«Пильнуйте не про поживу, що гине»

РОЗПОВІВ ДЕЙВІД ЛЕНСТРЕМ

Я разом зі своїм братом Елвудом стояв на підмостку на висоті понад 9 метрів і малював новий напис на будинку фабрики Товариства Вартової башти. Сьогодні, більше як через 40 років, той напис усе ще можна прочитати там; він спонукує людей: «ЩОДНЯ ЧИТАЙТЕ БОЖЕ СЛОВО — СВЯТУ БІБЛІЮ». Кожного тижня тисячі людей бачать цей напис, коли проїжджають по знаменитому Бруклінському мосту.

МОЇ найраніші спогади пов’язані з нашим сімейним днем прання білизни. Десь о 5-й ранку моя мати вставала, щоб прати білизну для нашої великої сім’ї, а тато збирався йти на роботу. Вони часто вели гарячі дискусії: тато стверджував, що людина якимось способом еволюціонувала протягом мільйонів років, а мати цитувала Біблію, доказуючи, що люди були безпосередньо створені Богом.

Навіть у сім років я усвідомлював, що мати говорила правду. Хоч я і любив тата, але бачив, що його вірування не давали жодної надії на майбутнє. Як би тішилася моя мати, дізнавшись, що через багато років двоє її синів будуть малювати напис, який заохочуватиме людей читати Біблію, книгу, яку вона так дуже любила!

Але розповім усе по черзі. Як я отримав таку привілейовану роботу? Щоб відповісти на це питання, мені потрібно повернутися в 1906 рік, за три роки до мого народження.

Приклад вірності моєї матері

У той час моя мама й тато тільки-но одружились і жили в наметі у штаті Арізона. Один Дослідник Біблії, як тоді називали Свідків Єгови, зайшов до них і запропонував мамі серію книжок, написаних Чарлзом Тейзом Расселом, за назвою «Дослідження Святого Письма». Вона читала їх всю ніч, не лягаючи спати, і незабаром зрозуміла, що це була правда, яку так шукала. Мама з нетерпінням чекала на повернення тата, який шукав собі роботу.

Тато також був незадоволений тим, чого навчали церкви, тому згодом прийняв ці біблійні істини. Проте пізніше він пішов своїм власним релігійним шляхом і навіть почав створювати труднощі матері. І все ж таки, незважаючи на це, вона ніколи не переставала піклуватися про фізичні та духовні потреби своїх дітей.

Я ніколи не забуду, як щодня після тяжкої праці мати спускалася до нас кожного вечора, щоб почитати нам щось з Біблії або поділитися з нами якимись духовними перлинами. Тато теж тяжко працював, і, коли я підріс, він навчив мене професії маляра. Так, він вчив мене працювати, а мама вчила мене, згідно з наказом Ісуса, пильнувати ‘не про поживу, що гине’ (Івана 6:27).

Наша сім’я зрештою оселилася в маленькому містечку Елленсбурзі, у штаті Вашингтон, приблизно за 180 кілометрів на схід від Сіетла. Коли ми, діти, разом з мамою почали відвідувати зібрання Дослідників Біблії, наші зустрічі проводилися в приватних домах. Як тільки була наголошена потреба брати участь у служінні від дому до дому, то всі чоловіки залишили нашу групу біблійного вивчення. Проте мати ніколи не вагалася. Це справило на мене дуже сильне враження — завжди довіряти настановам організації Єгови.

Усього у наших батьків було дев’ятеро дітей. Я народився 1 жовтня 1909 року і був їхньою третьою дитиною. Загалом шестеро з нас наслідували чудовий приклад нашої мами і стали ревними Свідками Єгови.

Присвячення й хрещення

Юнаком я присвятив своє життя Єгові і 1927 року символізував це хрещенням у воді. Хрещення проводилося в Сіетлі у старому будинку, який колись належав баптистській церкві. Я радий, що вони зняли стару дзвіницю. Нас повели вниз до басейну, розташованого в підвалі, де нам дали довгий чорний одяг. Виглядало так, начебто ми збиралися йти на похорон.

Через декілька місяців я знову приїхав до Сіетла й саме тоді вперше пішов проповідувати від дому до дому. Брат, який брав провід, сказав мені: «Ти підеш один по цьому боці вулиці, а я піду по іншому». Хоч я і нервувався, але дав дві серії брошурок дуже симпатичній жінці. Повернувшись до Елленсбурга, я продовжував служіння від дому до дому, і тепер, майже через 70 років, воно все ще приносить мені велику радість.

Служіння у всесвітньому центрі

Незабаром після цього один чоловік, який служив у бруклінському Бетелі, всесвітньому центрі Товариства Вартової башти, заохотив мене також піти туди добровільно служити. Невдовзі після нашої розмови в журналі «Вартова башта» з’явилося повідомлення про те, що Бетель потребує допомоги. Отже, я написав заяву. Ніколи не забуду, як я радів, отримавши листа із запрошенням служити в Бетелі у Брукліні (Нью-Йорк). Це було 10 березня 1930 року. Так і почалася моя повночасна праця не для ‘поживи, що гине’.

