Хай ще більше людей почує добру новину
ЯКОСЬ, роздумуючи про своїх співвітчизників, я прийшла до висновку, що багато з них знають про Свідків Єгови тільки з повідомлень засобів масової інформації. Тож я подумала, що цих людей треба відвідати, аби вони могли довідатися, хто такі Свідки Єгови насправді й у що вони вірять. Але як же мені допомогти цим людям? Мій чоловік, який є християнським старійшиною, дав мені кілька мудрих порад.
Основну ідею ми взяли зі статті «Журнали, що дають практичну допомогу», надрукованої в журналі «Пробудись!» за 8 січня 1995 року. У статті говорилося, що одна наша сестра «збирає старіші номери журналу «Пробудись!», які інші Свідки не змогли розповсюдити. Потім вона відвідує установи, котрі, на її думку, могли б виявити особливу зацікавленість у статтях на певну тему».
Ми з чоловіком стали збирати журнали, і невдовзі вже мали їх кілька сотень. Тоді я відібрала часописи на різні теми, котрі могли б зацікавити людей, яких я збиралась відвідати.
З телефонних книжок й довідників установ я виписала собі адреси лікарень, молодіжних гуртожитків і закладів для пристарілих та хронічно хворих. Я також включила в список працівників похоронних бюро, директорів та завучів шкіл, лікарів та адміністрацію в’язниць і судових службовців. Крім того, до мого списку ввійшли адміністратори наркологічних диспансерів, товариства дієтологів і захисників навколишнього середовища та асоціації інвалідів і жертв війни. Не забула я й про керівників служб соціального забезпечення, громадських служб та служб сім’ї.
Що ж я говорила?
Відвідуючи когось, я перш за все чітко представлялася. Тоді я зауважувала, що наша розмова триватиме лише кілька хвилин.
При зустрічі з відповідальною особою я одразу говорила: «Я — Свідок Єгови. Але прийшла сюди не для релігійної дискусії, бо в робочий час робити це, мабуть, не зовсім доречно». Після цих слів атмосфера зазвичай ставала більш невимушеною. Тоді, пристосовуючи свою розмову до ситуації, я продовжувала: «Є дві причини, чому я відвідую вас. Найперше, хочу подякувати вам за роботу, яка виконується тут під вашим керівництвом. Те, що хтось присвячує свій час і сили для загального блага, не слід сприймати як належне. Ваша робота справді достойна похвали». Дуже часто люди щиро дивувалися, почувши такі слова.
Тепер особу ймовірно непокоїла думка, яка ж друга причина мого приходу. Я продовжувала: «Друга причина, чому я відвідала вас, полягає в тому, що з журналу «Пробудись!», який друкується багатьма мовами, я вибрала деякі статті, в котрих обговорюється робота саме вашого профілю та пов’язані з нею проблеми. Думаю, вам буде цікаво дізнатися, як міжнародне видання розглядає такі проблеми. Я хотіла б залишити ці примірники вам». Часто мені говорили, що я займаюся доброю справою.
Приємні несподіванки
Переважно, коли я зверталась до людей у такий спосіб, вони охоче слухали. Тільки одна особа із сімнадцяти відмовилась порозмовляти зі мною. Але багато зустрічей стали для мене приємною несподіванкою.
Наприклад, я чотири рази терпеливо намагалась побачитися з обласним інспектором народної освіти. Він був неймовірно зайнятою людиною, але прийняв мене дуже привітно, і ми трохи порозмовляли. Коли я вже збиралася йти, він сказав: «Ви робите добре діло, і я обов’язково уважно прочитаю вашу літературу».
Іншого разу, відвідуючи обласний суд, я спробувала порозмовляти з головним суддею, чоловіком середніх літ. Коли я ввійшла до нього в кабінет, він, відірвавши очі від своїх паперів, подивився на мене досить непривітно.
— Я приймаю тільки по вівторках зранку, тоді й приходьте з усіма вашими питаннями,— сказав він різко.
— Пробачте, що потурбувала вас у невідповідний час,— промовила я швидко й додала:
— Тоді зайду до вас у вівторок. Але моє питання, по суті, не юридичного характеру.
Тепер суддю стала розбирати цікавість. Він запитав більш привітно, чого мені треба. Я ще раз повторила, що прийду у вівторок. Але він, на моє здивування, почав наполягати:
— Сідайте, будь ласка. Що вам потрібно?
Зав’язалася жвава розмова. Він навіть попросив вибачення за те, що так непривітно зустрів мене, бо справді мав багато роботи.
— Знаєте, що я ціную у Свідках Єгови?— запитав суддя через якийсь час.— Вони мають обґрунтовані принципи, яким ніколи не зраджують. Гітлер перепробував усе, щоб примусити Свідків воювати, але в нього нічого не вийшло.
Якось ми з однією сестрою увійшли до установи, де секретарки одразу впізнали нас. Тоді головна з них голосно із зверхністю промовила:
— Пан голова ніколи не приймає жодних угруповань.
— Але він прийме нас,— відповіла я спокійно,— бо ми Свідки Єгови. Ми не прийшли чогось просити й не заберемо у пана голови більше трьох хвилин.
У серці я гаряче молилася: «О, Єгово, будь ласка, нехай цього разу нас приймуть!»
Секретарка байдуже відказала: «Ну, що ж, я спробую»,— й пішла до голови. Приблизно через дві хвилини, які здалися мені вічністю, вона знову з’явилась у супроводі самого голови. Нічого не говорячи, він повів нас до свого кабінету через дві інші кімнати.
У процесі розмови він ставав дедалі привітнішим. Голова охоче взяв спеціальні номери журналу «Пробудись!», які ми йому запропонували. Ми подякували Єгові за цю можливість дати добре свідчення про мету нашої праці.
Роздумуючи про чудові результати такого служіння, я почала ліпше розуміти слова апостола Петра: «Пізнаю я поправді, що «не дивиться Бог на обличчя», але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34, 35). Бог хоче, щоб усі люди, незалежно від походження, мови та суспільного становища отримали нагоду дізнатися про його намір щодо людства та Землі. (Надіслано).