Життєпис

Наполегливість на дорозі Єгови — наша сила і радість

РОЗПОВІВ ЛУЇДЖІ Д. ВАЛЕНТІНО

«Це та дорога,— простуйте ви нею!» — закликає Єгова (Ісаї 30:21). Дотримуватись цієї поради було моєю метою від самого хрещення 60 років тому. Ця мета була поставлена в ранньому дитинстві прикладом моїх батьків, іммігрантів з Італії, які оселилися в Клівленді (штат Огайо, США) у 1921 році. Там вони виховали трьох дітей: мого старшого брата Майка, молодшу сестру Лідію і мене.

МОЇ батьки досліджували різні релігії, та зрештою розчарувались і припинили пошуки. Але одного дня 1932 року тато слухав радіопрограму по-італійськи. Це була передача Свідків Єгови, і татові сподобалося те, що він почув. Він написав лист з проханням отримати більше інформації, і нас відвідав Свідок італійського походження, який працював у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Після жвавої дискусії, яка тривала до світанку, мої батьки були переконані, що знайшли правдиву релігію.

Тато з мамою почали ходити на християнські зібрання і відкрили двері свого дому для роз’їзних наглядачів. Хоча я був ще хлопцем, ті чоловіки брали мене з собою у проповідницьку працю, і завдяки їм я почав думати про повночасне служіння Єгові. Одним з них був Кері В. Барбер, сьогодні член Керівного органу Свідків Єгови. Незабаром, в лютому 1941 року, у віці 14 років я охрестився, і в 1944 році почав служити піонером у Клівленді. Майк і Лідія також стали на дорогу біблійної правди. Майк служив Єгові до самої смерті, а Лідія 28 років супроводжувала свого чоловіка Гарольда Вайднера у роз’їзному служінні. Сьогодні вони служать спеціальними повночасними служителями.

В’язниця зміцнює мою наполегливість

На початку 1945 року я потрапив у федеральну в’язницю в Чіллікоте (штат Огайо) через те, що моє навчене Біблією сумління спонукало мене діяти відповідно до Ісаї 2:4, де говориться про перекування мечів на лемеші. Спершу адміністрація в’язниці не дозволяла нам, близько 200 Свідкам, мати біблійну літературу, опубліковану Свідками Єгови. Однак брати із сусіднього збору допомагали нам. Близько півночі вони залишали кілька публікацій у полі коло в’язниці. Наступного ранку по дорозі на роботу ми відшукували ті публікації і якось умудрялися проносити їх у в’язницю. Кожен з нас тримав журнал чи книжку лиш 15 хвилин, а тоді передавав наступному брату. У той час я, як ніколи, навчився цінувати духовну поживу, яку дає Єгова. Це урок, який я все ще згадую щоразу, коли отримую свіжий номер «Вартової башти» чи «Пробудись!».

Згодом нам дозволили проводити у в’язниці зібрання, але на них не допускалися в’язні, що не були Свідками. Однак декотрі працівники, а також інші в’язні таємно приходили, і кілька з них навіть прийняли правду (Дії 16:30—34). Відвідини А. Х. Макміллана були винятковим джерелом потіхи. Він завжди запевняв нас, що час, який ми провели у в’язниці, не був даремним, бо це готує нас до майбутніх призначень. Той дорогий старший брат досягнув мого серця і поглибив рішучість ходити дорогою Єгови.

Я знаходжу супутника

Друга світова війна закінчилась, в’язничні ворота відчинились, і я продовжив піонерування — повночасне служіння. Але в 1947 році помер батько. Щоб утримувати сім’ю, я влаштувався на світську роботу, а також пройшов підготовку з лікувального масажу — вміння, яке стало мені в пригоді протягом важкого періоду, котрий ми з дружиною пережили 30 років пізніше. Та я забігаю наперед. Спершу дозвольте мені розповісти про свою дружину.

Одного дня 1949 року, після обіду, я був у Залі Царства, коли задзвонив телефон. Я підняв трубку і почув приємний голосок: «Мене звати Крістін Ґенчур. Я Свідок Єгови. Я переїхала в Клівленд, щоб знайти роботу, і хочу приєднатися до збору». Наш Зал Царства був далеко від місця, де жила ця сестра, але мені сподобався її голос, отже я розповів їй, як доїхати до нашого Залу, і заохотив прийти в найближчу неділю — саме тоді, коли я мав публічну промову. У неділю я першим прийшов до Залу Царства, але жодної незнайомої сестри не було. Під час промови я поглядав на вхід, але вона так і не прийшла. Наступного дня я задзвонив їй, і вона пояснила, що не могла розібратися з рухом автобусів. Отже, я запропонував їй зустрітися, щоб ліпше пояснити.

