Майкл Фарадей. Вчений і людина віри

«Батько електрики». «Найбільший вчений-експериментатор». Так було названо Майкла Фарадея, який народився 1791 року в Англії. Він відкрив явище електромагнітної індукції, що уможливило розробку електромоторів та силових генераторів.

ФАРАДЕЙ читав докладні лекції з хімії і фізики в Лондонському Королівському інституті. Його лекції, які були розроблені для популяризації науки, допомагали молодим людям розуміти складні поняття. Він отримував нагороди від багатьох університетів, однак уникав слави. Він був глибоко релігійною людиною, щасливою як на самоті у своєму трикімнатному помешканні, так і в колі родини й співвіруючих. Фарадей належав, за його словами, до «дуже маленької і зневаженої секти християн, відомої... як сендеменіти». Що це були за люди? У що вони вірили? І як це вплинуло на Фарадея?

Сендеменіти

«Першими з родини Фарадеїв, хто познайомився з церквою сендеменітів, були дідусь і бабуся Майкла Фарадея»,— зауважує Джеффрі Кентер, автор праці «Майкл Фарадей: сендеменіт і вчений» (англ.). Вони спілкувалися з послідовниками мандрівного священика-дисидента, однодумці якого підтримували сендеменітські вчення.

Роберт Сендемен (1718—1771 роки) був студентом Единбургського університету, де вивчав математику, грецьку та інші мови. Одного разу він прослухав проповідь колишнього пресвітеріанського священика Джона Ґласса. Почуте спонукало його полишити університет, повернутися додому в Перт і приєднатися до Ґласса та його однодумців.

У 1720-х роках Джон Ґласс піддав сумніву деякі вчення Шотландської церкви. Вивчаючи Боже Слово, він дійшов висновку, що біблійний народ Ізраїль був прообразом духовного народу, котрий складається з людей різних національностей. Ніде він не знайшов виправдання того, що кожен народ має свою церкву.

Ґласс більше не почувався спокійно у своїй церкві в Тілінґу за містом Данді (Шотландія), тож вийшов із Шотландської церкви й організував свої зібрання. Близько сотні людей приєдналося до нього, і від самого початку вони усвідомлювали потребу зберігати єдність у своїх рядах. Вони вирішили залагоджувати будь-які незгоди, котрі можуть виникнути, згідно з Христовими настановами, записаними у 18-му розділі Матвія, з 15-го до 17-го вірша. Згодом вони почали проводити щотижневі зібрання, де одновірці збиралися для молитви й напучення.

Коли чимало людей почало регулярно відвідувати зібрання різних груп, то виникла потреба у відповідальних чоловіках для нагляду за поклонінням. Однак хто буде підхожим для цього? Джон Ґласс і його однодумці звернули особливу увагу на те, що написав на цю тему апостол Павло (1 Тимофія 3:1—7; Тита 1:5—9). Вони не знайшли згадки про те, що необхідно мати університетську освіту або розуміти єврейську й грецьку мови. Тому після молитовних роздумів над біблійними вказівками вони призначили досвідчених чоловіків старійшинами. Прихильники Шотландської церкви вважали «мало не святотатством», що неосвічені люди, які «стояли за ткацьким верстатом, тримали в руках швацьку голку або ходили за плугом», претендують на те, що розуміють Біблію, і проповідують звістку з неї. Тож коли 1733 року Ґласс і його одновірці побудували власний зал для зібрань у місті Перт, місцеве духівництво намагалося вплинути на мирових суддів, аби ті вигнали їх з міста. Духівництву це не вдалося, і рух Ґласса далі поширювався.

Роберт Сендемен одружився з найстаршою донькою Ґласса й у віці 26 років став старійшиною пертського збору ґласитів. Через великі обов’язки старійшини він вирішив присвятити весь свій час пастирській праці. Згодом після смерті дружини Роберт «з радістю погодився служити Господу, де була більша потреба»,— зауважується про нього в біографічному нарисі.

