Моє рішення іти до зрілості
РОЗПОВІВ КАРЛ ДОКАВ
«Іти до зрілості чи повернутися до гріха. Що вибрати?» Так називалася стаття у «Вартовій башті» (англ.) за 15 червня 1948 року. Ця стаття витягнула мене з духовної небезпеки на фермі в Сполучених Штатах Америки, і я провів у місіонерському служінні в Південній Америці більше 43 років.
Я НАРОДИВСЯ 31 березня 1914 року третім у родині, де було четверо хлопчиків, у дерев’яній хатині в місті Верґас (штат Міннесота). У мене було щасливе дитинство. Я пам’ятаю рибальство з батьком. Мама, однак, часто хворіла, і я мусив кинути школу в п’ятому класі, щоб допомагати їй вдома. Коли мені було 13 років, їй встановили діагноз — рак легенів.
Мати знала, що їй залишилося жити недовго, тому почала готувати мене заступити її місце. Вона сиділа на кухні і говорила мені, як готувати їсти. Ще вона вчила мене прати, доглядати садок і сотню курчат. Вона також заохочувала мене читати кожного дня розділ з Біблії, що я і робив, хоча читав не дуже добре. Через десять місяців такої підготовки 27 січня 1928 року мама померла.
Війна змінила наше життя
У вересні 1939 року почалася друга світова війна, і відтоді щонеділі в лютеранській церкві молилися за війська. Мій старший брат Френк вирішив не вбивати, тому відмовився воювати, і його заарештували. На судовому процесі він сказав: «Ви можете розстріляти мене, але я не вб’ю невинної людини!» Він був засуджений до року ув’язнення на острові Мак-Нейл біля узбережжя штату Вашингтон.
Там Френк зустрів більше 300 Свідків Єгови, яких було ув’язнено через непохитний нейтралітет протягом війни (Ісаї 2:4; Івана 17:16). Незабаром він почав спілкуватися з ними і був охрещений просто у в’язниці. За хорошу поведінку його вирок зменшили до дев’яти місяців. У листопаді 1942 року ми дізналися, що Френка звільнено, а згодом він поділився з нами доброю новиною про Боже Царство. Після уважного дослідження цієї вістки на основі нашої Біблії усі з нас побачили: те, чого вчив нас Френк, є правдою.
Перешкода на шляху до духовного прогресу
У 1944 році я перебрався у район Мальти (штат Монтана) до свого дядька. У нас було спільним те, що як його, так і мене дружина залишила через шість місяців після одруження. Він радів, що я допомагав йому працювати на фермі та готувати їжу, і ми ділили наші прибутки навпіл. Мій дядько сказав, що я успадкую 260 гектарів землі, якщо залишуся з ним. У той час було вигідно займатися фермерством, і як же я любив це! Щороку в нас був високий врожай, ми продавали пшеницю по 3,16 долара за бушель.
Однак моєму дядькові не подобалося, що я відвідував зібрання в маленькому зборі Свідків у Мальті. Сьомого червня 1947 року без відома дядька я охрестився на районному конгресі Свідків Єгови в місті Волф-Пойнт. Там один брат заохочував мене стати піонером, повночасним служителем. Хоча я з цілого серця бажав провести так моє життя, я пояснив, що мій дядько ніколи не дозволить мені присвятити стільки часу служінню.
Незабаром дядько розпечатав і прочитав листа, адресованого мені моїм другом, який заохочував мене стати повночасним служителем. Розлючений дядько поставив ультиматум: припинити проповідування або забиратися геть. Це добре, що був той ультиматум, бо я так сильно любив фермерство, що не знаю, чи зміг би лишити його сам. Отже, я повернувся в Міннесоту до своєї родини, усі з якої були охрещені і належали до збору в Детройт-Лейкс.
Спочатку моя сім’я заохочувала мене до піонерування, але з 1948 року вони поступово охололи духовно. Це було тоді, коли стаття «Іти до зрілості чи повернутися до гріха. Що вибрати?» дала мені необхідної духовної підтримки. У ній застерігалося, що «обов’язково прийдуть сумні наслідки, якщо ми свідомо відмовляємося застосовувати свої нові знання». У статті говорилося: «Ми не можемо дозволити собі стояти на місці або відступати, але мусимо іти вперед до праведності. Ідіть вперед, не зупиняйтеся, і тоді не повернетеся до гріха».
Хоча моя родина знайшла для себе інші вибачення, я вважаю, що справжньою проблемою було їхнє бажання стати багатими. Вони бачили економічний зиск у тому, щоб вкладати більше часу у фермерство і менше у проповідування. Щоб не попасти у пастку бажання багатства, я задумав піонерувати. Я знав, що буде нелегко, і навіть думав, що не зможу зробити це. Отож, 1948 року я випробував себе, навмисно подавши заяву на піонерування в найгіршу пору року — в грудні.
