При силі і в сторічному віці
РОЗПОВІВ РАЛЬФ МІТЧЕЛ
Мій батько, чоловік середнього зросту, був методистським проповідником. Його переводили з однієї церкви до іншої кожні два-три роки в малі містечка, як, наприклад, Ашвілле в Північній Кароліні (США), де я і народився у лютому 1895 року. Отже, я виростав досить добре обізнаним із загальновизнаним християнством.
Я ПАМ’ЯТАЮ, як маленьким хлопчиком мене саджали на «плакальну лаву» на зібраннях, щоб зійшов святий дух; це називалося «отримати релігію». Мені говорили зізнаватися у своїх гріхах, виконувати Десять Заповідей і бути чемним. Тоді я попаду на небо, коли помру. «Гм,— міркував я,— думаю, що піду до пекла, бо для неба я не достатньо добрий». Я вважав, що тільки дорослі, особливо проповідники, живуть згідно з біблійними нормами.
Але навіть ще до підліткового віку я почав помічати лицемірство в релігії. Приміром, мій батько відривав гроші від сім’ї тільки для того, щоб єпископ міг мати велику суму на загальній конференції. Він сподівався, що це допоможе йому отримати призначення у більшу церкву. Я пригадую одного місцевого проповідника, який також був фермером і вирощував бавовну. Він дуже хотів отримати краще становище, тому продав сто тюків бавовни і прийшов на конференцію з повними кишенями грошей. Коли видавалося, ніби з аудиторії, котра складалася переважно з проповідників, зібрали усі гроші, що можна, цей фермер вискочив і закричав: «Оце й все, що ви даєте нашому єпископу? За кожного проповідника, котрий дасть п’ять доларів, я дам десять!» Було зібрано понад тисячу доларів, і єпископ призначив того чоловіка головуючим старійшиною над моїм батьком. Я не міг повірити, що це призначення походило від Бога. Відтоді я почав скептично ставитися до всього, що пов’язано з релігією.
Мене призвали на військову службу, коли Сполучені Штати Америки втягнулися у першу світову війну. Я добре пам’ятаю, як військовий капелан у своїх проповідях заохочував нас, солдат, віддано воювати за свою країну, і це тільки посилило у мене відразу до релігії. Моїми цілями було вижити, здобути освіту, а тоді одружитися. У моїх планах на майбутнє не було місця релігії.
Зміна ставлення
У 1922 році я закохався в одну молоду жінку на ім’я Луїза. Як виявилося, вона була побожною католичкою, і, коли ми вирішили одружитися, вона захотіла католицького весілля. Я ж не хотів жодного релігійного обряду, тому вона погодилася, щоб ми побралися в муніципалітеті міста Нью-Йорк.
Спочатку у нас не було суперечок стосовно релігії. Я просто пояснив їй, що не довіряю релігії і що все між нами буде добре, коли ми не згадуватимемо про це. Потім у період між 1924 і 1937 роком почали одне за одним з’являтися діти, аж поки ми не мали п’ятеро хлопчиків і п’ятеро дівчаток! Луїза хотіла, щоб наші діти ходили до католицької школи. Я ж не хотів, аби вони мали жодне релігійне навчання, тому ми сперечалися щодо цього.
На початку 1939 року сталося щось таке, що докорінно змінило мій погляд на релігію. До мого будинку в Розелі (штат Нью-Джерсі) прийшли Генрі Вебер і Гаррі Піат, двоє Свідків Єгови. Незабаром стало ясно, що вони хочуть поговорити на тему, яку мені не цікаво було обговорювати,— на тему релігії. Мою віру похитнуло те, що в армії капелан говорив: «Воюйте за свою країну», тоді як релігійники вдома говорили: «Не вбивай». Яке ж лицемірство! Я думав поставити тих двох Свідків на місце. «Дозвольте мені щось сказати вам,— заговорив я до них.— Коли ваша релігія правдива, тоді усі інші фальшиві. А навіть коли тільки одна з інших релігій правдива, тоді усі решта, також і ваша,— фальшиві. Може бути тільки одна правдива релігія». На моє превелике здивування, вони погодилися зі мною!
