Я мала підтримку під час жахливих випробувань

РОЗПОВІЛА ЄВА ЮСЕФСОН

Перед тим як іти в християнське служіння, ми зібралися невеличкою групкою в Уйпешті, одному з районів Будапешта (Угорщина), для коротенького зібрання. Йшов 1939 рік, наближалася Друга світова війна, і проповідницька праця Свідків Єгови була в Угорщині під забороною. Часто тих, що проповідували, навчаючи з Біблії, арештовували.

Я ВПЕРШЕ збиралася на проповідування і тому, напевно, виглядала трохи стурбованою та блідою. Брат похилого віку повернувся до мене і сказав: «Єва, тобі ніколи не треба боятися. Служити Єгові — найбільша честь, яку тільки може мати людина». Ті співчутливі та підбадьорливі слова підтримували мене під час багатьох важких випробувань.

Єврейське походження

Я була найстаршою з п’ятьох дітей єврейської сім’ї. Юдаїзм не задовольняв моєї мами, і тому вона почала досліджувати інші релігії. Так вона зустрілася з Ержебет Слезінґер, іншою єврейкою, яка теж шукала біблійної правди. Через Ержебет мама познайомилася зі Свідками Єгови, в результаті чого я теж стала глибоко цікавитись вченнями з Біблії. Незабаром я почала розповідати іншим про те, чого навчилася.

Коли мені влітку 1941 року виповнилося 18, я символізувала своє присвячення Богу Єгові, охрестившись у ріці Дунай. Мама теж тоді охрестилася, але тато не поділяв нашої новознайденої християнської віри. Через деякий час після хрещення я стала робити плани на майбутнє, щоб почати піонерувати, тобто брати участь у повночасному служінні. Мені був потрібен велосипед, тому я почала працювати в лабораторії на великій текстильній фабриці.

Початок випробувань

Нацисти взяли в Угорщині владу у свої руки, і на фабриці, де я працювала, стали керувати німці. Одного разу усіх працівників покликали до наглядачів, щоб ми присяглися у вірності нацистам. Нам сказали, що, хто не зробить цього, матиме серйозні проблеми. Під час церемонії, на якій нам було наказано віддати честь Гітлеру, я стояла шанобливо, але не зробила того, що від нас вимагалося. У той же день мене покликали в адміністрацію, дали зарплату і розрахували. Оскільки роботу було дуже важко знайти, я стала хвилюватися, чи мені вдасться розпочати піонерування. Проте наступного дня я знайшла нову роботу, на якій до того ж ліпше платили.

Тепер моє бажання піонерувати могло здійснитися. Я мала декількох партнерів, останньою з них була Юлішка Остелош. У служінні ми використовували тільки Біблію, оскільки у нас не було жодної літератури, яку ми могли б пропонувати. Знайшовши зацікавлених, ми робили повторні відвідини і позичали їм літературу.

Нам з Юлішкою раз за разом доводилося міняти територію, де ми працювали. Якщо священик дізнавався, що ми відвідуємо «його овець», то оголошував у церкві, що, коли Свідки Єгови зайдуть до когось, потрібно одразу повідомити про це йому або поліції. Якщо люди, котрі привітно ставилися до нас, розповідали нам про такі оголошення, ми переходили в іншу територію.

Одного разу ми з Юлішкою зайшли до хлопця, який виявив зацікавлення. Ми домовилися, коли прийдемо наступного разу і дамо йому щось почитати. Але коли ми повернулися, там вже була поліція; нас арештували і відвели в поліцейське відділення в Дунавече. Того хлопця було використано для того, щоб зловити нас. У поліцейському відділенні ми побачили священика і зрозуміли, що він теж був причетний до цього.

Найважче випробування

У поліцейському відділенні мене повністю поголили і поставили голою перед поліцаями — їх було чоловік десять. Вони допитували мене — хотіли дізнатися, хто був нашим керівником в Угорщині. Я пояснила, що, окрім Ісуса Христа, ми не маємо іншого керівника. Вони нещадно побили мене палицями, але я не зрадила своїх християнських братів.

