Я терпеливо чекав на Єгову від свого юнацтва

РОЗПОВІВ РУДОЛЬФ ҐРАЙХЕН

Мені тоді було лише 12 років. Мов грім з ясного неба, на нашу сім’ю звалилися нещастя. Спочатку ув’язнили батька. Потім мою сестру і мене насильно забрали з дому і відправили жити до сторонніх людей. Пізніше нас з матір’ю заарештувало гестапо. Я потрапив до в’язниці, а вона померла в концентраційному таборі.

ЦІ ПОДІЇ були тільки початком лютого переслідування, якого я зазнав у юності, будучи Свідком Єгови. Горезвісне нацистське гестапо, а потім східнонімецьке «Штазі» намагалися зламати мою непорочність перед Богом. Тепер, після 50 років відданого служіння Богові, я можу сказати так, як і псалмоспівець: «Багато гнобили мене від юнацтва мого, та мене не подужали!» (Псалом 129:2). Який же я вдячний Єгові!

Я народився 2 червня 1925 року в маленькому містечку Лука, поблизу Лейпцига (Німеччина). Ще до мого народження мої батьки, Альфред і Тереза, читаючи публікації Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, зрозуміли біблійну правду. Пам’ятаю, що кожного дня я дивився на малюнки з біблійними сценами, які висіли на стінах нашого дому. На одному малюнку були зображені вовк з ягнятком, козеня з леопардом, теля з левом; всі вони разом мирно йшли за хлопчиком (Ісаї 11:6—9). Такі малюнки запам’яталися мені на все життя.

Кожного разу, коли було можливо, мої батьки залучали мене до праці в зборі. Наприклад, у лютому 1933 року, лише декілька днів після приходу Гітлера до влади, в нашому маленькому містечку була показана «Фото-драма сотворення» — з її слайдами, фільмом і записаним текстом. Який же я був схвильований тоді, коли семирічним хлопчиком роз’їжджав по місту в кузові пікапа під час кампанії, яка проводилась для того, щоб оголошувати про показ «Фото-драми»! Кожного разу брати поводилися зі мною так, що я відчував себе корисним членом збору, незважаючи на свій юний вік. Таким чином, коли я був ще маленьким, Єгова навчав мене і його Слово впливало на мене.

Навчений покладатися на Єгову

Через непохитне дотримування християнського нейтралітету Свідки Єгови не вплутувалися у нацистську політику. Внаслідок цього в 1933 році нацисти видали закони, які забороняли нам проповідувати, збиратися і навіть читати нашу біблійну літературу. У вересні 1937 року всі брати нашого збору, в тому числі й мій батько, були заарештовані гестапо. Це дуже засмутило мене. Батька засудили до п’яти років ув’язнення.

Життя у нас вдома стало дуже важким. Але ми швидко навчилися покладатись на Єгову. Якось, коли я прийшов додому зі школи, моя мати читала журнал «Вартова башта». Вона хотіла швидко приготувати мені щось поїсти і тому залишила журнал на маленькому буфеті. Після того як я поїв і ми збирали зі столу посуд, хтось почав грюкати у двері. То був поліцейський, який хотів обшукати нашу квартиру, щоб знайти біблійну літературу. Я дуже злякався.

У той день стояла надзвичайна спека. Тому поліцейський, зайшовши, щонайперше зняв свою каску і поклав її на стіл. Потім він розпочав обшук. Коли він шукав під столом, його каска стала зсовуватися. Тоді мати швидко схопила її і поклала на буфет, якраз на «Вартову башту»! Поліцейський обшукав нашу квартиру, але літератури не знайшов. Звичайно, йому навіть не спало на думку подивитися під своєю каскою. Перед тим як піти, він пробубонів вибачення моїй матері, беручи свою каску, яка лежала позаду нього. Яке ж полегшення я відчув!

Подібні випадки підготували мене до ще тяжчих випробовувань. Наприклад, у школі мене примушували стати членом організації Hitler-jugend («Гітлерюгенд»), в якій дітей навчали військової дисципліни та знайомили з нацистською філософією. Деякі вчителі ставили собі за мету досягти того, щоб 100 відсотків учнів були членами цієї організації. Мій вчитель, пан Шнайдер, очевидно, почувався невдахою, оскільки на відміну від усіх інших учителів школи йому бракувало одного учня, щоб досягти бажаних 100 відсотків. Тим учнем був я.