Потім вони попросили мене дістати Біблію і відкрити 1 Коринтян 1:10. Там я прочитав: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!» Мене заінтригував цей вірш. У той же час я побоювався, що ці два чоловіки намагаються втягнути мене в якусь секту. Однак я дізнався чогось нового: між християнами не повинно бути поділення. У мене було багато інших запитань. Наприклад, що стається з душею при смерті? Як же мені хотілося обговорити з ними ці запитання! «Однак,— міркував я,— це викличе ще більше релігійних суперечок вдома».
Тоді один з двох чоловіків сказав: «Ми б хотіли повернутися до вас і поговорити з вами знову наступного тижня». Я намагався тактовно їм відмовити, але тут заговорила моя дружина: «Ральф,— сказала вона,— вони хочуть знати, коли можуть прийти знову». Це здивувало мене, бо вона була ревною католичкою! Тоді я подумав: «Може, врешті-решт ми якось дійдемо згоди щодо питання релігії». Тому ми домовились, що Генрі Вебер і Гаррі Піат прийдуть наступної п’ятниці.
Отже, я почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Невдовзі після цього мене запросили відвідати конгрес на «Мадісон Сквер-Ґарден» у Нью-Йорку. Я чітко пам’ятаю промову Джозефа Ф. Рутерфорда «Правительство і мир», яку він виголошував 25 червня 1939 року. Я був одним з 18 000 присутніх. Фактично 75 000 слухало цю лекцію, якщо врахувати тих, хто тримав зв’язок через міжнародну летючу схему з’єднань, послуговуючись радіотелефонними лініями.
Однак не все йшло гладенько. Прибічники католицького священика Чарлза Каґліна погрожували зірвати конгрес, і, напевно десь на середині лекції брата Рутерфорда, сотні розлючених людей почали свистіти і викрикати такі гасла: «Хайль Гітлер!», «Віва Франко!». Настало таке сум’яття, що шум чули навіть по телефонних лініях! Пройшло близько 15 хвилин, поки білетери вгамували юрбу. Увесь цей час брат Рутерфорд не переставав безстрашно говорити, а оплески з аудиторії підкріпляли його.
Тоді мені насправді стало цікаво. Чому католицький священик спровокував таку велику ненависть проти Свідків Єгови? Я зрозумів, що у проповіді Рутерфорда мусить бути щось таке, про що духівництво не хотіло, аби чули такі люди, як я. Тому я і далі вивчав Біблію та робив успіхи. Зрештою у жовтні 1939 року я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Дехто з моїх дітей охрестився наступного року, а моя дружина Луїза 1941 року.
Перед лицем випробовувань
Невдовзі після того, як я прийняв правду, померла моя мама і я мусив повернутися в Північну Кароліну на її похорон. Я відчував, що не зможу з чистим сумлінням бути присутнім на службі, котра проводитиметься в методистській церкві. Тому я зателефонував своєму батькові перед подорожжю і попросив його залишити труну в приміщенні для панахиди. Він погодився, але коли я приїхав туди, вони вже несли домовину до церкви і сподівалися, що я обов’язково приєднаюся до них.
А я цього не зробив, що викликало велике заворушення в моїй родині. Хоча я був завжди в дуже близьких стосунках зі своєю сестрою Едною, після похорону мами вона перестала зі мною розмовляти. Я писав листи, але вона не відповідала на них. Щоліта, коли Една приїздила до Нью-Йорка на вчительські курси в міський коледж, я намагався побачитися з нею. Але вона завжди відмовляла мені, говорячи, що зайнята. Кінець кінцем я облишив це, оскільки видавалося, що я тільки дратую її. Промине багато років, поки я знову почую про неї.