Хтось може подумати, що з моїм досвідом маляра мене могли б призначити працювати за фахом. Замість цього моєю першою роботою була праця на брошурувальній машині в друкарні. Незважаючи на монотонність роботи, я з радістю виконував її більше шести років. Велика ротаційна машина, яку ми з любов’ю називали старим лінкором, виготовляла брошурки, що спускалися по конвеєрній лінії до нашого нижнього поверху. Нам було дуже радісно скріпляти ці брошурки зразу ж після лінкора.

Згодом я працював у багатьох відділах, включаючи і той відділ, де виготовляли фонографи. Ми користувалися цими апаратами, щоб програвати біля порога квартир записи з біблійними вістками. Добровольці нашого відділу розробили й виготовили вертикальний фонограф. Цей фонограф не тільки відтворював записані вістки, але й у ньому також були спеціальні відділення для брошурок і, можливо, для бутербродів. У 1940 році на конгресі в Детройті (штат Мічиган) я мав привілей демонструвати, як користуватися цим новим апаратом.

Проте ми робили не тільки добрі апарати. Ми також робили важливі духовні поправки. Наприклад, Свідки Єгови носили шпильки з хрестом і короною. Але потім ми зрозуміли, що Ісуса було страчено на прямому стовпі, а не на хресті (Дії 5:30). Тому ми перестали носити ці шпильки. Я мав привілей знімати застібки з цих шпильок. Пізніше золото зі шпильок було переплавлене та продане.

Хоча п’ять з половиною днів щотижня у нас займала робота, вихідні дні ми проводили в християнському служінні. Одного разу 16 з нас було заарештовано та кинуто до в’язниці в Брукліні. Чому? У ті дні слово «релігія» для нас було синонімом фальшивої релігії. Тому ми носили плакати, на яких можна було прочитати з одного боку «Релігія є пасткою та шахрайством», а з іншого — «Служіть Богу та Цареві Христу». За те, що ми носили такі плакати, нас ув’язнили, але Гейден Ковінґтон, юрист Товариства Вартової башти, взяв нас на поруки. У той час багато судових справ, пов’язаних зі свободою віросповідання, розглядалося Верховним судом Сполучених Штатів Америки, і дуже радісно було служити в Бетелі й чути з перших уст звіти про наші перемоги.

Зрештою мене призначили туди, де я міг використовувати свій малярський досвід. На острові Статен, одному з п’яти міських районів Нью-Йорка, у нас була радіостанція WBBR. Вишки цієї радіостанції сягали понад 60 метрів, і в них було три ряди відтяжок з дроту. Я сидів на дошці 90 сантиметрів завдовжки і 20 сантиметрів завширшки, а мій співробітник піднімав мене лебідкою вверх. Розмістившись на тому малому сидінні високо над землею, я фарбував відтяжки з дроту та вишки. Дехто запитував мене, чи ми сильно молилися, виконуючи таку роботу!

Ніколи не забуду своєї роботи, яку виконував влітку. Я мив вікна та фарбував підвіконники у приміщеннях друкарні. Нашу роботу ми називали літньою відпусткою. Ми встановлювали свої дерев’яні підмостки й за допомогою блоків та канатного спорядження тягли себе вверх і вниз вздовж восьмиповерхового будинку.

Підтримка з боку сім’ї

 — Звичайно, що хочу,— відповів я.

Тоді він порадив мені написати матері й дізнатися, чи вона згідна з моїм рішенням залишитися тут. Так я й зробив, і вона написала мені, що повністю погоджується з моїм рішенням. Я дуже вдячний братові Рутерфорду за його доброзичливість і пораду.

Протягом багатьох років служіння у Бетелі я постійно писав своїй сім’ї і заохочував родичів служити Єгові, так само як мати заохочувала мене. Наша мама померла в липні 1937 року. Яким натхненням вона була для нашої сім’ї! Лише мої старші брат і сестра, Пол та Естер, а також моя молодша сестра Лоіс не стали Свідками. Проте Пол доброзичливо ставився до нашої праці й подарував ділянку землі, де ми побудували свій перший Зал Царства.

У 1936 році моя сестра Іва стала піонером, або повночасним проповідником. Того ж року вона вийшла заміж за Ральфа Томаса, і в 1939 році їх призначили до роз’їзної праці, щоб служити зборам Свідків Єгови. Пізніше вони переїхали в Мексику, де служили 25 років, допомагаючи у праці Царства.

У 1939 році мої сестри Еліс та Франсіс також розпочали піонерське служіння. Як же радісно було бачити Еліс у 1941 році на конгресі в Сент-Луїсі, де вона показувала, як слід користуватись фонографом, у виготовленні якого я брав участь! І хоча Еліс мусила інколи переривати своє піонерування через сімейні обов’язки, загалом вона провела понад 40 років у повночасному служінні. Франсіс в 1944 році поступила у Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти і якийсь час служила місіонеркою в Пуерто-Рико.