Поширення сендеменізму

Сендемен ревно служив не лише в Шотландії, а й в Англії, де почали зростати нові групи співвіруючих. У той час виникла суперечка серед англійських кальвіністів. Дехто з них вірив у приречення до спасіння. Проте Сендемен був на боці тих, хто вірив у необхідність передумов для спасіння. На підтримку свого погляду він опублікував книжку, котра перевидавалася чотири рази, а також з’явилася у двох американських виданнях. За словами Джеффрі Кентера, видання цієї книжки було «найважливішою подією, внаслідок якої [сендеменітська] секта перестала бути релігією суто місцевого значення, як це було у час її початку в Шотландії».

У 1764 році Сендемен разом із старійшинами-ґласситами вирушив до Америки; ця подорож викликала багато суперечок і протистояння. Незважаючи на це, була заснована група християн-однодумців у Денбері (штат Коннектікут)a. Там 1771 року Сендемен помер.

Релігійні переконання Фарадея

Молодий Майкл вбирав сендеменітські вчення від своїх батьків. Він дізнався, що сендеменіти трималися окремо від тих, хто не поводився згідно з Біблією. Приміром, вони відмовлялися брати участь в обряді вінчання в англіканських церквах, обмежуючи обряд укладання шлюбу лише вимогами закону.

Характерною рисою сендеменітів була покора урядовим владам, однак вони зберігали нейтралітет щодо політичних справ. Їх поважали у суспільстві, проте вони рідко погоджувалися займати громадські посади. Але коли вже погоджувалися, то уникали втручатися у справи політичних партій. Така позиція викликала докори з боку інших. (Порівняйте Івана 17:14). Сендеменіти вважали, що Боже небесне Царство зможе забезпечити досконалий уряд. Вони дивилися на політику як на «пустопорожню, корисливу гру, позбавлену основ моралі»,— зауважує Кентер.

А втім, хоча вони й відокремлювалися од інших, але не переймали фарисейських поглядів. Вони заявляли: «Ми гадаємо, що доконечно необхідно уникати Духу й Вчинків стародавніх фарисеїв, тобто не додавати до визначення, що є Гріхом, і не встановлювати більше Обов’язків, ніж є у Святому Письмі; а також не спотворювати божественних Вказівок людськими Традиціями чи логічними Вивертами».

Вони засвоїли біблійний звичай вилучати із своїх рядів будь-кого, хто став пияком, здирником, перелюбником чи зробив якийсь інший серйозний гріх. Коли грішник по-справжньому розкаювався, то вони намагалися відновити його. У противному разі вони йшли за біблійним наказом ‘вилучити лукавого’ (1 Коринтян 5:5, 11, 13).

Сендеменіти слухалися біблійного наказу стримуватися від крові (Дії 15:29). Джон Ґласс доводив, що Божий народ мусить виконувати настанови про кров так само, як перші люди Божий наказ не їсти плоду з дерева знання добра й зла (Буття 2:16, 17). Непокора до наказу стосовно крові була рівносильна неналежному використанню Христової крові, тобто крові, яка загладжує гріхи. Ґласс дійшов висновку: «Заборона вживання крові в їжу завжди була і є надзвичайно важливою».

Те, що сендеменіти розмірковували на підставі Святого Письма, допомогло їм уникнути багатьох помилок. Наприклад, у питанні розваг вони шукали вказівок і керівництва Христа. «Ми не сміємо ані встановлювати Законів, які не були встановлені Христом,— говорили вони,— ані порушувати ті, які він дав нам. Тож коли ми не можемо знайти заборони Розваг, чи то приватних, чи публічних, то вважаємо, що будь-які Розваги є дозволеними, якщо не пов’язані із справді грішними Обставинами».

Хоча сендеменіти дотримувалися багатьох поглядів, які цілковито ґрунтувалися на Святому Письмі, вони не усвідомлювали важливості тої діяльності, котра відзначає правдивих християн, а саме: того, що кожний повинен проповідувати іншим добру новину про Царство (Матвія 24:14). Все ж їхні зібрання були відкриті для всіх, і вони намагалися дати відповідь кожному, хто запитував про їхню надію (1 Петра 3:15).

