Життя, про яке я не жалію

РОЗПОВІВ ПАУЛЬ ОБРІСТ

У 1912 році, народжуючи свою п’яту дитину, померла моя мати. Мені тоді було шість років. Десь через два роки молода прибиральниця Берта Вайбель почала піклуватися про нашу сім’ю. Наступного року батько одружився з нею, і ми, діти, були дуже щасливі, що знову мали маму.

МИ ЖИЛИ у невеликому містечку Бруґґ у німецькомовній частині Швейцарії. Берта була справжньою християнкою, і вона мені дуже подобалася. Вона почала вивчати публікації Дослідників Біблії (Свідків Єгови) у 1908 році і ділилася з іншими тим, чого сама навчилася.

У 1915 році, невдовзі після одруження нашого батька і Берти, я пішов з нею на показ «Фото-драми сотворення». Ця програма з використанням слайдів і фільмів, яку представляло Міжнародне товариство ревних Дослідників Біблії, залишила глибокий слід у моєму розумі й серці. Інші теж були під враженням. Зал у Бруззі був такий повний, що поліція закрила двері і нікого більше не пускала. Тоді багато людей пробували вилізти по драбині й зайти через відкрите вікно, і декому це вдалося.

Добрий приклад матері

В Європі тоді шаленіла перша світова війна, і люди боялися майбутнього. Тому відвідувати людей від дому до дому та розповідати їм потішаючу звістку про Боже Царство, як це робила моя мати, було благородною справою. Деколи вона брала мене з собою, і мені це дуже подобалося. Зрештою в 1918 році мати символізувала своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

До хрещення батько не перешкоджав поклонінню матері, але тепер він почав противитися. Одного разу він схопив її біблійну літературу і кинув у піч. Мати змогла вихопити з вогню тільки Біблію. Але те, що вона зробила після цього, було вражаючим. Мати підійшла до батька і обняла його. Вона зовсім не ображалась.

Дуже здивувавшись, батько заспокоївся. Проте час від часу він знову починав противитися, і нам доводилося зносити його вибухи гніву.

Робота і духовний прогрес

У 1924 році, закінчивши трирічне навчання на перукаря, я залишив дім і знайшов роботу у франкомовній частині Швейцарії. Це дало мені нагоду поліпшити своє знання французької. Хоча цей переїзд трохи затримав мій духовний прогрес, я не втратив любові до біблійної правди. Отже, повернувшись через шість років додому в Бруґґ, я почав відвідувати там зібрання християнського збору.

Через деякий час я переїхав у Райнфельден, невеличке місто десь за 40 кілометрів від Бруґґа. Я працював там у перукарні своєї сестри і продовжував прогресувати духовно, приходячи на зустрічі невеликої групи Дослідників Біблії. Одного разу брат Зодер, відповідальний старійшина, закінчуючи наше біблійне вивчення, яке проходило серед тижня, запитав: «Хто планує іти в проповідницьке служіння в неділю?» Я зголосився, думаючи, що піду з кимось іншим, щоб мені показали, як виконується така праця.

У неділю, коли ми прийшли в територію, брат Зодер сказав: «Пан Обріст буде працювати ось там». Хоча серце ледве не вискочило мені з грудей, я почав відвідувати людей у домах і розмовляти з ними про Боже Царство (Дії 20:20). З того часу у мене більше не було вагань стосовно проповідницької праці, яка, за словами Ісуса, мала бути виконана перед кінцем цієї системи речей (Матвія 24:14). Четвертого березня 1934 року у 28-річному віці я символізував своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

Через два роки я знайшов роботу в перукарні у місті Лугано, що в італомовній частині Швейцарії. Я відразу ж почав проповідувати там добру новину, хоча й погано говорив по-італійськи. І все-таки у першу ж неділю, коли я пішов у служіння, я розповсюдив 20 брошурок, які мав із собою. З часом я знайшов декількох зацікавлених і організував групу для вивчення «Вартової башти». Зрештою деякі з них охрестилися, а в лютому 1937 року ми утворили в Лугано збір Свідків Єгови.

Через два місяці, у квітні 1937 року, я отримав лист, який круто змінив моє життя. Це було запрошення служити в Бетелі — так називаються філіали Свідків Єгови по різних країнах. Я відразу ж прийняв запрошення, і про це рішення ніколи не жалкував. Так почалося моє, як зрештою виявилось, 60-річне повночасне служіння.

Служіння в Бетелі у смутні часи

У той час швейцарський Бетель був у Берні, столиці Швейцарії. Там ми друкували книжки, брошурки й журнали 14 мовами і розсилали їх по цілій Європі. Деколи я відвозив літературу на вокзал тачкою, оскільки у той час ми не завжди мали у своєму розпорядженні вантажну машину. Першим моїм призначенням у Бетелі був набірний відділ, де ми складали свинцеві матриці, з допомогою яких пізніше друкувалася література. Невдовзі я почав працювати у приймальній і, звичайно ж, служив перукарем для родини Бетелю.

У вересні 1939 року почалася друга світова війна, і натиск фашистів навів страх на цілу Європу. Швейцарія була нейтральною країною серед воюючих держав. Спочатку ми продовжували свою християнську діяльність без перешкод. Але 5 липня 1940 року, о другій годині після обіду, у приймальній, де я працював, з’явився чоловік у цивільному одязі в супроводі солдата, озброєного рушницею з багнетом.

— Де Цюрхер?— гаркнув цивільний. Франц Цюрхер у той час був наглядачем філіалу і проповідницької праці у Швейцарії.

