Об’єднані в служінні Богу в радості й у горі

Розповіли Мішель і Бабет Мюллер

«У МЕНЕ для вас погана новина,— сказав лікар.— Можете забути про місіонерське життя в Африці». Він перевів погляд на мою дружину Бабет і сказав: «У вас рак молочної залози».

Ця звістка вразила нас, наче грім з ясного неба. Багато думок промайнуло в голові. Ми думали, що це призначення до лікаря буде лише останнім медоглядом. Ми вже купили квитки до Беніну (Західна Африка). Сподівались бути там через тиждень. Протягом 23 років подружнього життя нам випадали і радощі, і горе. Ось і тепер, розгублені й злякані, ми приготувалися до боротьби з раком.

Але почнімо з самого початку. Мішель народився у вересні 1947 року, а Бабет у серпні 1945 року. Ми виростали у Франції й одружилися 1967 року. Мешкали ми в Парижі. Одного ранку на початку 1968 року Бабет запізнювалася на роботу. У двері постукала одна пані й запропонувала Бабет релігійну брошуру, і та взяла її. Тоді ця пані сказала: «Чи можу я прийти з моїм чоловіком, аби порозмовляти з вами й вашим чоловіком?»

Бабет думала про те, що запізнюється на роботу. Вона хотіла, щоб жінка швидше пішла, тому сказала: «Добре, добре».

Мішель згадує: «Мене не цікавила релігія, але брошура попала мені на очі і я прочитав її. Через декілька днів ця пані, Джоселін Лемуан, повернулася зі своїм чоловіком Клодом. Він навдивовижу добре знав і використовував Біблію. Він відповів на всі мої запитання. Я був вражений.

Бабет була доброю католичкою, але не мала Біблії, що звичайно для католиків. Вона дуже раділа, коли побачила й почала читати Слово Бога. З нашого вивчення ми дізналися, що багато релігійних понять, яких ми були навчені, є неправдивими. Ми почали розмовляти з родичами й друзями про те, чого навчалися. У січні 1969 року ми стали охрещеними Свідками Єгови. Дев’ятеро чоловік поміж наших родичів та друзів охрестилися незабаром після цього».

Служіння в місцевості, де не вистачало проповідників

Невдовзі після хрещення ми почали думати: «У нас немає дітей. Чому б не взятися за повночасне служіння?» Отже, 1970 року ми полишили свої роботи, стали повночасними піонерами й переїхали до містечка Маньє-Льорм, неподалік від Невера, в центрі Франції.

Це було важке призначення. Рідко зустрічалися люди, котрі хотіли вивчати Біблію. Ми не могли знайти світської роботи, тому нам бракувало грошей. Подеколи єдине, що ми їли,— це картоплю. Зимою температура падала добре нижче нуля. Ми називали час, який провели там, часом худих корів (Буття 41:3).

Проте Єгова підтримував нас. Одного разу, коли у нас закінчилася майже вся їжа, листоноша приніс нам великий пакунок з сиром від Бабетиної сестри. Іншого разу, коли ми повернулися додому з проповідування, то побачили друзів, які заради нас проїхали 500 кілометрів. Прочувши, як ми бідуємо, ці брати запакували дві своїх машини харчами для нас.

Через півтора року Товариство призначило нас спеціальними піонерами. Наступні чотири роки ми служили в Невері, тоді у Труа, а потім в Монтіньї-ле-Меу. У 1976 році Мішель був призначений районним наглядачем на південний захід Франції.

Через два роки, в той час, коли ми були на школі для районних наглядачів, то отримали листа від Товариства Вартової башти, в якому нас запрошували поїхати закордон місіонерами; в листі говорилося, що ми можемо вибрати поміж Чадом і Буркіна-Фасо (тоді Верхня Вольта). Ми вибрали Чад. Невдовзі ми отримали іншого листа з призначенням працювати під керівництвом філіалу на Таїті. Ми просилися в Африку, на великий континент, а опинилися на маленькому острові!

Служіння на островах Тихого океану

Таїті — це прекрасний тропічний острів у південній частині Тихого океану. Коли ми приїхали туди, то в аеропорту нас зустрічало близько сотні братів. Вони вітали нас з гірляндами квітів, тож хоча ми були змучені після довгої подорожі з Франції, але почували себе щасливими.

Через чотири місяці після нашого прибуття на Таїті ми сіли у невелике парусне судно з вантажем сухих кокосів. Через п’ять днів ми допливли до місця нашого нового призначення — острова Нукухіва (Маркізькі острови). На острові мешкало коло 1500 чоловік, але жодного брата. Тільки ми.

Умови в той час були дуже простими. Ми жили в маленькому будинку, зробленому з бетону й бамбука. Електрики не було. Ми мали кран, котрий деколи працював, але вода з нього текла брудна. Найчастіше ми використовували дощову воду, яку збирали в цистерну. Там не було мощених доріг, а тільки польові стежки.