Якось пан Шнайдер оголосив цілому класові: «Хлопці, завтра ми усім класом підемо на прогулянку». Всім ця ідея сподобалась. Потім від додав: «Кожен з вас повинен одягти форму члена «Гітлерюгенд», щоб, коли маршируватимете вулицями, всі могли побачити, що ви є хорошими хлопцями Гітлера». Наступного ранку всі хлопці, окрім мене, одягли ту форму. Вчитель наказав мені стати перед класом і промовив: «Подивись на інших хлопців і на себе». Він додав: «Я знаю, що твої батьки бідні і не мають змоги купити тобі форму, але дозволь мені щось тобі показати». Він підвів мене до свого столу, відкрив шухляду і сказав: «Я хочу дати тобі цю новісіньку форму. Подобається вона тобі?»

Я швидше волів би вмерти, ніж одягти нацистську форму. Коли вчитель побачив, що я не збирався її одягати, він розгнівався, і цілий клас насміхався з мене. Потім ми пішли на прогулянку, але вчитель намагався приховати мене і тому сказав мені стати між іншими хлопцями, які були вдягнені у форму. Проте багато людей у містечку бачили мене, бо я виділявся серед своїх однокласників. Кожен знав, що мої батьки і я є Свідками Єгови. Я вдячний Єгові за те, що він давав мені потрібну духовну силу тоді, коли я ще був хлопчиком.

Переслідування посилюється

Якось на початку 1938 року мою сестру і мене забрали зі школи і повезли поліцейською машиною до дитячої виправної колонії у містечко Штадтрода, десь за 80 кілометрів від дому. Чому? Суд вирішив звільнити нас від впливу наших батьків і перетворити у нацистських дітей. Незабаром персонал колонії помітив, що ми з сестрою були ввічливими і слухняними, але при цьому залишалися непохитнимии в дотримуванні християнського нейтралітету. Директорку колонії це настільки вразило, що вона сама захотіла зустрітися з моєю матір’ю. Був зроблений виняток, і матері дозволили відвідати нас. Моя сестра, мати і я були дуже щасливі й вдячні Єгові за даровану нам нагоду протягом цілого дня бути разом для взаємного підбадьорення. Нам дійсно це було потрібно.

Ми залишалися у виправній колонії майже чотири місяці. Потім нас поселили до однієї сім’ї у село Пана. Членам тієї сім’ї наказали тримати нас подалі від наших родичів. Моїй матері навіть не дозволяли нас відвідувати. Проте декілька разів їй вдалося поспілкуватися з нами. Користуючись тими рідкими нагодами, мати робила все, що могла, аби прищеплювати нам бажання залишатися вірними Єгові, хоч би які випробовування й обставини він допускав (1 Коринтян 10:13).

І випробовування настали. П’ятнадцятого грудня 1942 року, коли мені було лише 17 років, гестапівці арештували мене й відправили у слідчий ізолятор міста Гера. Десь через тиждень арештували також мою матір і помістили її в ту ж саму в’язницю. Оскільки я був ще неповнолітнім, суд не міг розглядати мою справу. Тому ми з матір’ю провели шість місяців в ізоляторі, бо суд чекав, поки мені буде 18 років. У той самий день, як мені сповнилося 18 років, суд почав розглядати нашу справу.

Перш ніж я усвідомив, що відбувається, суд вже закінчився. Я й не думав, що вже не побачу своєї матері. Мій останній спогад про неї — я бачу, як під час судового засідання вона сидить на темній дерев’яній лавці коло мене. Нас обох визнали винними. Мене засудили на чотири роки ув’язнення, а маму — на півтора.

У ті дні тисячі Свідків Єгови перебували у в’язницях і таборах. Однак мене відправили у в’язницю міста Штольберг, де я був єдиним Свідком. Більше року я провів в одиночній камері, проте Єгова був зі мною. Любов, яку я розвинув до нього в юнацтві, була вирішальним фактором у моєму духовному виживанні.

Дев’ятого травня 1945 року, після двох з половиною років ув’язнення, ми почули добру новину — війна закінчилась! У той день мене звільнили. Подолавши пішки 110 кілометрів, я прийшов додому дуже хворим від виснаження і голоду. Пройшло декілька місяців, поки стан мого здоров’я поліпшився.

Як тільки я прибув, мене вразило багато невтішних новин. Перша з них стосувалася моєї матері. Після того як вона пробула у в’язниці півтора року, нацисти почали вимагати, щоб вона підписала документ про своє зречення від віри в Єгову. Вона відмовилась. Тоді гестапо направило її у жіночий концентраційний табір у Равенсбрюк. Там вона й померла від тифу перед самим кінцем війни. Моя мати була мужньою християнкою — наполегливим борцем за віру, вона ніколи не занепадала духом. Нехай Єгова з милістю згадає про неї.

