Єгова є для мене Богом сердечної доброзичливості
РОЗПОВІВ ЙОНІС АНДРОНІКОС
Рік 1956. Минуло лише дев’ять днів після мого одруження, і я з’явився перед апеляційним судом міста Комотіні, що в Північній Греції. Я надіявся, що мій вирок, 12 місяців ув’язнення за проповідування про Боже Царство, буде анульовано. Рішення апеляційного суду — шість місяців в’язниці — перекреслило мою надію і стало лише початком цілої низки випробувань. Але впродовж усього часу Єгова був для мене Богом сердечної доброзичливості.
КОЛИ я народився 1 жовтня 1931 року, моя родина жила в місті Кавала, знане колись як Неаполь в Македонії, яке відвідав апостол Павло під час своєї другої місіонерської подорожі. Мама стала Свідком Єгови, коли я мав п’ять років; і хоча була майже неграмотна, старалася з усіх сил прищепити мені любов до Бога і навчити боятися його. Тато був дуже консервативною людиною, уперто тримався греко-православних традицій. Він не цікавився біблійною правдою і протистояв мамі, часто вдаючись до насильства.
Отже, я ріс у розділеній родині, де батько бив матір і знущався над нею, до того ж він залишив нас. Починаючи з раннього дитинства мама брала мене і мою молодшу сестричку на християнські зібрання. Але коли мені минуло 15 років, юнацькі прагнення і дух незалежності відвернули мене від Свідків Єгови. Проте моя вірна мати докладала великих зусиль і пролила багато сліз, намагаючись допомогти мені.
Через те що життя моє було злиденне і неморальне, я тяжко захворів і більше трьох місяців мусив пролежати в ліжку. Якраз тоді дуже смиренний брат, котрий допоміг моїй мамі пізнати правду, побачив, що я маю щиру любов до Бога. Він відчував, що мені можна допомогти одужати духовно. Інші казали йому: «Марнуєш час, бо намагаєшся допомогти Йонісу, а з нього толку вже не буде». Але терпеливість цього брата і його наполеглива допомога принесли плоди. У віці 21 року я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Це було 15 серпня 1952 року.
Щойно одружений і у в’язниці
Через три роки я познайомився з Мартою, сестрою з духовним складом розуму та винятковими якостями, і невдовзі ми заручилися. Якось Марта захопила мене зненацька, сказавши: «Сьогодні я планую проповідувати від дверей до дверей. Хочеш піти зі мною?» До того часу я ніколи не брав участі в такій праці, бо переважно проповідував неформально. Тоді праця проповідування в Греції була заборонена, і ми проповідували таємно. Відбувалися численні арешти, суди і в результаті суворі засудження до в’язниці. Однак я не міг відмовити своїй нареченій!
Марта стала моєю дружиною 1956 року. Власне тоді, через дев’ять днів після нашого одруження, я отримав вирок апеляційного суду Комотіні — шість місяців в’язниці. Це нагадало мені запитання, котре колись я поставив одній християнській сестрі, маминій подрузі: «Як я можу показати, що є справжнім Свідком Єгови? Я ніколи не мав нагоди випробувати свою віру». Коли ця сестра прийшла відвідати мене у в’язниці, то нагадала мені те запитання і сказала: «Тепер ти можеш показати Єгові, як сильно його любиш. Це твоє призначення».
Коли я довідався, що мій адвокат хоче грошей за те, аби звільнити мене, то сказав йому, що волію відсидіти весь строк. У кінці шестимісячного ув’язнення було дуже приємно бачити, як два мої співв’язні прийняли правду! Впродовж наступних років я пройшов багато судів заради доброї новини.
Ніколи не шкодували про те, що вибрали
У 1959 році, через кілька років після звільнення, я вже був служителем збору, тобто головуючим наглядачем, і мене запросили на Школу служіння Царству — курс навчання для старійшин збору. Але в той же час мені запропонували постійну роботу в лікарні, що надійно забезпечило б фінансово мене і мою родину. Що вибрати? Я вже три місяці тимчасово працював у лікарні, і директор був дуже задоволений моєю роботою, аж тут прийшло запрошення на Школу. Він не відпустив би мене навіть за власний рахунок. Я з молитвою роздумував над цією дилемою і вирішив поставити справи Царства на перше місце, а від запропонованої роботи відмовитися (Матвія 6:33).