Як же ці вірування вплинули на вченого Майкла Фарадея?

Фарадей — сендеменіт

Майкл Фарадей мав славу, шану, його високо цінували за видатні відкриття, однак він вів просте життя. Коли помирав хтось із знаменитостей, на похорони, як правило, приходили люди видатного становища, але Фарадей, як всі завжди помічали, був відсутній; його сумління не дозволяло відвідувати й брати участь в обрядах англіканської церкви.

Як науковець, Фарадей чітко дотримувався фактів, які міг довести. Тому він уникав близького товариства з освіченими людьми, котрі виставляли власні гіпотези й встрявали у суперечки. Одного разу він сказав своїм слухачам, що «фундаментальні факти ніколи нас не підводять, їхні докази завжди є правдивими». Він сказав, що наука залежна «від старанно досліджених фактів». Підсумовуючи один із виступів про основні сили в природі, Фарадей заохотив своїх слухачів подумати про «Того, хто встановив ці сили». Потім він процитував слова християнського апостола Павла: «Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме» (Римлян 1:20).

Фарадей вельми відрізнявся від багатьох інших науковців, бо бажав навчатися з натхненої Книги Бога, а також із книги природи. «За допомогою сендеменізму він знайшов спосіб жити у згоді з Божими законами моралі та обітницею вічного життя,— зауважує Кентер.— За допомогою науки він стикався із фізичними законами, через які Бог керує Усесвітом». Фарадей вірив, що «наука не може підірвати безумовну владу Біблії, натомість коли наукою послуговуються справді по-християнськи, то вона може пролити світло на іншу книгу Бога».

Фарадей скромно відмовлявся від багатьох знаків пошани, якими інші хотіли відзначити його. Він неодноразово висловлювався, що не хоче мати звання лицаря. Він хотів залишитися «просто паном Фарадеєм». Він присвячував багато часу обов’язкам старійшини, в які входили також регулярні подорожі зі столиці в село Норфолк, де він піклувався про невеличку групу співвіруючих, котрі мешкали там.

Майкл Фарадей помер 25 серпня 1867 року й був похований на Хайґейтському кладовищі у північній частині Лондона. Біограф Джон Томас розповідає нам, що Фарадей «передав наступним поколінням набагато більше суто наукових досягнень, ніж будь-який інший фізик, і практичні наслідки його відкриттів надзвичайно змінили характер цивілізації». Сара, вдова Фарадея, написала: «Я можу вказати лише на Новий Завіт, який був для нього дороговказом і нормою, адже він вважав його Словом Бога... обов’язковим для християн сьогодні, так само як це було тоді, коли він писався». Це промовисте свідчення про відомого науковця, котрий жив за своєю вірою.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 29]

Працюючи лектором у Королівському інституті Великобританії, Майкл Фарадей викладав науку так, що навіть молодь могла легко його розуміти. Його поради колегам-лекторам містять практичне зерно, яке може придатися і сучасним християнам, котрі навчають прилюдно.

◻ «Висловлюватися не треба швидко або поспішаючи, що ускладнює розуміння, а повільно й обдумано».

◻ Промовець повинен намагатися зацікавити свою аудиторію «на початку лекції, а плавний перехід від одного пункту до іншого непомітно для слухачів допоможе зберегти їхню цікавість скільки потрібно».

◻ «Лектор принижує власну гідність, коли опускається до того, що спонукує слухачів аплодувати йому та вимагає похвали».

◻ Про використання конспекту він сказав: «Я завжди відчуваю себе зобов’язаним... викласти план [теми] на папері, а окремі частини тримаю в розумі, запам’ятовуючи їх за допомогою асоціацій або якимось іншим чином... Я маю ряд першорядних і другорядних заголовків по порядку і з ними працюю над темою».

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 26]

Обидва малюнки з люб’язного дозволу Royal Institution.