Вдячна за багату християнську спадщину

РОЗПОВІЛА ҐУЕН ҐУЧ

У школі я співала гімн із словами: «Величний Єгова на престолі у славі». Я часто задумувалася: «Хто цей Єгова?»

МОЇ дідусь і бабуся були богобоязливими людьми. На початку цього сторіччя вони спілкувалися з Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Мій батько мав успіх у комерційній діяльності, але своїм трьом дітям він попервах не передав християнської спадщини, яку був отримав.

Про те, що Єгова — це ім’я правдивого Бога, я дізналась лише тоді, коли батько дав моєму брату Даґласові, моїй сестрі Енн і мені брошурки «Його діла» та «Хто такий Бог» (Псалом 68:4, Дерк.). Це дуже схвилювало мене! Але що розбудило батькову зацікавленість?

У 1938 році, коли батько побачив, як народи беруться за зброю, він зрозумів, що людських зусиль далеко не достатньо, аби вирішити світові проблеми. Бабуся дала йому книжку «Вороги», яку видали Свідки Єгови. Читаючи її, він дізнався, що справжнім ворогом людства є Сатана Диявол і що тільки Боже Царство може принести всесвітній мирa (Даниїла 2:44; 2 Коринтян 4:4).

З наближенням війни наша сім’я почала ходити на зібрання до Залу Царства Свідків Єгови у містечку Вуд-Гріні, що на півночі Лондона. У червні 1939 року ми пішли в сусідній палац Александри, щоб послухати публічну промову «Уряд і мир», яку виголосив Джозеф Ф. Рутерфорд, тодішній президент Товариства Вартової башти. Рутерфордів виступ у «Мадісон Сквер-Ґарден», що в Нью-Йорку, транслювався по радіо до Лондона та інших більших міст. Ми могли так виразно чути промову, що, коли буйна юрба в Нью-Йорку порушила спокій, я оглянулася, аби пересвідчитися, чи це не в нашому залі!

Батькова ревність до біблійної правди

Батько наполягав, щоб кожного суботнього вечора ми цілою сім’єю вивчали Біблію. Ми вивчали біблійну тему з «Вартової башти», яку мали проходити наступного дня. Такі вивчення справляли глибокий вплив, бо ще досі оповідь про Ісуса Навина та облогу міста Ай, обговорювані у «Вартовій башті» за 1 травня 1939 року, дуже виразні в моїй уяві. Я була в такому захопленні від цієї оповіді, що перевірила у своїй Біблії всі посилання на неї. Такі пошуки були й далі є надзвичайно захопливими для мене.

Біблійні вчення закоренилися в моєму серці завдяки тому, що я розповідала іншим про те, чого ми вчилися. Якось батько дав мені грамофон із записом біблійної проповіді, брошурку, яку ми використовували для біблійного вивчення, а також адресу старшої пані. Потім він попросив мене відвідати її.

— Що я скажу і як мені поводитись? — запитала я.

Я зробила все за його словами і в цей спосіб навчилася проводити біблійне вивчення. Завдяки такому використанню Святого Письма в служінні я почала ліпше його розуміти.

Труднощі воєнних років

Друга світова війна вибухнула 1939 року, а наступного року я охрестилася на символ свого присвячення, щоб служити Єгові. Мені було лише 13 років. У той час я вирішила стати піонеркою, тобто повночасною служителькою. Я покинула школу в 1941 році й на конгресі в Лестері долучилася до Даґласа в повночасній проповідницькій діяльності.

Наступного року батька ув’язнили за те, що він відмовився йти на війну через своє сумління. Ми, діти, згуртувалися довкола мами, допомагаючи їй у цей важкий воєнний час доглядати за домом. Потім, відразу після звільнення батька з в’язниці, до військової служби призвали й Даґласа. У місцевій газеті з’явився заголовок «Чому син, як і батько, вибрав в’язницю». У результаті ми мали можливість дати гарне свідчення, пояснюючи, чому правдиві християни не беруть участі у вбивстві ближніх (Івана 13:35; 1 Івана 3:10—12).

За тих воєнних років багато Свідків, які займалися повночасним служінням, регулярно приходили до нас додому; їхні підбадьорливі біблійні обговорення справили на мене незабутнє враження. Серед тих вірних християнських братів були Джон Барр і Альберт Шредер, які тепер є членами Керівного органу Свідків Єгови. Мої батьки виявляли справжню гостинність і навчили нас того самого (Євреїв 13:2).