— Про кого мені доповісти?— запитав я. Вони відразу ж схопили мене і потягли по сходах, вимагаючи, щоб я показав їм кабінет Цюрхера.

Усім членам родини Бетелю — а нас було тоді близько 40 — наказали зібратися в їдальні. Коло будинку було встановлено чотири кулемети, які мали відбити всяке бажання втікати. З півсотні солдатів почали обшук будинку. Всупереч усім сподіванням, не було знайдено жодного доказу того, що Свідки Єгови заохочують людей противитися військовій службі. І все ж багато літератури конфіскували й вивезли п’ятьма військовими вантажними машинами.

Коли ми відмовилися віддавати «Вартову башту» на урядову цензуру, її видання у Швейцарії було припинене. Це означало, що в Бетелі потрібно було менше працівників, і молодших членів сім’ї заохотили стати піонерами — так називають Свідків Єгови, котрі повночасно проповідують.

Піонерування у воєнний час

У липні 1940 року я повернувся в італомовну частину Швейцарії, в околиці Лугано, де жив до Бетелю. Ця територія, де міцно вкоренився католицизм, а тепер сильного впливу набув фашизм, стала моїм піонерським призначенням.

Рідко коли минав день, щоб мене не зупинили поліцейські, які вимагали, аби я припинив проповідницьку діяльність. Одного разу, коли я розмовляв з якоюсь жінкою коло воріт саду, мене ззаду схопив чоловік у цивільному, повів до патрульної машини і відвіз у Лугано. Там він здав мене в поліцію. Коли мене почали допитувати, я пояснив, що нам наказав проповідувати Бог Єгова.

— Тут на землі ми даємо накази,— зухвало відповів офіцер.— Бог може наказувати в небі!

Протягом війни дуже важливо було слухатися поради Ісуса: «Будьте ж мудрі [«обережні», НС], як змії, і невинні, як голубки» (Матвія 10:16). Отже, я ховав більшість літератури у внутрішні кишені сорочки. І щоб нічого не загубити, я одягав бриджі, тісно зібрані нижче колін.

Пізніше я отримав вказівку переїхати в долину Енгадіне, де гра в кота-мишки з поліцією продовжувалася. Це чудова долина у східних швейцарських Альпах, яку взимку вкриває товстий шар снігу, тому мені вислали лижі, щоб я міг легше пересуватися в території.

Коли подорожуєш на лижах холодною зимою, дуже потрібні теплі рукавиці. Через постійне вживання мої рукавиці невдовзі зносилися. Який же я був радий, коли одного дня несподівано отримав посилку з в’язаним светром і теплими рукавицями! Їх зробила для мене одна християнська сестра з мого колишнього збору в Берні. Навіть тепер мене переповнює почуття вдячності, коли я думаю про цю посилку.

Багато радісних привілеїв

У 1943 році становище у Швейцарії почало нормалізуватися і мене покликали знову служити в Бетелі. Через певні проблеми у франкомовному зборі в місті Лозанна, що лежало на віддалі близько 100 кілометрів, мене призначили регулярно відвідувати цей збір, щоб допомогти вісникам розвинути правильний погляд на Божу організацію.

Пізніше деякий час я служив як районний наглядач усім французьким зборам у Швейцарії. На початку тижня я працював у Бетелі, але кожного тижня у п’ятницю, суботу й неділю відвідував різні збори, намагаючись надати духовну допомогу. Крім того, коли 1960 року в Берні було утворено франкомовний збір, я став його головуючим наглядачем. Так я служив до 1970 року, поки Бетель не перенесли з Берна у чудову місцевість, де він розташовується і сьогодні,— в місто Тун.

Мені було приємно знайти маленьку групу італомовних Свідків у Туні, і я почав працювати з ними. З часом було сформовано збір, і кілька років я служив у ньому головуючим наглядачем, поки молоді брати змогли взяти на себе цю відповідальність.

Особливо радісним привілеєм для мене було відвідування міжнародних конгресів народу Єгови. Наприклад, у 1950 році в Нью-Йорку на стадіоні «Янкі» відбувся пам’ятний конгрес під гаслом «Поширення Теократії». Глибоке враження справив на мене всесвітній центр Свідків Єгови у Брукліні (Нью-Йорк). Я також ніколи не забуду промову брата Мілтона Дж. Геншеля наступного року на лондонському конгресі «Чисте поклоніння», в якій він наголосив Ісусові слова: «Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (Луки 19:40). Брат Геншель запитав: «Чи ви думаєте, що камінню доведеться кричати?» Я досі чую громоподібну відповідь десятків тисяч голосів: «Ні!»

Коли у 1937 році я пішов у Бетель, мій батько, дізнавшись, що ми отримуємо лише кишенькові гроші, стурбовано запитав: «Сину, як ти житимеш у старості?» Я відповів словами псалмоспівця Давида: «Не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Псалом 37:25). Ці слова точно сповнилися у моєму випадку.

Який же я щасливий, що понад 80 років тому Берта Вайбель вийшла заміж за мого батька і що завдяки її прикладу і керівництву я познайомився з Єговою та його рисами! Хоча інші члени сім’ї глузували з неї, вона вірно служила Єгові до самої смерті у 1983 році. Вона ніколи не жаліла, що служила своєму Богу Єгові; також і я не жалію, що залишився неодруженим і присвятив своє життя виключно служінню Єгові.

[Ілюстрація на сторінці 25]

На роботі в Бетелі.