Ліпша надія для душі

ТАКОГО римські вояки не сподівалися. Штурмуючи останню цитадель єврейських повстанців — фортецю Масаду, розташовану на горі, вони готувалися до атаки з боку ворогів, до криків воїнів і лементу жінок та дітей. Та натомість вони почули тільки потріскування вогню. Перед очима римлян, які оглянули охоплену полум’ям цитадель, відкрилася жахлива картина: їхні вороги, десь 960 чоловік, уже були мертві! Єврейські воїни методично винищили власні родини, а потім і одні одних. Останній з них порішив з собою самa. Що приневолило їх до цього страшного масового вбивства та самогубства?

За словами тогочасного історика Йосифа Флавія, важливу роль у цьому відіграла віра в безсмертну душу. Елеазар бен Яір, провідник зилотів у Масаді, спочатку намагався переконати своїх людей, що самогубство буде почеснішим, ніж смерть від руки римлян чи рабство у них. А побачивши, що вони вагаються, він з жаром виголосив палку промову про душу. Він сказав їм, що тіло — це просто перешкода, темниця для душі. «Але, звільнившись від тягару, який обвиває і тягне її додолу, до землі,— вів далі він,— душа повертається до свого місця призначення, тоді вона справді прилучається до благословенної сили та внутрішньо вільної моці, залишаючись такою ж невидимою для людського ока, як Сам Бог».

Як люди зреагували на це? Йосиф Флавій повідомляє, що Елеазар ще вів свою добірну мову в тому ж дусі, як «усі його слухачі, повні нестримного ентузіазму, перебили його й поспішили виконувати сю справу». Флавій додає: «Вони помчали, наче одержимі, кожному хотілося випередити іншого... ними заволоділо нестримне бажання повбивати своїх дружин, дітей і себе».

Цей похмурий приклад показує, що доктрина про безсмертя душі може суттєво змінити нормальний людський погляд на смерть. Віруючих учать розглядати смерть не як найгіршого людського ворога, а як просто ворота, пройшовши через котрі, душа звільняється, щоб досягти вищого рівня існування. Але чому в це вірили єврейські зилоти? Багато хто виведе висновок, що їхнє святе писання, Святе єврейське Письмо, вчить, ніби людина має свідомого духа у собі, душу, котра покидає тіло, щоб далі жити після його смерті. Але чи це дійсно так?

Душа у Святому єврейському Письмі

Можна відповісти одним словом — ні. Вже в Бутті, у першій книзі Біблії, читаємо, що душа — це не те, що ми маємо, а те, чим ми є. Про створення першої людини, Адама, там пишеться: «І стала людина живою душею» (Буття 2:7). Не́·феш — єврейське слово, вжите тут у значенні душа, у Святому єврейському Письмі з’являється понад 700 разів, причому воно ні разу не вказує на існування окремої, ефірної, духовної частини людини. Навпаки, душа є матеріальною, реальною, фізичною.

Прочитайте собі наведені нижче вірші у власній Біблії, бо у кожному з них вживається єврейське слово не́·феш. Вони чітко показують, що душа може йти на ризик, наражатися на небезпеку (Плач Єремії 5:9; Суддів 12:3); торкатися чогось (Йова 6:7); її можна схопити (Псалом 70:3); вона може хотіти їсти, мучитися постом і знесилитися від голоду й спраги, потерпати від виснажливої хвороби чи стомитися від смутку (Повторення Закону 12:20; Псалом 35:13; 69:11; 106:15, Дерк.; 107:9; 119:28, Дерк.). Інакше кажучи, оскільки ваша душа — це ви самі, то вона відчуває все те, що відчуваєте виb.

Тож чи це означає, що душа може померти? Так. У Святому єврейському Письмі говориться, що людські душі аж ніяк не безсмертні, бо можуть бути ‘стяті’, цебто страчені, за провину, а також вбиті, знищені й розшарпані (Вихід 31:14; 1 Самуїла 28:9; Числа 19:20; Приповістей 6:32; Псалом 7:3). «Душа, що грішить,— вона помре»,— сказано в Єзекіїля 18:4. Ясно, що смерть — це звичайний кінець для людських душ, оскільки всі ми грішимо (Псалом 51:7). Першому чоловікові Адаму було сказано, що покаранням за гріх буде смерть, а не перехід у духовну сферу існування і безсмертя (Буття 2:17). І коли він згрішив, йому було винесено вирок: «Ти порох,— і до пороху вернешся» (Буття 3:19). Коли Адам з Євою померли, то, за висловом Біблії, вони просто стали «мертвими душами» або «померлими душами» (Числа 5:2; 6:6, НС).