Готова дати відповідь

— Наскільки ви обізнані з тим, що я роблю? — запитала я.— Чи ви знаєте, чому я прийшла до вас?

— Гаразд,— відповіла вона,— зайдіть і розкажіть мені.

Я пояснила, що ми несемо справжню надію для людей, які страждають через жахливі вчинки, що часто виконуються в ім’я Бога. Гільда дуже уважно слухала та стала першою особою, з якою я регулярно вивчала Біблію. Вже понад 55 років вона є активним Свідком.

Під кінець війни я отримала нове піонерське призначення в містечко Дорчестер, що на південному заході Англії. Вперше я жила поза домом. Наш невеличкий збір зустрічався в ресторані, — будівлі XVI сторіччя,— який називався «Стара чайна». Для кожного зібрання нам доводилось переставляти столи й крісла. Це дуже відрізнялося від звичного для мене Залу Царства. А втім, тут була та сама духовна пожива й такі ж сердечні християнські брати і сестри.

Тим часом мої батьки переїхали до містечка Танбридж-Уелс, на південь від Лондона. Я повернулася додому, отже батько, Енн і я могли піонерувати разом. Наш збір незабаром розрісся від 12 до 70 Свідків, і нашу сім’ю попросили переїхати до Брайтона, на південне узбережжя, бо там була більша потреба у вісниках Царства. Багато братів почали ревно проповідувати разом з нашою піонерською сім’єю, і ми бачили, як рясно Єгова благословляє нашу працю. Згодом з одного збору утворилося три!

Несподіване запрошення

Влітку 1950 року наша сім’я була серед 850 делегатів з Великобританії на міжнародному конгресі «Поширення Теократії», що проходив у Нью-Йорку на стадіоні «Янкі». Багатьом піонерам, які прибули на цей конгрес з далеких країв, було роздано заяви до Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, розташованої поблизу Південного Лансінга (Нью-Йорк). Серед них були Даґлас, Енн і я! Мені пригадується те, що я подумала, коли кинула в поштову скриньку свою заповнену заяву: «Нарешті я зробила те, що повинна була зробити! Як повернеться моє життя?» Проте я твердо вирішила: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Я дуже зраділа, коли мене з Даґласом та Енн попросили залишитися після конгресу для навчання в 16-му класі школи Ґілеад. Усі ми добре усвідомлювали, що нас можуть послати місіонерами в будь-яку частину світу.

Після того як ми побували на конгресі цілою сім’єю, прийшов час нашим батькам повернутися в Англію, але без нас. Ми троє махали з причалу батькам, коли вони відпливали додому на пароплаві «Мавританія». Яким же зворушливим було це прощання!

Місіонерські призначення

У 16-му класі школи Ґілеад було 120 студентів з усіх частин світу, серед них були й ті, що пройшли нацистські концтабори. Оскільки наш клас навчали іспанської, ми сподівалися призначення в якусь іспаномовну країну Південної Америки. Уявіть собі наше здивування в день випуску, коли ми дізналися, що Даґласа призначено до Японії, а нас з Енн — до Сирії. Отже ми, дівчата, повинні були вивчати арабську, і це потрібно було навіть тоді, коли нам змінили призначення на Ліван. Тимчасом як ми чекали на наші візи, щотижня для нас проводили два уроки арабської, яку викладав Джордж Шакашірі, складач Товариства, який набирав арабську «Вартову башту».

Наскільки ж тішило те, що ми їдемо в біблійну країну, про яку навчалися в школі! Туди з нами поїхали Кейт і Джойс Чу, Една Стакгауз, Олівія Тернер, Дорін Варбуртон і Доріс Вуд. Якою ж радісною місіонерською сім’єю стали ми! Місцевий Свідок відвідував наш місіонерський дім, щоб далі допомагати нам вчитися мови. Під час нашого щоденного навчання ми тренувалися робити короткі вступи, а потім йшли й використовували їх у проповідницькій праці.

Перших декілька років ми жили в Тріполі, де був уже заснований збір. Джойс, Една, Олівія, Дорін, Доріс, Енн і я допомагали дружинам і донькам місцевих Свідків брати участь у зібраннях, а також у публічному служінні. До того часу наші християнські брати й сестри, дотримуючись місцевого звичаю, не сиділи разом на зібраннях, і християнські сестри рідко коли брали участь у служінні від дому до дому. Ми потребували їхньої допомоги щодо мови в нашому публічному проповідуванні й заохочували їх самостійно брати участь у цій праці.

