишили наш особливий привілей повночасного служіння. Мамин приклад вірності до самої смерті 1987 року дуже допомагав нам планувати життя, а її надія на небесне життя втішала нас.

У 1989 році я зауважила, що Френсіс уже не такий енергійний, як завжди. Ми не знали, що то схістосомоз, хвороба, відома в багатьох частинах світу, завдавала великої шкоди. У 1990 році цей безжалісний ворог переміг і я втратила мого коханого товариша, з яким 40 років служила Єгові.

Пристосування — це частина життя. Деколи легко пристосовуватися, деколи важко. А втім, Єгова — Дарівник коштовного скарбу біблійної правди — підтримав мене через свою організацію та любов і підбадьорення моєї родини. Я й далі знаходжу задоволення, чекаючи з нетерпінням здійснення незмінних обітниць Єгови.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ми з чоловіком під час місіонерського служіння в Італії.