Тож не дивно, що про душу у Святому єврейському Письмі «Американська енциклопедія» (англ.) пише: «Суть старозавітного уявлення про людину полягає в її цілісності, а не у спілці душі й тіла». І далі: «Про нефеш... ніколи не говориться, що вона функціонує окремо від тіла».

Отже, як розглядалася смерть вірними євреями? Просто кажучи, вони вірили, що смерть протилежна життю. У Псалом 146:4 повідомляється, що́ стається, коли дух, або життєва сила, покидає людину: «Вийде дух його — і він до своєї землі повертається,— того дня його задуми гинуть»c. Так само й цар Соломон написав, що мертві «нічого не знають» (Екклезіяста 9:5).

Чому ж тоді у першому сторіччі багато євреїв, як, наприклад, зилоти у Масаді, були переконані у безсмерті душі?

Грецький вплив

Цю ідею євреї запозичили не з Біблії, а від греків. Схоже, що у період від сьомого до п’ятого сторіччя до н. е. це уявлення проникло з містичних грецьких релігійних культів у грецьку філософію. Ідея потойбічного світу, в якому погані душі мають бути суворо покарані, приваблювала багатьох, і зрештою це поняття утвердилося й стало поширюватися. Філософи вели нескінченні дебати про те, якою є справжня природа душі. Гомер твердив, ніби душа випурхує у момент смерті, що супроводжується виразними звуками: дзижчанням, цвіріньканням чи шарудінням. Епікур казав, що душа має масу, а отже, є найдрібнішим тіломd.

Але, напевно, найбільшим поборником безсмертя душі був Платон, грецький філософ четвертого століття до н. е. Спосіб, яким він описав смерть свого вчителя Сократа, вказує на те, що його переконання дуже скидалися на переконання зилотів у Масаді кількома сторіччями пізніше. За висловом ученого Оскара Кульмана, «Платон зображає, як спокійно й мирно Сократ зустрів свою смерть. Смерть Сократа — то прекрасна смерть. Там не було ніякого передсмертного жаху. Сократ не міг боятися смерті, оскільки вона звільняє нас від тіла. (...) Смерть є великим другом душі. Так він учив і так, у цілковитій гармонії зі своїм ученням, помирав».

Очевидно, саме у маккавеївський період, цебто у другому сторіччі до н. е., євреї почали переймати це вчення від греків. У першому сторіччі н. е. Йосиф Флавій писав, що цю доктрину підтримували фарисеї та єсеї — впливові єврейські релігійні групи. У деяких поетичних творах, складених, імовірно, у цю епоху, відображається таке саме переконання.

А втім, що можна сказати про Ісуса Христа? Чи він та його послідовники також учили цього погляду, котрий походить з грецької релігії?

Ранні християни і їхній погляд на душу

Християни першого сторіччя розглядали душу не так, як греки. Проаналізуймо, приміром, смерть Ісусового друга Лазаря. Якби Лазар мав безсмертну душу, котра відділяється од тіла в момент смерті, вільна й щаслива, то чи не виглядала б біблійна розповідь, записана в 11-му розділі Івана, досить-таки по-іншому? Якби Лазар свідомо й щасливо жив на небі, то Ісус, безумовно, повідомив би про це своїм послідовникам, та натомість він лише підтвердив Святе єврейське Письмо, сказавши, що Лазар спить і що він у несвідомому стані (11-й вірш). Звичайно, Ісус би радів, якби його друг перейшов у нову, чудову сферу існування, але він прилюдно оплакував його смерть (35-й вірш). Якби Лазарева душа перебувала на небі, усолоджуючись блаженним безсмертям, то Ісус ніколи не вчинив би так жорстоко — не повернув би його назад, аби він ще скількись там років прожив у «темниці» недосконалого фізичного тіла серед хворих і смертних людей.

Чи, повернувшись до життя, Лазар розповідав захопливі історії про те, як він чотири дні був вільною, позбавленою тілесної оболонки духовною істотою? Ні. А втім, ті, хто вірить у безсмертя душі, скажуть, що пережитого ним неможливо було описати словами. Але цей аргумент непереконливий: чи ж не міг Лазар принаймні повідомити своїм близьким, що він пережив таке, що не піддається опису? Натомість Лазар нічого не сказав про пережите ним тоді, коли він був мертвим. Лишень задумайтеся: нічого не сказати на тему, яка притягає більше людської уваги, ніж усяка інша,— що собою являє смерть! Таке мовчання пояснюється однією причиною: розповідати було нı́чого. Мертві сплять, вони у несвідомому стані.