Я взявся за піонерське служіння
Єгова поблагословив мої зусилля. Для прикладу, одного разу було –27° C, а ще й дув пронизливий вітер. Як завжди, я свідчив на вулиці. Я мусив по черзі міняти замерзлі руки: одну я грів у кишені, іншою тримав журнали, а потім — навпаки. До мене підійшов один чоловік. Сказавши, що спостерігає вже деякий час за моєю діяльністю, він спитав: «Що в цих журналах настільки важливе? Дайте мені два прочитати».
Втім, я побачив, що спілкування з моєю родиною загрожує моїй духовності, тому, згідно з моїм проханням до Товариства Вартової башти, мене було призначено в Майлс-Сіті (штат Монтана). Там я був слугою збору (так тоді називався головуючий наглядач). Я жив ув автомобільному причепі 2×3 метри і забезпечував себе, працюючи неповний робочий день у хімчистці. Вряди-годи я наймався збирати врожай — моє найулюбленіше заняття.
Протягом цього часу до мене доходили вістки, що духовний стан моєї родини все більше погіршується. Кінець кінцем вони, а також інші зі збору в Детройт-Лейкс, відійшли од організації Єгови. Із 17 вісників Царства у зборі тільки 7 залишилися вірними. Моя родина дуже хотіла витягнути мене з організації Єгови теж, тому я усвідомлював, що є тільки одна можливість — прогресувати далі. Але як?
Місіонерське служіння
Під час міжнародного конгресу в Нью-Йорку 1950 року я був присутній на урочистості з нагоди випуску 15-го класу місіонерів Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. «О! Якби я міг бути серед тих, хто служитиме Єгові в закордонному призначенні»,— думав я.
Я надіслав заяву, і мене прийняли в 17-й клас Ґілеаду, який розпочався в лютому 1951 року. Школа розміщалася у мальовничій місцевості на північ від Нью-Йорка. Як мені хотілося попрацювати на фермі після занять, наприклад, у хліві з коровами або на полі! Але Джон Бут, який тоді був наглядачем Ферми Царства, пояснив, що тільки я вмію працювати в хімчистці. Отже мене призначили на цю роботу.
Вчитися в Ґілеаді було нелегко тому, хто закінчив тільки п’ять класів. Хоча світло треба було вимикати о 10:30 вечора, я часто займався до півночі. Одного разу викладач викликав мене у свій кабінет. «Карле,— сказав він,— я бачу, що твої оцінки не дуже добрі».
«О, ні! — подумав я.— Вони хочуть попросити мене піти».
Однак викладач з любов’ю дав мені кілька порад, як я можу найкраще використовувати час і не займатися так довго. Я з острахом запитав: «Чи можу я залишитися тут, у Ґілеаді?»
«Ну, звичайно, що так,— відповів він.— Але я не знаю, чи отримаєш ти диплом».
Мене підтримали слова директора школи Натана Г. Норра. Колись він сказав учням школи, що добрі оцінки не вражають його так, як «чіпкість» місіонерів, які залишаються у місці свого призначення.
Найгірше мені давалася іспанська, але я розраховував, що отримаю призначення на Аляску, де холодний клімат, до якого я пристосувався вдома. Окрім того, я міг би проповідувати англійською. Отже, ви можете уявити собі моє здивування, коли посередині навчання я отримав призначення в Еквадор (Південна Америка). Звісно, там я повинен був розмовляти іспанською і при тому саме біля розпеченого екватора!
Одного разу агент ФБР відвідав мене в школі Ґілеад. Він питався про сина слуги збору, котрий залишив організацію в Детройт-Лейкс. Ішла корейська війна, і цей юнак заявляв, що є служителем Свідків Єгови, щоб звільнитися від військової служби. Я пояснив, що він вже не є Свідком Єгови. Агент побажав мені усього найкращого і сказав: «Нехай ваш Бог благословить вас у вашій праці».
Згодом я дізнався, що той юнак загинув у перших боях в Кореї. Який же сумний кінець для того, хто міг би іти до зрілості в Божій організації!
Нарешті настав день радісної урочистості з нагоди випуску, 22 липня 1951 року. Звісна річ, не було нікого з моєї родини, але моїй радості не було меж, коли я отримав диплом за успіхи, яких досяг.
Пристосування до іноземної ниви
У моєму призначенні мені дуже згодилася мамина наука. Готування їжі, прання руками, брак води — все це не було новим для мене. Але проповідування іспанською було! Я користувався друкованою проповіддю по-іспанськи дуже довго. Тільки через три роки я зміг виголосити публічну промову іспанською, і то з докладними нотатками.