Після того вони зв’язали мені ноги, підняли руки над головою і теж зв’язали. Тоді усі, крім одного, по черзі зґвалтували мене. Я була настільки міцно зв’язана, що навіть через три роки мала знаки на зап’ястках. Наді мною так знущались, що після того мене ще два тижні тримали в підвалі, аж поки трохи зажили найважчі рани.

Період полегшення

Пізніше мене забрали у в’язницю до Надьканіжи, де було багато Свідків Єгови. Незважаючи на ув’язнення, два наступних роки пройшли порівняно щасливо. Усі зібрання ми проводили таємно, наша група функціонувала подібно, як збір. У нас також було багато нагод для неформального свідчення. Саме в цій в’язниці я зустріла Ольгу Слезінґер, рідну сестру Ержебет Слезінґер, завдяки якій я та моя мама почули біблійну правду.

У 1944 році нацисти в Угорщині постановили ліквідувати угорських євреїв, так само як вони систематично вбивали євреїв в інших окупованих територіях. Одного разу вони прийшли за Ольгою та мною. Нас завантажили в товарні вагони; після виснажливої подорожі через Чехословаччину ми прибули до табору смерті в Освенцімі, що на півдні Польщі.

Освенцім

Я почувалася в безпеці, коли була з Ольгою. Вона не втрачала почуття гумору навіть за важких обставин. Після того як ми прибули до Освенціма, нам потрібно було з’явитись до горезвісного д-ра Менґелє — він розділяв новоприбулих на дві групи: тих, що були непридатні для роботи, і тих, що ще мали силу працювати. Перших посилали в газові камери. Коли підійшла наша черга, Менґелє запитав Ольгу: «Скільки вам років?»

Вона відповіла рішуче, зі смішливими іскорками в очах: «20». Насправді їй було у два рази більше. Але Менґелє засміявся і дозволив їй стати по праву сторону, і так вона залишилась живою.

Усі в’язні в Освенцімі носили на одягу певні знаки: євреї — зірку Давида, а Свідки Єгови — фіолетовий трикутник. Коли вони хотіли пришити нам зірку Давида, ми пояснили, що є Свідками Єгови і тому хочемо фіолетовий трикутник. Це не тому, що ми соромилися свого єврейського походження, а тому, що тепер були Свідками Єгови. Вони били та копали нас, намагаючись змусити погодитися на єврейський знак. Але ми залишались непохитними, аж поки вони погодились нашити нам знак Свідків Єгови.

Через деякий час я зустріла свою сестру Ельвіру, яка була на три роки молодша від мене. Усю нашу сім’ю — семеро чоловік — забрали до Освенціма. Тільки Ельвіру й мене визнали працездатними. Батько, мати та троє інших дітей загинули в газових камерах. Ельвіра тоді не була Свідком, і ми перебували в різних частинах табору. Вона вижила, емігрувала до Сполучених Штатів Америки, стала Свідком у Піттсбурзі (штат Пенсільванія) і пізніше померла там у 1973 році.

Інші табори

Взимку 1944—1945 років до Освенціма стали наближатися радянські війська, тому німці вирішили евакуювати табір. Отже, нас перевезли в Берґен-Бельзен, що на півночі Німеччини. Через деякий час після прибуття мене з Ольгою направили до Брауншвайґа. Тут ми повинні були розчищати руїни, які утворилися внаслідок інтенсивного бомбардування союзних військ. Ми з Ольгою обговорили цю справу. Оскільки ми були невпевнені в тому, чи не порушимо нейтральної позиції, погодившись працювати, то обидві вирішили не брати в цьому участі.

Це рішення викликало великі неприємності. Нас побили нагаями, а потім повели на розстріл. Нам дали тільки одну хвилину на роздуми і сказали, що, коли ми не змінимо свого рішення, нас розстріляють. Ми відповіли, що нам не треба і хвилини, бо ми вже зробили рішення. Але через те що не було коменданта табору, а він єдиний міг дати наказ про страту, нашу страту відклали.