Тож чи й справді Біблія змальовує смерть як друга душі, як просто ритуал переходу від однієї стадії існування до іншої? Ні! Для правдивих християн, таких, як апостол Павло, смерть була не другом, а «ворогом останнім» (1 Коринтян 15:26). Християни розглядають смерть не як щось природне, а жахливе й неприродне, бо вона є прямим результатом гріха та бунту проти Бога (Римлян 5:12; 6:23). Вона ніколи не входила в Божий первісний намір щодо людства.

Проте правдиві християни не залишаються без надії, коли йдеться про смерть душі. Воскресіння Лазаря — це одна з багатьох біблійних розповідей, котрі наочно показують нам справжню, біблійну надію для мертвих душ — воскресіння. Біблія вчить про два різних типи воскресіння. Для більшості людей, які сплять у могилах, незалежно від того, праведні вони чи ні, існує надія на воскресіння до вічного життя в Раю тут, на землі (Луки 23:43; Івана 5:28, 29; Дії 24:15). Невелика група, котру Ісус назвав «черідкою малою», воскресне до безсмертного життя як духовні істоти на небі. Ці особи, до числа яких належать також Ісусові апостоли, будуть разом з Ісусом Христом правити над людством і доведуть його до досконалості (Луки 12:32; 1 Коринтян 15:53, 54; Об’явлення 20:6).

Чому ж у такому разі церкви загальновизнаного християнства вчать не про воскресіння, а про безсмертя людської душі? Зважте на те, яку відповідь 1959 року дав на це питання теолог Вернер Яеґер у «Гарвардському теологічному огляді» (англ.): «Найважливішим фактом історії християнської доктрини було те, що батько християнського богослов’я Оріген був філософом Александрійської школи й стояв на позиціях платонізму. Він увів у християнську доктрину всю космічну драму душі, яку запозичив у Платона». Тож церква зробила достоту те ж саме, що зробили євреї кількома сторіччями раніше! Вона відмовилася від біблійного учення на користь грецької філософії.

Справжнє походження доктрини

Тепер дехто, захищаючи доктрину про безсмертя душі, може запитати, чому ж її у тій чи іншій формі навчає багато різних релігій світу? Святе Письмо наводить вагому причину того, чому це вчення настільки поширене серед релігійних угруповань світу.

Біблія каже нам, що «ввесь світ лежить у владі лукавого», а Сатану конкретно називає «князем світу цього» (1 Івана 5:19, УКУ; Івана 12:31). Очевидно, світові релігії не уникнули впливу Сатани. Та, більше того, вони навіть причетні до замішання та розбрату в сучасному світі. І коли йдеться про душу, то, схоже, вони дуже чітко відображають підхід Сатани. Яким чином?

Пригадаймо собі першу у світі брехню. Бог сказав Адамові та Єві, що вони помруть, коли згрішать проти нього. Але Сатана запевнив Єву: «Умерти — не вмрете!» (Буття 3:4). Адам та Єва, звичайно, таки померли й повернулися до пороху, як про це говорив Бог. Сатана ж, «батько неправді», ніколи не зрікся своєї першої брехні (Івана 8:44). У незчисленних релігіях, котрі відійшли від біблійної доктрини або ж відверто ігнорують її, присутня та ж сама ідея: «Ви не помрете. Тіло може загинути, але ваша душа житиме далі, житиме вічно, як Бог!» Цікаво, що Сатана також сказав Єві, що вона буде «як Бог»! (Буття 3:5, Хом.).

Наскільки ж ліпше мати надію, котра базується не на людській філософії, а на правді! Наскільки ж краще бути впевненими, що померлі є у несвідомому стані в могилі, замість перейматися місцеперебуванням безсмертної душі! Цей сон покійних не повинен жахати чи гнітити нас. По суті, ми можемо вважати, що мертві перебувають у безпечному місці спочинку. Чому безпечному? Тому що Біблія запевняє нас, що померлі, яких Єгова любить, у певному розумінні живуть (Луки 20:38). Вони живуть у його пам’яті. Ця думка дуже відрадна, бо його пам’ять не знає обмежень. Він прагне повернути назад до життя незліченні мільйони любих йому людей і дати їм можливість жити вічно на райській землі. (Порівняйте Йова 14:14, 15).

Славний день воскресіння прийде, бо всі обітниці Єгови мусять виконатися (Ісаї 55:10, 11). Зважте-но на таке пророцтво, сповнення котрого наближається: «Померлі твої оживуть, воскресне й моє мертве тіло, тому пробудіться й співайте, ви мешканці пороху, бо роса Твоя — це роса зцілень, і земля викине мертвих!» (Ісаї 26:19). Отже, покійні, котрі сплять у могилах, у такій же безпеці, як дитя в материнській утробі. Вони скоро будуть «народжені», повернені до життя на райській землі!

Яка ж іще надія може бути ліпшою?

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 7]

Єврейські зилоти у Масаді вірили, що смерть звільнить їхні душі.