Коли я приїхав у Еквадор 1951 року, там було менше 200 вісників Царства. Здавалося, що праця роблення учнів просувалася дуже помалу в перші 25 років. Наше біблійне вчення дуже відрізняється від небіблійних традицій католицизму, і особливо непопулярним було наше суворе дотримання біблійної настанови вірності шлюбному партнеру (Євреїв 13:4).
Проте нам вдавалося розповсюджувати багато біблійної літератури. Наше служіння в Мачалі, серці бананових плантацій, показує це. Ми з Ніколасом Веслі були єдиними Свідками, коли прибули туди 1956 року. Рано-вранці ми виїжджали на вантажних машинах, які використовувалися для праці на автострадах, що тоді будувалися. Проїхавши чималу відстань, ми сходили і свідчили людям по дорозі назад, де зупинялися.
Одного дня Нік і я записували, хто більше розповсюдить журналів. Пам’ятаю, що до полудня я був попереду, але ввечері ми зрівняли рахунок — по 114 журналів. Щомісяця ми лишали сотні наших часописів сталим читачам. Шість разів я розповсюдив більше тисячі журналів за місяць. Подумайте, скільки людей могло дізнатися про біблійні істини з цих журналів!
У Мачалі ми також мали привілей будувати перший власний Зал Царства в Еквадорі. Це було 35 років тому, 1960 року. Спочатку на зібрання приходило коло 15 чоловік. Сьогодні в Мачалі 11 чудових зборів!
Поїздка до Сполучених Штатів
Наприкінці 1970-х років я повернувся в Сполучені Штати Америки у відпустку і провів кілька годин зі своїм братом Френком. Він вивіз мене своєю машиною на пагорб, з якого я міг бачити довгу дорогу понад долиною Ред-Рівер. Краєвид був прекрасний — стигла, наливна пшениця хвилювалася на вітрі, наче океан. Вдалині виднілися дерева на берегах річки Шайєнн. Мій брат перервав насолоду цією мирною красою, почавши свою звичайну балачку:
—Якби ти не був таким телепнем і не носився по Південній Америці, це могло би бути твоїм теж!
—Френк,— зупинив я його відразу.— Припини вже.
Він не сказав ні слова. Кілька років пізніше він несподівано помер від інсульту, залишивши три чудових ранчо в Північній Дакоті, площею понад 400 гектарів, а також 260 гектарів мого дядька на фермі в Монтані, які він успадкував.
Уся моя родина вже померла. Однак я тішуся, що в Детройт-Лейкс, де ми всі стали Свідками Єгови багато років тому, я маю духовну родину з більше як 90 християнських братів і сестер.
Продовження духовного удосконалення
За останні 15 років я зібрав високий духовний врожай в Еквадорі. З близько 5000 вісників Царства 1980 року нас тепер стало понад 26 000. Я пожав благословення допомагати набагато більше як сотні з цих братів прийти до хрещення.
Тепер, у віці 80 років, я працюю тяжче для 30 годин служіння в місяць, ніж тоді, коли виконував норму 150 годин 1951 року. З 1989 року, коли я дізнався, що у мене рак передміхурової залози, я використовую час для відновлення сил на читання. З того року я прочитав 19 разів Біблію і 6 разів книжку «Свідки Єгови — вісники Божого Царства» (англ.). Таким чином я продовжував духовно удосконалюватися.
Так, у мене було багато можливостей здобути матеріальні вигоди на фермах Сполучених Штатів Америки. Але нагороду від матеріального багатства неможливо порівняти з радістю, яку я мав у духовному збиранні врожаю. Філіал в Еквадорі повідомив, що я розповсюдив 147 000 журналів і 18 000 книжок за свою місіонерську кар’єру. Я вважаю це духовними зернами, багато з яких уже проросло, інші ще можуть прорости в серцях людей, коли вони читатимуть про ці біблійні істини.
Я не можу уявити собі нічого кращого від простування до Божого нового світу зі своїми духовними дітьми та мільйонами інших людей, які вибрали служити нашому Богові Єгові. Гроші не врятують нас у кінці цього злого світу (Приповістей 11:4; Єзекіїля 7:19). А плоди духовної праці залишаться, якщо кожний з нас буде іти до зрілості.
[Ілюстрація на сторінці 24]
Готовий піонерувати в Майлс-Сіті (штат Монтана) 1949 року.
[Ілюстрація на сторінці 24]
Я купую воду для нашого місіонерського дому, 1952 рік.
[Ілюстрація на сторінці 25]
Проповідування в Мачалі, 1957 рік.
[Ілюстрація на сторінці 25]
З 1989 року, коли захворів, я прочитав Біблію 19 разів.