Були новини й про мого старшого брата Вернера, який не присвятив свого життя Єгові. Він вступив до німецької армії, і його вбили в Радянському Союзі. А мій батько? Він повернувся додому, але, на жаль, був одним з тих небагатьох Свідків, хто підписав той ганебний документ про зречення від віри. Коли я зустрівся з ним, він виглядав понурим і психічно нездоровим (2 Петра 2:20).

Короткий період ревної духовної діяльності

Десятого березня 1946 року я відвідав свій перший післявоєнний конгрес у Лейпцигу. Наскільки ж усі схвилювалися, почувши оголошення про те, що хрещення відбуватиметься в той самий день! Хоч я присвятив своє життя Єгові багато років тому, але тільки тепер була можливість охреститися. Я ніколи не забуду той день!

Першого березня 1947 року, після одного місяця піонерування, мене запросили до Бетелю в Магдебург. Приміщення Товариства були дуже пошкоджені через бомбардування. Який же то привілей брати участь у відбудові! Восени того року мене призначили спеціальним піонером у місто Віттенберге. Декілька місяців я проводив більш ніж по 200 годин у проповідуванні іншим доброї новини про Боже Царство. Як же я тішився тим, що знову вільний — немає війни, переслідування, в’язниць!

На жаль, та свобода протривала недовго. Після війни Німеччину розділили, і територія, де я жив, перейшла під контроль комуністів. У вересні 1950 року східнонімецька таємна поліція, відома як «Штазі», почала арештовувати братів систематично. Проти мене висунули безглузді звинувачення. Я був звинувачений у шпигунстві на користь американського уряду. Мене відправили у місто Бранденбург до в’язниці, яка належала «Штазі» і була найгіршою в країні.

Підтримка від моїх духовних братів

У в’язниці працівники «Штазі» не залишали мене у спокої ні на годину: вночі мене допитували, а вдень пильнували, щоб я не заснув. Після декількох днів таких тортур ситуація стала ще гіршою. Якось вранці, замість повернути мене у мою камеру, вони привели мене до горезвісних камер U-Boot-Zellen (відомих як «субмарини», бо вони були розташовані глибоко у підвалі). Переді мною відкрили старі, заржавілі металеві двері й наказали увійти. Переступивши через високий поріг, я відчув, що підлога була повністю залита водою. Позаду мене з жахливим скрипом і грюкотом зачинилися двері. У камері не було ані лампочки, ані вікна. Стояла непроглядна темрява.

Вода вкривала підлогу на декілька сантиметрів, і через це я не міг ні сісти, ні лягти, ні спати. Здавалося, що я прочекав вічність, поки мене повели на наступний допит — з використанням потужного світла. Я не знав, що було гірше — весь день стояти у воді майже у непроглядній темряві чи всю ніч зносити разюче світло прожекторів, направлених прямо в очі.

Декілька разів вони погрожували, що застрілять мене. Якось вранці після кількох ночей допитування мене відвідав один радянський офіцер, в якого було високе військове звання. Я мав нагоду розповісти йому про те, що німецьке «Штазі» поводиться зі мною набагато гірше, ніж нацистське гестапо. Я сказав, що Свідки Єгови були нейтральними за часів як нацистського, так і комуністичного урядів і що ніде у світі ми не втручаємося в політику. Що ж до багатьох теперішніх офіцерів «Штазі», сказав я, то вони були колись членами організації «Гітлерюгенд», де їх добре навчали, як жорстоко переслідувати невинних людей. Коли я говорив, моє тіло тремтіло від холоду, голоду і виснаження.

На диво, радянський офіцер не розсердився. Навпаки, він поклав на мене ковдру і поводився зі мною люб’язно. Невдовзі після цього візиту мене перевели у зручнішу камеру. Через декілька днів мою справу передали в німецький суд. Чекаючи на суд, я мав чудовий привілей бути в камері разом з п’ятьма іншими Свідками. Наскільки ж підбадьорливим було товариство духовних братів після всього того, що я зніс! (Псалом 133:1).