Потім нас з Енн призначили допомагати маленькій групі Свідків у стародавньому місті Сидоні. Невдовзі після цього нас попросили повернутися до столиці, Бейрута. Насіння біблійної правди також було посіяне серед місцевої вірменомовної общини, тому ми вивчили цю мову, щоб їм допомогти.

Зміни призначення

Перш ніж виїхати з Англії я познайомилася з Уїлфредом Ґучем. Він був ревним, турботливим братом і служив у лондонському Бетелі. Уїлф навчався в 15-му класі школи Ґілеад, випуск якого відбувся 1950 року під час конгресу на стадіоні «Янкі». Він отримав місіонерське призначення у філіал Товариства Вартової башти в Нігерії і ми деякий час листувалися. У 1955 році ми разом побували в Лондоні на конгресі «Тріумф Царства» й незабаром заручилися. Наступного року ми одружилися в Гані, і я долучилася до Уїлфа в його місіонерському призначенні в Лагосі (Нігерія).

Після того як я залишила Енн у Лівані, вона вийшла заміж за чудового християнського брата, який пізнав був біблійну правду в Єрусалимі. Мої батьки не змогли побувати на наших весіллях, бо Даґлас, Енн і я одружилися в різних частинах світу. Проте їм було відрадно знати, що всі ми радісно служимо нашому Богу Єгові.

Праця в Нігерії

У лагоському філіалі я отримала призначення прибирати кімнати вісьмох членів нашої родини філіалу, а також готувати для них їсти й прати їхню білизну. Мені здавалось, що, окрім чоловіка, я маю ще й безпосередню родину!

Ми з Уїлфом вивчили короткі біблійні вступи мовою йоруба й були винагороджені за свої зусилля. Син і дочка школяра, з яким ми колись налагодили контакт, тепер служать у великій нігерійській родині Бетелю, що складається з майже 400 членів.

У 1963 році Уїлф отримав запрошення пройти десятимісячний курс спеціального навчання в Брукліні (Нью-Йорк). Після закінчення курсу Уїлфа несподівано призначили назад до Англії. Я залишалася в Нігерії й усього через 14 днів мала приїхати до Уїлфа в Лондон. Я виїхала із збуреними почуттями, оскільки Нігерія була таким чудовим призначенням. Після 14-річного служіння за кордоном пройшло трохи часу, аж я знову звикла до життя в Англії. А втім, ми відчували вдячність за те, що знову були близько до своїх стареньких батьків і могли допомагати в догляді за ними.

Зміцнені своєю надією

З 1980 року Уїлф був зональним наглядачем і я мала привілей подорожувати з ним до багатьох країн. Я з нетерпінням чекала на повторну подорож до Нігерії. Пізніше ми також побували в Скандинавії, Вест-Індії та на Близькому Сході, включаючи Ліван. Особливо хвилюючим для мене було відживляти в пам’яті приємні спогади й бачити тих, кого я знала ще підлітками і які служили тепер християнськими старійшинами.

На превеликий жаль, мій дорогий чоловік помер навесні 1992 року. Йому було лише 69 років. Це був особливо тяжкий удар, бо все сталося так раптово. Після 35 років подружнього життя з цим було тяжко погодитися. Але я відчула велику допомогу й любов від моєї всесвітньої християнської родини. У мене було дуже багато радісних вражень, про які я могла роздумувати.

Мої батьки залишили чудовий приклад християнської непорочності. Мати померла в 1981 році, а батько — в 1986. Даґлас і Енн далі вірно служать Єгові. Разом зі своєю дружиною Кам Даґлас повернувся в Лондон, де вони залишилися після смерті батька. Енн зі своєю сім’єю живе у Сполучених Штатах Америки. Усі ми дуже цінуємо нашу надію і спадщину від Бога. Ми продовжуємо ‘надіятися’, чекаючи часу, коли живі разом зі своїми воскреслими близькими вічно служитимуть як члени земної сім’ї Єгови (Плач Єремії 3:24).

[Примітки]

[Ілюстрації на сторінці 23]

За годинниковою стрілкою зліва вгорі:

Тринадцятирічна Ґуен демонструє взірцеве вивчення в Залі Царства містечка Енфілда.

Місіонерська родина в Тріполі (Ліван, 1951 рік).

Ґуен зі своїм, тепер покійним, чоловіком Уїлфом.