Справа, якій варто було присвятити своє життя

РОЗПОВІВ БОБ АНДЕРСОН

Коло десяти років тому брати запитали мене: «Боб, як тобі вдається так довго піонерувати?» «Гм,— посміхнувся я і сказав,— чи вам спадає на думку щось ліпше?»

КОЛИ 1931 року я розпочав піонерське служіння, мені було 23. Сьогодні мені 87 років і я все ще піонерую. Я знаю, що у своєму житті нічого ліпшого не міг би здійснити. А тепер хочу пояснити, чому так вважаю.

У 1914 році біля дверей нашого дому хтось залишив буклет. Він був виданий Міжнародними Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Коли Свідок повернувся, моя мати ретельно почала розпитувати його про пекло. Її було виховано непохитною методисткою, прихильницею течії Уеслі, але їй ніяк не вдавалося узгодити вчення про вічні муки з тим, що Бог є любов. Дізнавшись про правду щодо цього, вона сказала: «Я така щаслива, як ніколи!»

Моя мати відразу перестала вчителювати в методистській недільній школі і прилучилася до групки Дослідників Біблії. Вона почала проповідувати в рідному місті Беркенгед, яке лежить від Ліверпуля на протилежному березі річки Мерсі, і незабаром вже їздила на велосипеді до багатьох сусідніх містечок. Вона проповідувала в цьому неоглядному терені до кінця свого життя і через це стала дуже відомою, давши гарний приклад своїм дітям. Мати померла 1971 року в віці 97 років, залишаючись до самого кінця активним Свідком.

Ми з моєю сестрою Кетлін перестали ходити до методистської недільної школи і стали відвідувати зі своєю матір’ю зібрання Дослідників Біблії. Пізніше, коли туди почав приходити і мій тато, батьки взялися за регулярне проведення сімейного біблійного вивчення книжки «Гарфа Божа». Таке вивчення було нововведенням у той час, але це раннє вивчення основних біблійних істин принесло рясну нагороду, оскільки через якийсь час ми з сестрою розпочали піонерське служіння.

Моя мати була певна, що демонстрація фотодрами «Створення» 1920 року в Ліверпулі стала для нас, дітей, духовним поворотним пунктом, і вона таки мала рацію. Я був зовсім юним, але ця драма глибоко запала в мою пам’ять. Найбільше мені запам’яталась та частина, де зображувалося Ісусове життя, зокрема коли він йшов на смерть. Все це допомогло мені зосередитися на найважливішій праці — проповідуванні!

На початку 20-х років ми з матір’ю почали щонеділі пополудні розповсюджувати буклети. Спершу ми отримали вказівку залишати їх біля домів; відтак нам було сказано вручати їх господарям і потім повертатися до тих, хто зацікавився. Я вважаю це предтечею повторних відвідин і біблійних вивчень, які сьогодні є такими продуктивними.

У піонерське служіння!

Ми з Кетлін охрестилися 1927 року. Я працював хіміком-аналітиком у Ліверпулі, коли 1931 року дізнався про резолюцію, в якій оголошувалося про наше нове ім’я — Свідки Єгови. Я не раз бачив колпортерів (тепер піонери) Товариства, які працювали в ділових районах Ліверпуля, і їхній приклад справив на мене надзвичайно велике враження. Як же я прагнув звільнитися від світського товариства, щоб віддати своє життя для служіння Єгові!

Влітку того ж року мій приятель Ґеррі Ґеррерд сказав мені, що він погодився на призначення, яке дав йому другий президент Товариства Вартової башти Джозеф Ф. Рутерфорд,— проповідувати в Індії. Перед самим відплиттям він прийшов побачитись зі мною і поговорити про привілей повночасного служіння. На прощання він підбадьорив мене такими словами: «Боб, я впевнений, що незабаром ти будеш піонером». Саме так і сталося. Того самого жовтня я розпочав це служіння. Яку ж радість і свободу відчуваєш, коли їдеш на велосипеді битою вузькою дорогою, щоб проповідувати у віддалених поселеннях! Тоді я знав, що взявся за найважливішу справу у своєму житті.

Моїм першим піонерським призначенням був Південний Уельс, де я прилучився до Сіріла Стентіфорда. Згодом Сіріл одружився з Кетлін, і вони піонерували разом декілька років. Пізніше їхня дочка Рут також розпочала піонерське служіння. У 1937 році я був у Флітвуді (Ланкашір) разом зі своїм партнером Еріком Куком. Перед тим піонери опрацьовували тільки сільські місцевості Великобританії, що були за межами території зборів. Але Альберт Д. Шредер, який тоді відповідав за діяльність філіалу Товариства в Лондоні, вирішив перевести нас у місто Брадфорд, що в графстві Йоркшир. Це дало початок призначенню піонерів для допомоги окремим зборам у Великобританії.