Я дізнався, що її батьки, іммігранти з Чехословаччини, почали спілкуватися з Дослідниками Біблії, прочитавши брошурку «Де Знаходяться Померші?». Її батьки охрестилися в 1935 році. У 1938 році батько Крістін став слугою громади (сьогодні це головуючий наглядач) у зборі Свідків Єгови в Клаймері (штат Пенсільванія, США), а в 1947 році у віці 16 років охрестилася Крістін. Мені не треба було багато часу, щоб закохатися в цю вродливу сестру з духовним складом розуму. Ми одружилися 24 червня 1950 року, і з того часу Крістін є моєю вірною супутницею, завжди готовою ставити справи Царства на перше місце. Я вдячний Єгові за те, що ця здібна сподвижниця погодилась об’єднати своє життя з моїм (Приповістей 31:10).

Велика несподіванка

Першого листопада 1951 року ми почали піонерувати разом. Через два роки на конгресі в Толідо (штат Огайо) брати Х’юго Рімер та Альберт Шредер звернулися до групи піонерів, зацікавлених у місіонерському служінні. Ми були серед них. Нас заохотили продовжувати піонерування в Клівленді, але наступного ж місяця ми отримали велику несподіванку — запрошення у 23-й клас школи Ґілеад, який починався в лютому 1954 року!

По дорозі до школи, яка в той час була в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк), Крістін так переживала, що постійно повторювала: «Їдь повільніше!» Я відповів: «Крістін, якщо я ще більше сповільню, то ми зовсім зупинимось». Але прибувши на місце, ми почулися ліпше. Брат Натан Норр привітав студентів і зробив нам екскурсію. Він також пояснив, як можна заощаджувати воду та електроенергію, наголошуючи, що бережливість — це чеснота у піклуванні про справи Царства. Та порада запала нам у пам’ять. Ми все ще живемо згідно з нею.

Політ у Ріо-де-Жанейро

Невдовзі ми закінчили школу і 10 грудня 1954 року сіли в літак у холодному Нью-Йорку, радіючи перспективою прибути в сонячне Ріо-де-Жанейро в Бразилії. З нами полетіли Пітер і Біллі Каррбелло — теж місіонери. Політ мав тривати 24 години з посадками в Пуерто-Рико, Венесуелі і в місті Белен у північній Бразилії. Однак через проблеми з двигуном, Ріо-де-Жанейро ми побачили під крилом літака аж через 36 годин. Зате який величний вигляд! Вогні міста сяяли, як полум’яні самоцвіти на оксамитовому килимі, а сріблясте світло місяця мерехтіло на водах бухти Гуанабара.

Кілька членів родини Бетелю чекали на нас в аеропорту. Після теплого привітання вони відвезли нас у філіал, і близько третьої години ночі ми нарешті були в ліжку. Через кілька годин ранішній дзвінок пригадав нам, що почався наш перший місіонерський день.

Ранній урок

Невдовзі ми отримали важливий урок. Провівши вечір у домі родини Свідків, ми вирішили повернутись назад у філіал, та господар заперечив: «Ви не можете йти, падає дощ»,— і наполягав переночувати в нього. «На нашій батьківщині також падає дощ»,— сказав я, засміявшись. І ми таки пішли.

Оскільки Ріо-де-Жанейро оточують гори, дощова вода швидко збирається і стікає в місто, часто викликаючи повінь. Невдовзі ми йшли вже по коліна в воді. У районі філіалу вулиці перетворилися на бурхливі річки, і вода сягала нам вже грудей. Коли ми врешті-решт дійшли до Бетелю, то були мокрі до рубчика. Наступного дня Крістін погано себе почувала — вона захворіла черевним тифом, який надовго ослабив її. Зайвим, мабуть, буде говорити, що нам, як новим місіонерам, треба було послухатись поради досвідчених місцевих Свідків.

Перші кроки у місіонерській та роз’їзній праці

Після такого прикрого початку ми енергійно взялись за польове служіння. Ми читали вступ португальською мовою кожному, кого зустрічали, і, здавалося, робили однакові успіхи. Один господар говорив Крістін: «Я розумію вас, але не розумію його»,— і показував на мене. Інший казав мені: «Я розумію вас, але не розумію її». І все ж ми з захопленням з’ясували, що протягом перших кількох тижнів нам вдалось отримати понад 100 передплат на «Вартову башту». Фактично протягом першого року нашого перебування в Бразилії кілька наших зацікавлених охрестилося, і це показало, яким плідним може бути наше місіонерське призначення.

У середині 50-х років через брак кваліфікованих братів багато зборів у Бразилії не мали регулярних відвідин районних наглядачів. Тому, хоча я ще тільки вивчав мову і не виголосив жодної промови по-португальськи, у 1956 році мене призначили до районної праці у штаті Сан-Паулу.