Приблизно в той же час приїхали обслуговувати наш збір обласний і районний наглядачі. Через сильну протидію греко-православного духівництва й органів влади ми мусили проводити наші зібрання таємно в приватних домах. Після одного зібрання обласний наглядач підійшов до мене і запитав, чи я не думав розпочати повночасне служіння. Почувши це, моє серце аж підскочило, тому що про таке служіння я мріяв від часу свого хрещення. Я відповів: «Дуже хочу». Але в той час на мені вже лежала відповідальність виховувати дочку. Брат сказав: «Довіряй Єгові, і він допоможе здійснити твої плани». Отже, ми з дружиною, не занедбуючи родинних обов’язків, змогли змінити свої обставини, і в грудні 1960 року я почав служити спеціальним піонером на сході Македонії; на той час у цілій країні було лише п’ять спеціальних піонерів.
Після року служіння спеціальним піонером філіал в Афінах запропонував мені служити роз’їзним наглядачем. Пройшовши місячне навчання, як виконувати це служіння, я повернувся додому. Ще не закінчив розповідати Марті про своє навчання і служіння, як до нас зайшов директор великого марганцевого рудника і почав заохочувати мене стати керівником збагачувального цеху. Він запропонував мені підписати вигідний контракт на п’ять років, обіцяв добрий дім і машину. Для відповіді дав два дні. І знову, зовсім не вагаючись, я молився до Єгови: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Дружина була зі мною цілковито згідна. З довірою до Бога ми почали роз’їзну працю, і Єгова у своїй сердечній доброзичливості ніколи не залишав нас.
На тернистій дорозі служіння
Незважаючи на економічні проблеми, ми продовжували служіння, і Єгова забезпечував нас усім необхідним. Спочатку я відвідував збори на невеликому мотоциклі, проїжджаючи до 500 кілометрів. Мені довелося зазнати чимало труднощів і кілька аварій. Якось узимку, коли, повертаючись з одного збору, я переїжджав розбухлий потік, заглух мотор, і я замочив ноги до колін. Тоді у мотоцикла спустило колесо. Якийсь перехожий мав помпу і допоміг мені, тому я зміг доїхати до найближчого села і направити колесо. Зрештою я добрався додому о третій годині над ранком, перемерзлий і виснажений.
Ще якось, коли я їхав з одного збору до іншого, мотоцикл занесло, і він упав мені на коліно. Штани подерлися і заляпались кров’ю. Я не мав інших, тому цього вечора виголошував промову в штанах одного брата, які на мене були явно завеликі. Незважаючи на все це, жодні труднощі не могли зменшити мого бажання служити Єгові та любим братам.
В іншій аварії я сильно поранився, зламав руку і передні зуби. У той час до нас приїхала моя сестра, яка жила в Сполучених Штатах; вона не була Свідком. Вона допомогла мені купити автомобіль — яке полегшення! Коли брати з філіалу в Афінах довідались про мою аварію, то прислали підбадьорливого листа і серед усього іншого написали слова з Римлян 8:28, де сказано: «Тим, хто любить Бога... [Він] усе допомагає на добре». Знову і знову в моєму житті це запевнення виявлялось правдивим!
Приємна несподіванка
У 1963 році ми зі спеціальним піонером працювали в селі, де люди не виявляли зацікавлення. Ми вирішили працювати окремо: я з однієї сторони вулиці, він — з іншої. В одному домі не встиг я постукати у двері, як якась жінка рвучко втягнула мене досередини і замкнула за мною двері. Я був спантеличений і не розумів, що відбувається. Невдовзі вона квапливо покликала до свого дому також спеціального піонера. Тоді сказала: «Тихо! Навіть не рухайтесь!» Згодом ми почули розлючені голоси з вулиці. Нас шукали люди. Коли все стихло, жінка пояснила: «Я це зробила, щоб вас оберегти. Я поважаю вас, бо вірю, що ви правдиві християни». Ми щиро їй подякували і залишили в неї багато літератури.