Суд визнав мене винним у шпигунстві й засудив до чотирьох років тюремного ув’язнення. Той вирок вважався не суворим. Деяким братам присуджували по десять і більше років. Мене направили у тюрму найсуворішого режиму. Я думаю, що там би й миша не пролізла — настільки суворою була охорона. Однак з допомогою Єгови деякі хоробрі брати змогли пронести з собою цілу Біблію. Брати, що були у в’язниці, розрізали її, поділили на частини і так передавали один одному.

Як ми її передавали? Це було дуже важко. Ми могли бачити один одного лише раз на два тижні, коли нас приводили в баню. Якось мене привели туди, і один брат шепнув мені на вухо, що він сховав у своєму рушнику декілька сторінок Біблії. Помившись, я мав взяти його рушник замість свого.

Один з охоронників, побачивши, що брат шепнув мені щось на вухо, дуже сильно побив його за це поліцейською дубинкою. Я швидко взяв рушник і загубився серед інших в’язнів. На щастя, мене не схопили з тими сторінками Біблії. Інакше б це дуже погано вплинуло на нашу програму духовного харчування. І подібних ситуацій було багато. Ми завжди читали Біблію, ховаючись і сильно ризикуючи. При цьому ми пам’ятали дуже доречні слова апостола Петра: «Будьте тверезі, пильнуйте!» (1 Петра 5:8).

З певних причин органи влади вирішили переводити декого з нас безперестанку з однієї тюрми в іншу. За чотири роки я побував майже у десятьох різних тюрмах. Проте там мені завжди вдавалось зустрічатися з братами. Я дуже полюбив усіх тих братів і сильно сумував кожного разу, коли мене переводили в інше місце.

Зрештою мене відправили в Лейпциг і там звільнили з в’язниці. Тюремний охоронець, який мене звільняв, замість розпрощатися зі мною, сказав: «До зустрічі». Цей злий чоловік хотів, щоб я ще раз сів за ґрати. Я часто згадую слова з Псалма 124:2, 3, де сказано: «Коли б не Господь, що був з нами,— як повстала була на нас людина,— то нас поковтали б живцем, коли розпалився на нас їхній гнів».

Єгова визволяє своїх вірних і відданих служителів

Я знову став вільною людиною. Моя сестра-близнюк Рут і духовна сестра Герта Шлензоґ вже чекали мене біля воріт. Протягом усіх тих років ув’язнення Герта кожного місяця присилала мені маленьку посилку з харчами. Я переконаний, що без цих маленьких посилок я помер би у в’язниці. Нехай Єгова з милістю згадає про неї.

Після звільнення Єгова благословив мене багатьма привілеями у служінні. Я знову служив спеціальним піонером у Гронау (Німеччина) і районним наглядачем у німецьких Альпах. Пізніше мене запросили до 31-го класу Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, яка готує місіонерів. У 1958 році під час міжнародного конгресу Свідків Єгови на стадіоні «Янкі» відбувся випуск нашого класу. Я мав привілей звернутися до великого натовпу братів та сестер і розповісти їм дещо зі свого життя.

Закінчивши Школу, я поїхав як місіонер до Чилі. Там я знову служив районним наглядачем у найпівденнішій частині Чилі — мене в буквальному розумінні послали до краю землі. У 1962 році я одружився з Петсі Боїтнаґел, дуже милою місіонеркою із Сан-Антоніо (штат Техас, США). Ми з нею провели разом багато чудових років у служінні Єгові.

За свої понад 70 років життя я зазнав багато щастя і лиха. Псалмоспівець сказав: «Багато лихого для праведного, та його визволяє Господь з них усіх» (Псалом 34:20). У 1963 році, ще в Чилі, ми з Петсі пережили трагічну смерть нашої маленької доньки. Пізніше Петсі дуже захворіла, і ми переїхали до Техасу. Коли їй було лише 43 роки, вона померла також за трагічних обставин. Я часто молюсь про те, щоб Єгова з милістю згадав мою прекрасну дружину.

Тепер, незважаючи на хвороби і старість, я маю привілей служити сталим піонером і старійшиною збору в місті Брейді (штат Техас). Дійсно, життя не завжди є легким, і в майбутньому у мене, можливо, будуть ще інші випробовування. Проте, подібно до псалмоспівця, я можу сказати: «Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого,— і аж дотепер я звіщаю про чуда Твої» (Псалом 71:17).

[Ілюстрації на сторінці 23]

1) Сьогодні я служу старійшиною і піонером. 2) Я і Петсі якраз перед нашим весіллям. 3) У класі Пана Шнайдера. 4) Моя мати Тереза, яка померла в Равенсбрюці.