Щоб дістатися до віддалених частин острова, ми брали напрокат коней. Сідла були дерев’яні, дуже незручні, особливо для Бабет, котра до того ніколи не їздила на коні. Зі собою ми мали мачете, щоб прорубувати дорогу крізь бамбук, який нападав впоперек стежок. Наше життя відрізнялося надзвичайно від життя у Франції.

Ми проводили недільні зібрання, хоча тільки ми двоє були присутні. Спочатку ми не мали інших зібрань, оскільки нас було лише двоє. Замість цього ми разом прочитували матеріал зібрань.

Після кількох місяців ми вирішили, що не добре продовжувати таким чином. Розповідає Мішель: «Я сказав Бабет: «Ми повинні відповідно одягатися. Ти сядеш там, а я — тут. Я почну з молитвою, а тоді будемо мати Школу теократичного служіння і службове зібрання. Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш, навіть якщо в кімнаті немає нікого іншого». Добре, що ми так і зробили, бо легко стати слабким духовно, коли немає збору».

Пройшло досить часу, поки люди почали приходити на християнські зібрання. Перші вісім місяців ми були лише вдвох. Згодом до нас приєднувалися спочатку одна людина, потім двоє, а часом і троє чоловік. Одного року ми тільки вдвох почали щорічне відзначення Господньої вечері. Через десять хвилин прийшло трохи людей, тому я зупинився й почав промову спочатку.

Нині на Маркізьких островах 42 вісники й 3 збори. Хоча більша частина праці була виконана нашими наступниками, але дехто з людей, із якими ми познайомилися тоді, тепер охрещені.

Наші брати є дорогоцінними

Ми навчилися терпеливості на Нукухіві. Треба було чекати на все, не враховуючи найнеобхіднішого. Якщо, наприклад, ти хотів книжку, то мусив написати про це, а тоді чекати два-три місяці, поки вона прийде.

Інший урок, якого ми навчилися, це те, що наші брати є дорогоцінними. Коли, відвідуючи Таїті, ми приходили на зібрання й чули спів братів, то були зворушені до сліз. Мабуть, правда, що тяжко ужитися з деякими братами. Але коли ти один, то усвідомлюєш, наскільки чудово бути серед братів. У 1980 році Товариство вирішило, що ми маємо повернутися на Таїті у районне служіння. Там нас дуже підбадьорювала щира гостинність братів та їхня любов до проповідування. Ми провели три роки в районному служінні на Таїті.

Від острова до острова

Потім нас призначили в місіонерський дім на Раітеа, інший острів у Тихому океані, і ми прожили там два роки. Після Раітеа нас призначили в районне служіння на групу островів Туамоту. Ми відвідували човном 25 островів з 80. Для Бабет настали важкі часи. Щоразу, коли ми пливли човном, її нудило.

Бабет говорить: «То було жахливо! Мене нудило весь час, який ми були в човні. Якщо ми були в морі п’ять днів, мене нудило п’ять днів. Ніякі ліки не допомагали мені. Однак попри мою хворобу, я бачила, наскільки прекрасний океан. Це було дивовижно. Дельфіни пливли з човном наввипередки. Часто вони вистрибували з води, якщо ти плеснув у долоні!»

Після п’яти років районного служіння нас знову призначили на Таїті на два роки й знову ми дуже тішилися проповідуванням. За півтора року наш збір зріс вдвічі, від 35 до 70 вісників. Дванадцятеро чоловік, з якими ми вивчали Біблію, охрестилися перед нашим від’їздом. Деякі з них тепер є старійшинами в зборі.

Загалом ми провели 12 років на островах Тихого океану. Потім ми отримали листа від Товариства, в якому говорилося, що вони не потребують більше місіонерів на тих островах, оскільки тепер збори стали сильними. Коли ми приїхали, на Таїті було 450 вісників, а коли від’їжджали — понад 1000.

Нарешті Африка!

Ми повернулися до Франції, і через півтора місяця Товариство дало нам нове призначення — Бенін (Західна Африка). Ми прагнули поїхати до Африки 13 років тому, через те були дуже щасливі, що отримали це призначення.

До Беніну ми прибули 3 листопада 1990 року й були серед перших місіонерів, які приїхали туди після 14-річної заборони проповідницької діяльності Царства. Це було дуже захопливо. Ми не мали проблем з пристосуванням, оскільки життя тут подібне до того, до чого ми звикли на островах Тихого океану. Люди дуже привітні й гостинні. На вулиці можна зупинятися і розмовляти з першим-ліпшим.

Лише через кілька тижнів після того, як ми приїхали в Бенін, Бабет виявила на грудях ґулю. Ми звернулися в невеличку клініку поблизу нового філіалу. Лікар обстежив Бабет і сказав, що потрібне термінове хірургічне втручання. Наступного дня ми пішли в іншу клініку, де зустрілись з лікарем з Європи, французьким гінекологом. Вона теж сказала, що нам треба терміново повернутися до Франції, де Бабет змогли б зробити операцію. Через два дні ми сіли в літак, який тримав курс на Францію.