Тим часом нам наказали цілий день стояти на дворі табору. Нас охороняли два озброєних солдати. Варта мінялася кожних дві години. Нам зовсім не давали їсти, було страшенно холодно, оскільки це було в лютому. Так продовжувалося цілий тиждень, а комендант не з’являвся. Тому нас посадили у вантажівку і, на наше здивування, відправили назад до Берґен-Бельзена.

На той час ми з Ольгою були в дуже важкому стані. У мене випало майже все волосся і була висока температура. Мені потрібно було докладати величезних зусиль, щоб хоч трохи працювати. Ріденький капустяний суп і маленький шматочок хліба — оце й уся денна порція; того мені не вистачало. Але потрібно було працювати, бо тих, що не могли,— страчували. Німецькі сестри, які працювали зі мною на кухні, допомагали мені, даючи нагоду хоч трохи відпочити. Коли наближалися охоронники, котрі робили перевірку, сестри попереджали мене, так що я могла стати коло столу, роблячи вигляд, ніби старанно працюю.

Одного разу Ольга просто не мала сили йти на роботу; після того ми її більше ніколи не бачили. Я втратила хоробру подругу та супутницю, яка багато допомогла мені під час тих важких місяців у таборах. Вона була помазаною послідовницею нашого Господа Ісуса Христа, тому, напевно, одразу отримала свою небесну нагороду (Об’явлення 14:13).

Звільнення і життя після того

Коли в травні 1945 року закінчилася війна і прийшло визволення, я була дуже слабкою і тому не могла радіти, що ярмо гнобителів врешті було роздушене; також я не могла приєднатися до транспортних колон, які забирали звільнених у країни, що погодилися їх прийняти. Щоб набратися сил, я впродовж трьох місяців лежала в госпіталі. Після того мене переправили у Швецію, яка стала моєю новою домівкою. Я одразу ж віднайшла християнських братів та сестер, а з часом стала ходити в проповідницьке служіння, яке дуже ціную.

У 1949 році я одружилася з Леннартом Юсефсоном, котрий на той час вже багато років прослужив як роз’їзний наглядач Свідків Єгови. Під час Другої світової війни його також було ув’язнено за обстоювання своєї віри. Наше спільне життя ми почали з піонерування (1 вересня 1949 року); нас призначили служити в місті Буросі. У перші роки ми проводили там із зацікавленими десять біблійних вивчень щотижня. Нам було радісно бачити, що з одного збору в Буросі за дев’ять років стало три, а тепер там вже є п’ять зборів.

Я не могла довше залишатися в піонерському служінні, бо у 1950 році у нас народилася дочка, а через два роки народився син. Так у мене з’явився великий привілей навчати наших дітей цінної правди, якої навчив мене дорогий брат в Угорщині, коли мені було тільки 16, сказавши: «Служити Єгові — найбільша честь, яку тільки може мати людина».

Коли я згадую усе пережите, то усвідомлюю, що побачила, наскільки правдивими є слова учня Якова, який писав, нагадуючи про витривалість Йова: «Вельми Господь [«Єгова», НС] милостивий та щедрий» (Якова 5:11). Хоча я й пережила жахливі випробування, але також маю великі благословення, бо усі мої рідні — двоє дітей, їхні подружні партнери та шестеро онуків — є поклонниками Єгови. Крім того, в мене є величезна кількість духовних дітей та онуків, причому декотрі з них служать піонерами та місіонерами. Тепер я маю велику надію зустріти тих дорогих мені людей, що сплять сном смерті, і обняти їх, коли вони повстають з пам’ятних гробів (Івана 5:28, 29).

[Ілюстрація на сторінці 31]

В служінні у Швеції після Другої світової війни.

[Ілюстрація на сторінці 31]

Разом з чоловіком.