У 1946 році Еріка запросили до Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, і згодом він отримав призначення в Південну Родезію (нині Зімбабве); вони з дружиною досі вірно служать місіонерами в місті Дурбан, що в Південно-Африканській Республіці.

У 1938 році я отримав інше призначення, цього разу як зональний служитель (нині районний наглядач) у північно-західному Ланкашірі і в районі мальовничих Камберлендських гір. Там я зустрівся з Олівією Дакетт, і коли ми одружилися, вона відразу почала супроводити мене в районному служінні.

Ірландія в роки війни

Невдовзі після того як Великобританія у вересні 1939 року оголосила війну Німеччині, мене перерозподілили в Ірландію. У Британії розпочався призов в армію, але це не стосувалося Ірландської Республіки, яка під час війни була нейтральною країною. Ірландська Республіка і Північна Ірландія мали стати одним районом. Проте існували обмеження: для переїзду з Великобританії в будь-який район Ірландії потрібні були перепустки. Органи влади повідомили мені, що я можу їхати, але мені потрібно дати згоду на негайне повернення в Англію, як тільки почнеться призов моєї вікової групи. Я погодився усно, але, на моє превелике здивування, в процесі підготовки цього дозволу до нього не було долучено жодної із цих умов!

Тоді в цілій Ірландії було трохи більше як 100 Свідків. Коли в листопаді 1939 року ми прибули в Дублін, нас зустрів піонер з великим стажем Джек Корр. Він сказав, що в сусідньому містечку живе ще два піонери і декілька зацікавлених в Дубліні — всього 20 осіб. Джек наймав у Дубліні кімнату для зібрання, в якій усі регулярно збиралися щонеділі. Так продовжувалося до заснування збору в 1940 році.

Північна Ірландія, як частина Сполученого Королівства, вела війну з Німеччиною, і тому, коли ми переїхали на північ до Белфаста, нам дали харчові купони, а також щовечора ми мусили затемнювати вікна. Хоча нацистським літакам потрібно було долати понад 1600 кілометрів, щоб дістатися до Белфаста і повернутися на свої бази в Європі, вони досить ефективно бомбардували це місто. Під час першого нальоту було пошкоджено наш Зал Царства, а нашу кімнату було дощенту зруйновано, коли ми відвідували братів в іншому районі міста, завдяки чому ми і врятувалися. Тої самої ночі одна сім’я Свідків подалася в бомбосховище. Прийшовши туди і побачивши, що для них уже немає місця, вони повернулися до свого дому. У це сховище влучила бомба, і всі в ньому загинули, але наші брати вижили, діставши лише декілька подряпин і синців. Під час цих важких воєнних років жодного з братів не було серйозно поранено, за що ми дякували Єгові.

Постачання духовного харчу

У міру поширення війни посилювалися й обмеження, що зрештою призвели до цензурування пошти. Це означало, що «Вартова башта» перехоплювалася і ввозити її в країну було заборонено. Хоча ми не знали, як вести справу, рука Єгови не була короткою. Якось вранці я отримав листа від «кузена» з Канади, який писав мені про сімейні справи. Я не мав жодного поняття про те, хто це, але в постскриптумі він вказав, що прикладає в листі «цікаву статтю на біблійну тему». Це був примірник «Вартової башти», і тому що він не мав звичайної обкладинки, цензор не забрав цього журналу.

За допомогою місцевих Свідків ми з дружиною, а також Меґґі Купер, яка колись займалася фотодрамою, відразу почали розмножувати ці статті. Незабаром ми організували розсилку по цілій країні 120 копій кожного номера, оскільки ми регулярно отримували від багатьох нових друзів з Канади, Австралії та Сполучених Штатів Америки «Вартову башту» без звичайних обкладинок. Завдяки їхній дбайливості та доброті впродовж усього періоду війни нам не забракло жодного номера цього часопису.

Ми також могли проводити конгреси. Один видатний конгрес відбувся в 1941 році, на якому було оголошено випуск нової публікації — книжки «Діти» (англ.). Здається, цензор не мав жодних застережень щодо книжки, яка, на його думку, була про дітей, і тому ми отримали цей матеріал без жодних ускладнень! Іншого разу ми самі змогли надрукувати брошурку «Чи може тривати мир?» (англ.), бо переправити цей матеріал з Лондона було неможливо. Незважаючи на всі перепони, що стояли перед нами, брати добре дбали про нас в духовному плані.