Нам було сумно їхати з Беніну. Оскільки в країні відновили релігійну свободу, брати дуже тішилися новими місіонерами, а ми дуже раділи, що були там. Тому сумно, що довелося поїхати після того, як пробули в країні лише кілька тижнів.

Коли ми приїхали у Францію, хірург оглянув Бабет і підтвердив, що необхідне хірургічне втручання. Лікар діяв швидко, зробив невеличку операцію й наступного дня виписав Бабет з лікарні. Ми думали, що на тому все й скінчиться.

Через вісім днів ми знову прийшли до хірурга. Це тоді він сказав, що у Бабет рак молочної залози.

Розповідаючи про те, що вона відчувала тоді, Бабет каже: «Спочатку я була менш засмученою, ніж Мішель. Але наступного дня після поганої новини у мене не було ніяких почуттів. Я не могла плакати. Я не могла посміхатися. Я думала, що помираю. Для мене рак був рівнозначний смерті. Моєю думкою було: «Ми мусимо робити те, що мусимо».

Боротьба з раком

Погану новину ми почули в п’ятницю, а другу операцію Бабет призначили на вівторок. Ми зупинилися у сестри Бабет, але вона сама була хворою, тому ми не могли залишатися далі в її маленькій квартирі.

Ми думали, куди можемо піти. Тоді згадали про Іва та Бріджет Мерда, подружню пару, в якої зупинялися перед тим. Ця пара прийняла нас дуже гостинно. Тому ми подзвонили Іву й сказали, що Бабет робитимуть операцію й ми не знаємо, де зупинитися. Також ми сказали йому, що Мішелю потрібно знайти роботу.

Ів дав Мішелю роботу — працювати довкола його будинку. Брати підтримували й заохочували нас своєю добротою. Вони також допомагали нам фінансово. Товариство оплатило медичні рахунки Бабет.

Операція була складною. Лікар видалив лімфатичні вузли й молочну залозу. Після того одразу почали хіміотерапію. Через тиждень Бабет вийшла з лікарні, але мусила повертатися що три тижня для продовження терапії.

Під час лікування Бабет брати зі збору дуже допомагали нам. Одна сестра, яка також мала рак молочної залози, надзвичайно підбадьорювала. Вона говорила Бабет, чого сподіватися, і потішала її.

А втім, ми дуже турбувалися своїм майбутнім. Побачивши це, Мішель і Жанет Селер’є запросили нас до ресторану.

— Ніхто не сказав,— відповів я,— я говорю це.

— Ні, ні! — сказав брат Селер’є.— Ви повернетеся!

Після хіміотерапії почали курс опромінення, котрий завершився в кінці серпня 1991 року. Лікарі сказали, що ми можемо повернутися до Африки, якщо тільки Бабет приїжджатиме у Францію на регулярні обстеження.

Назад до Беніну

Отже, ми написали в центр у Брукліні, прохаючи дозволу повернутися до місіонерського служіння. Ми з нетерпінням очікували відповіді. Дні тягнулися нестерпно довго. Зрештою Мішель не міг більше чекати, тому зателефонував до Брукліна й запитав, чи вони отримали наш лист. Вони відповіли, що розглянули його й що ми можемо повертатися до Беніну! Ми були такі вдячні Єгові!

Родина Мерда організувала велику вечірку, щоб відзначити новину. У листопаді 1991 року ми повернулися до Беніну, й брати там зустріли нас бенкетом!

Здається, що у Бабет наразі все добре. Ми приїжджаємо час від часу до Франції для медичних оглядів, і лікарі не виявляють сліду раку. Ми тішимося, що повернулися до свого місіонерського призначення. В Беніні ми почуваємо себе потрібними, і Єгова благословляє нашу працю. З часу нашого повернення ми допомогли 14 чоловікам охреститися. П’ятеро з них нині є сталими піонерами, а один був призначений службовим помічником. Ми також побачили, як виріс наш маленький збір і розділився на два.

За роки, котрі служили Єгові як чоловік і дружина, ми мали рясні благословення й познайомилися з багатьма чудовими людьми. Також Єгова навчав і підкріпляв нас, щоб ми могли успішно зносити труднощі. Як Йов, ми не завжди розуміли, чому сталося так, а не інакше, проте знали, що Єгова постійно поруч, аби допомогти. Як говорить Боже Слово: «Ото ж бо, Господня рука не скоротшала, щоб не помагати, і Його вухо не стало тяжким, щоб не чути» (Ісаї 59:1).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мішель і Бабет Мюллер у національному вбранні в Беніні.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Місіонерська праця серед полінезійців у тропіках Таїті.