Через чотирнадцять років на обласному конгресі в Греції до мене підійшла одна жінка і сказала: «Брате, чи пам’ятаєш мене? Я — та жінка, котра сховала тебе від противників, коли ти прийшов до нашого села свідчити». Вона іммігрувала до Німеччини, вивчала Біблію і приєдналась до народу Єгови. Тепер уся її родина була в правді.
Безперечно, впродовж усіх цих років ми мали благословення у вигляді «листів доручальних» (2 Коринтян 3:1). Багато з тих, кому ми мали привілей допомогти набути знання біблійної правди, тепер служать старійшинами, службовими помічниками і піонерами. Дуже зворушливо бачити, як жменька вісників у районах, де я служив у 1960-х роках, перетворилася на 10 000 поклонників Єгови! Вся честь за це належить нашому Богові сердечної доброзичливості, який користується нами у визначений ним спосіб.
«На ложі недуги»
Протягом років роз’їзної праці Марта була моїм неоцінимим помічником, завжди маючи радісний дух. Але в жовтні 1976 року вона тяжко захворіла і перенесла болісну операцію. Це закінчилось паралічем ніг та інвалідним візком. Як нам було радити собі з витратами на лікування й емоційним стражданням? Ми знов довірились Єгові і відчули його сердечне та щедре піклування. Коли я поїхав на служіння в Македонію, Марта поселилась в Афінах у домі одного брата, щоб пройти курс фізіотерапії. Вона телефонувала мені, підбадьорюючи: «Я почуваюсь добре. А ти продовжуй служіння, і коли я зможу рухатись, то буду подорожувати з тобою». Саме так вона і зробила. Наші кохані брати з Бетелю присилали багато підбадьорливих листів. Марті знову й знову нагадували слова Псалма 41:4: «На ложі недуги подасть йому сили Господь,— усе ложе йому перемінить в недузі його».
У 1986 році через серйозні проблеми зі здоров’ям було вирішено, що ліпше, якби я служив спеціальним піонером у місті Кавала; там я живу недалеко від родини нашої любої дочки. Минулого березня Марта померла, будучи вірною до кінця. Перед смертю, коли брати запитували її: «Як почуваєшся?», вона звично відповідала: «Оскільки я близько до Єгови, мені добре!» Коли ми готувались до зібрань чи отримували захопливі запрошення служити на теренах, де був рясний врожай, Марта говорила: «Йонісе, їдьмо туди, де є більша потреба». Вона ніколи не втрачала духу запопадливості.
Кілька років тому в мене також з’явилась серйозна проблема зі здоров’ям, яку я мусив подолати. У березні 1994 року в мене виявили небезпечну для життя серцеву недугу, і конче була необхідна операція. І знову я відчув ніжну руку Єгови, яка підтримувала мене в той критичний час. Ніколи не забуду молитви одного районного наглядача при моєму ліжку, коли я пройшов курс інтенсивної терапії, а також відзначання Спомину, котре я проводив у лікарняній палаті з чотирма хворими, які цікавилися правдою.
Єгова — наш помічник
Час летить, і наше тіло слабне, але завдяки вивченню і служінню наш дух відновлюється (2 Коринтян 4:16). Пройшло 39 років відтоді, коли я сказав: «Ось я,— пошли Ти мене». Я мав багате, щасливе і змістовне життя. Інколи відчуваю, що я «вбогий та бідний», але тоді з довір’ям кажу до Єгови: «Моя поміч і мій оборонець» (Псалом 40:18). Він був і є для мене Богом сердечної доброзичливості.
[Ілюстрація на сторінці 25]
З Мартою. 1956 рік.
[Ілюстрація на сторінці 26]
Гавань в Кавалі.
[Ілюстрація на сторінці 26]
З Мартою. 1997 рік.