Шістьох моїх дітей, як і багатьох інших дітей у Сполучених Штатах Америки та Канаді, 1941 року виключили зі школи через відмову салютувати прапору. Свідки організували власні школи, які називалися Школами Царства, для того щоб відповідати вимогам закону стосовно освіти. Мої діти ходили до школи, яка розміщалася в колишньому готелі в Лейквуд (Нью-Джерсі). На першому поверсі був Зал Царства разом з класами, кухнею та їдальнею. Дівчатка спали на другому поверсі, а хлопчики на третьому. Це була добра школа. Більшість учнів їхали зі школи тільки на суботу-неділю. А ті, хто жив далеко, приїжджали додому що два тижні.
З перших років у правді я мав палке бажання стати піонером, як називаються повночасні проповідники Свідків Єгови. На конгресі 1941 року в Сент-Луїсі (Міссурі) один брат у програмі сказав, що може піонерувати, виховуючи 12 дітей. Я подумав: «Якщо він може піонерувати, маючи 12, то я можу піонерувати, маючи 10». Однак мої обставини не дозволили почати піонерування раніше ніж через 19 років. Кінець кінцем 1 жовтня 1960 року я зміг почати служити Єгові як повночасний піонер.
Несподівані відвідини
У 1975 році мені зателефонувала моя сестра Една. Тоді мені було вже 80 років, і я не бачив її та не чув її голосу близько 20 років. Вона дзвонила з аеропорту і просила мене приїхати і забрати її з чоловіком. Було дуже приємно знову побачити Едну, але найбільша несподіванка чекала на нас попереду. По дорозі додому її чоловік сказав: «Ти маєш навернену». Я не знав, що він має на увазі. Коли ми під’їхали до будинку, він ще раз сказав: «Ти маєш тут навернену». Моя дружина одразу все зрозуміла. Повернувшись до моєї сестри, вона запитала: «Едно, ти що, Свідок?» «Певно, що так»,— відповіла Една.
Як же Една прийняла правду? У 1972 році, намагаючись поліпшити наші відчужені стосунки, я надіслав їй у подарунок передплату на журнал «Вартова башта». Приблизно через рік Една захворіла і залишилася вдома. Запаковані журнали лежали на її столі. Задля цікавості Една відкрила один і почала читати. Прочитавши один журнал, вона подумала: «Це правда!» Коли Свідки Єгови прийшли в її дім, вона прочитала цілу купу журналів «Вартова башта». Вона згодилася на біблійне вивчення і з часом стала Свідком Єгови.
Справляючись із почуттям втрати
Сталося так, що моя дружина Луїза захворіла на діабет, її стан почав погіршуватися, і вона залишила нас 1979 року, у віці 82 років. Коли померла Луїза, то померла частина мене. Моє життя втратило зміст. Я не знав, що робити. У мене не було планів на майбутнє, і я розпачливо потребував підбадьорення. Роз’їзний наглядач Річард Сміт заохотив мене продовжувати піонерування. Я побачив, що найбільшою потіхою для мене було потішати інших, тих, у кого смерть забрала улюблених людей.
Товариство Вартової башти 1979 року організувало подорож до Ізраїлю, на яку я погодився. Подорож стала для мене великим стимулом, і коли я повернувся додому, то негайно почав знову піонерувати. Після цього я взяв собі за правило щороку допомагати у територіях в іншій частині країни, котрі нікому не призначені або не часто опрацьовуються. Попри мій похилий вік я все ще можу надати себе для цього привілею.
Я підрахував, що за всі роки допоміг 50 чоловікам на дорозі життя. Більшість з моїх дітей у правді. Дві мої дочки служать повночасними піонерками. Інша донька Луїза Блантон зі своїм чоловіком Джорджем служить у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк), а один з моїх синів — вже багато років старійшиною.
Звичайно, через недосконалість, вспадковану від наших перших людських батьків, усі ми хворіємо і помираємо (Римлян 5:12). Так є, що моє життя не було без болю і страждань. Зараз я мучуся через артрит лівої ноги. Часами це створює мені багато незручностей, але я не перестаю бути діяльним. І я молюся, щоб так воно і було. Я хочу діяти і далі. Моїм найбільшим бажанням є продовжувати піонерське служіння до самого кінця, роблячи усе, що можу, аби повідомляти про ім’я та наміри Єгови.
[Ілюстрація на сторінці 23]
З донькою Рітою.