Долання перешкод

Один священик, що лежав у приватній лікарні, власником якої був Свідок Єгови, вислав своїй дружині в Англію книжку «Богацтво». Ця жінка дуже противилася правді та у своїй відповіді виявила це. Вона також заявила, що ми є «організацією, позбавленою будь-якого патріотизму». Це стало відомо цензору кореспонденції, і він дав знати про все у відділ карного розшуку. У результаті мене викликали в поліцейську дільницю для вияснення цілої справи і наказали принести книжку «Богацтво». Цікаво, коли мені повернули цю книжку, я помітив, що в ній було підкреслено всі місця, де згадувалося про римсько-католицьку церкву. Я вважав це важливим, оскільки мені було відомо, що поліція пильно стежила за діяльністю ІРА (Ірландської республіканської армії).

Мене ретельно допитали про наш нейтралітет у час війни, бо поліція ніяк не могла зрозуміти нашої позиції. Але органи влади ніколи не вживали якихось заходів проти нас. Відтак, коли я звернувся за дозволом для проведення конгресу, поліція повідомила, що вишле двох поліцейських інформаторів. Я сказав: «Ми їх радо вітаємо!» Отже вони прийшли і сиділи в аудиторії під час цілої пополудневої програми і робили стенографічні нотатки. Під кінець цієї частини програми вони запитали: «Навіщо нас вислали сюди? Тут усе гаразд!» Наступного дня вони знову прийшли й охоче прийняли по одному безплатному примірнику нашої брошурки «Чи може тривати мир?» (англ.). Цей конгрес пройшов без жодних інцидентів.

Як тільки закінчилась війна та було знято обмеження на пересування, до Белфаста приїхав Пріс Х’юз з лондонського Бетелю. З ним разом прибув також Херолд Кінґ, якого пізніше було призначено місіонером у Китай. Не мавши шість років контакту з лондонським філіалом, ми відчули неабияке підбадьорення завдяки промовам цих братів. Невдовзі для зміцнення праці проповідування про Царство в Белфасті до нас прислали з Англії ще одного вірного піонера — Херолда Д’юрдена.

Повернення до Англії

Ми дуже полюбили ірландських братів, і нам було досить важко повернутися до Англії. Але через якийсь час ми з дружиною знову отримали призначення в Манчестер, і згодом переїхали в Ньютон-ле-Уїлловз, інше ланкашірське містечко, де була більша потреба. У 1953 році нам народилася дочка Лоіда, і ми були дуже зворушені, коли в 16 років вона розпочала піонерське служіння. Після того як вона одружилася з піонером Дейвідом Паркінсоном, вони продовжували своє повночасне служіння в Північній Ірландії, у багатьох випадках йдучи тим же шляхом, що його колись торували ми з Олівією. Тепер вони зі своїми дітьми знову живуть в Англії і ми всі служимо в одному й тому ж зборі.

Незважаючи на зміни в наших обставинах, я ніколи не переставав піонерувати — ні Олівія, ні я ніколи не хотіли цього. Я вважаю, що за свої довгі роки піонерування мені потрібно віддати належне і моїй дружині, бо без її постійної сердечної підтримки я ніколи не зміг би залишатися в повночасному служінні. Звісна річ, сьогодні ми скорше змучуємося, але проповідування все ще приносить нам радість, особливо коли проповідуємо разом і коли проводимо біблійні вивчення з людьми. За довгі роки ми мали привілей допомогти приблизно сотні осіб стати присвяченими, охрещеними слугами Єгови. Якою ж це є радістю! І я припускаю, що їхнє число сьогодні багаторазово помножилося, бо родини цих людей також стають Свідками в третьому і четвертому поколіннях.

Ми з Олівією нерідко розмовляємо про свій привілей і досвід, набутий за довгі роки. Скільки ж радості принесли ці роки і як швидко збігли вони! Я впевнений, що не знайшов би нічого ліпшого в житті, ніж служити весь цей час піонером моєму Богові Єгові. Тепер,— дивлячись із вдячністю назад чи з надією вперед,— я впевнений, що глибокий зміст криється в словах Єремії: «Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя,— нове воно кожного ранку... Тому я надію на Нього складаю!» (Плач Єремії 3:22—24).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Боб і Олівія Андерсон.