Джоул та Елвуд, наймолодші у нашій родині, стали піонерами у штаті Монтана на початку 40-х років. Джоул все ще залишається вірним Свідком і зараз служить як службовий помічник. З 1944 року Елвуд разом зі мною служив у Бетелі й дуже тішив моє серце. Йому не було й п’яти років, коли я залишив наш дім. Як зазначалося раніше, ми працювали разом, малюючи на будівлі фабрики напис: «Щодня читайте Боже Слово — Святу Біблію». Я часто цікавлюсь тим, скільки людей, які бачили цей напис протягом багатьох років, було заохочено читати свою Біблію.

Елвуд служив у Бетелі до 1956 року, поки не одружився на Еммі Флайт. Протягом багатьох років Елвуд та Емма були у повночасному служінні, працюючи разом в Кенії (Африка) та Іспанії. Елвуда вразив рак, і він помер в Іспанії 1978 року. Емма продовжує свою піонерську працю в Іспанії до цього дня.

Одруження та сім’я

У вересні 1953 року я залишив Бетель, щоб одружитися на Еліс Рівері, піонерці зі збору «Бруклін-Центр», до якого і я належав. Я пояснив Еліс, що маю небесну надію, але вона й далі хотіла одружитися зі мною (Филип’ян 3:14).

Після 23 років життя в Бетелі треба було пристосовуватися, щоб почати світську працю маляра й забезпечувати Еліс та себе всім необхідним, аби піонерувати. Еліс завжди підбадьорювала мене, навіть коли через проблеми зі здоров’ям вона мусила припинити піонерування. У 1954 році ми чекали на нашу першу дитину. Пологи були важкими, однак з нашим сином Джоном все було добре. Еліс втратила багато крові під час кесаревого розтину, тож лікарі вже й не думали, що вона буде жити. В якусь мить вони не могли навіть виявити пульсу. Однак вона пережила ту ніч і з часом повністю видужала.

Через декілька років після смерті батька Еліс ми переїхали в іншу частину Лонг-Айленду, щоб жити з її матір’ю. Оскільки у нас не було машини, я ходив пішки або користувався автобусом і метро. Таким чином я міг продовжувати свою піонерську працю і забезпечувати свою родину. Радість від повночасного служіння набагато перевищує всі жертви, на які ради нього треба піти. Нагода допомагати таким людям, як Джо Наталі, котрий залишив багатообіцяючу бейсбольну кар’єру, щоб стати Свідком, була лише одним з багатьох моїх благословень.

У 1967 році через погіршення умов у районі Нью-Йорка я вирішив повернутися до свого рідного міста Елленсбурга разом з Еліс та Джоном. Зараз мені дуже втішно бачити, як багато внуків та правнуків моєї матері беруть участь у повночасному служінні. Дехто з них навіть працює у Бетелі. Джон разом зі своєю дружиною та дітьми теж вірно служить Єгові.

На жаль, я втратив свою кохану дружину Еліс; вона померла в 1989 році. Повночасне служіння допомагає мені переносити цю втрату. Тепер моя сестра Еліс та я із задоволенням піонеруємо разом. Як чудово жити знову під тим же дахом і бути зайнятим у цій найважливішій праці!

Весною 1994 року я вперше за майже 25 років відвідав Бетель. Як же було радісно побачити десятки людей, з якими працював понад 40 років тому! У 1930 році, коли я прийшов у Бетель, там було лише 250 чоловік, але сьогодні родина Бетель у Брукліні вже має понад 3500 членів!

Підкріплений духовною поживою

Рано-вранці я прогулююсь вздовж ріки Якіма, що протікає біля нашого дому. Звідси я можу бачити величну засніжену гору Рейнір, висота якої понад 4300 метрів. Тут дуже багато тварин. Інколи мені трапляються олені, а одного разу я навіть побачив лося.

Ці спокійні, самітні години дозволяють мені роздумувати про чудові дари Єгови. Я молюся про силу, щоб і далі вірно служити нашому Богу Єгові. Прогулюючись, я також люблю співати, особливо пісню «Потішайте серце Єгови», в якій є такі слова: «Твою, о Боже, волю ми сповняєм в мудрості завжди. Бо знаєм, що лише тоді ми радість принесем тобі».

Я дуже радий, що вибрав працю, яка тішить серце Єгови. Я молюся про те, щоб міг і далі служити йому, аж поки отримаю обіцяну небесну нагороду. Я хотів би, щоб ця розповідь спонукала інших людей також використовувати своє життя, аби ‘пильнувати не про поживу, що гине’ (Івана 6:27).

[Ілюстрації на сторінці 23]

Елвуд малює напис «ЩОДНЯ ЧИТАЙТЕ БОЖЕ СЛОВО — СВЯТУ БІБЛІЮ».

[Ілюстрація на сторінці 24]

Під час конгресу 1940 року, де ми разом з Ґрантом Сьютером і Джоном Курзеном демонструємо новий фонограф.

[Ілюстрація на сторінці 25]

У 1944 році всі ми, хто пізнав правду, були у повночасному служінні: Дейвід, Еліс, Джоул, Іва, Елвуд і Франсіс.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Брати й сестри, які залишилися ще живими, зліва направо: Еліс, Іва, Джоул, Дейвід і Франсіс.