Оскільки перший збір, в який ми прибули, районний наглядач не відвідував протягом двох років, сподівання від публічної промови були високі. Готуючись до цієї промови, я вирізав абзаци зі статей португальської «Вартової башти» і приклеїв їх на аркуші паперу. Тої неділі Зал Царства був заповнений вщерть. Люди сиділи навіть на сцені; всі очікували великої події. Почалась промова, тобто, ліпше сказати, читання. Час від часу я поглядав у зал і, на моє здивування, ніхто й не поворухнувся, навіть діти. Всі дивилися на мене широко відкритими очима. Я подумав: «Молодець Валентіно, непогано йде по-португальськи! Ті люди уважно слухають». Через якийсь час, коли я знову побував у тому зборі, один брат, який був на моєму першому візиті, сказав: «Пам’ятаєш ту свою публічну промову? Ми не зрозуміли з неї ні словечка». Я признався, що й сам небагато з неї зрозумів.

У той перший рік районного служіння я часто читав Захарія 4:6. Слова ‘не силою, але Моїм Духом’ нагадували мені, що дух Єгови був єдиною причиною прогресу праці Царства. І вона таки прогресувала всупереч нашим явним обмеженням.

Випробування і благословення

Районна праця означала подорожування по цілій країні з друкарською машинкою, пачками з літературою, валізками та портфелями. Крістін мудро понумерувала наш багаж, щоб нічого не забути, коли ми в шаленому темпі пересідали з одного автобуса в інший. Нормальним явищем було їхати до наступного місця 15 годин ґрунтовими дорогами. Деколи нам було страшно, особливо, коли два автобуси розминалися на хиткому мості так близько один до одного, що, здавалося, між ними не вміститься навіть серветка. Подорожувати також доводилось поїздами, кораблями і верхи.

У 1961 році ми почали служити в обласній праці, переїжджаючи не зі збору в збір, а з одного району в інший. Кілька вечорів на тиждень ми в різних місцях показували фільми, створені організацією Єгови. Часто треба було швидко діяти, щоб перехитрити місцевих священиків, які намагалися перешкодити тим сеансам. В одному містечку священик змусив власника залу розірвати контракт, який з нами уклав. Після кількаденних пошуків ми знайшли інше місце, але нікому про це не говорили і продовжували запрошувати людей на старе місце. Перед початком програми Крістін пішла до того залу і тихенько скерувала людей, які хотіли подивитися фільм, до нового місця. Того вечора 150 чоловік побачило фільм з влучною назвою «Суспільство нового світу в дії».

Хоча роз’їзна праця у віддалених місцевостях деколи забирала багато сил, смиренні брати, які жили там, настільки цінували наші відвідини і були такими гостинними у своїх скромних домівках, що ми завжди дякували Єгові за можливість бути разом. Дружба з ними принесла нам багато радісних благословень (Приповістей 19:17; Огія 2:7). Яке же сумно було, коли після 21-річного служіння у Бразилії наші місіонерські дні закінчились!

У критичний момент Єгова показує нам дорогу

У 1975 році Крістін зробили операцію. Ми знову почали роз’їзну працю, але здоров’я дружини гіршало. Найліпше було повернутися в США, де вона отримала б належну медичну допомогу. У квітні 1976 року ми прибули в Лонг-Біч (штат Каліфорнія) і зупинилися в моєї матері. Провівши за кордоном два десятки років, ми зовсім не орієнтувалися, як повестися в такій ситуації. Я почав робити масаж, і ми утримувалися заробітком з цієї праці. Штат Каліфорнія виділив Крістін місце в лікарні, але там вона слабшала з кожним днем, бо лікарі відмовилися лікувати її без використання крові. В розпачі ми благали Єгову про керівництво.

Одного дня після обіду, будучи у служінні, я помітив лікарський кабінет, і в мене відразу ж виникло бажання туди зайти. Хоча лікар вже збирався йти додому, однак прийняв мене, і ми розмовляли протягом двох годин. Після цього він сказав: «Я ціную вашу місіонерську працю і полікую вашу дружину безкоштовно й без використання крові». Я не міг повірити своїм вухам!

Цей сердечний лікар, який виявився шанованим спеціалістом, перевів Крістін у лікарню, в якій працював, і під його чуйним керівництвом стан моєї дружини почав поліпшуватись. Які ж ми були вдячні Єгові за те, що він показав нам дорогу у той важкий час.

Нові призначення

Поки Крістін поверталася до сил, ми служили піонерами і мали задоволення допомогти кільком особам в Лонг-Біч стати поклонниками Єгови. У 1982 році нас знову запросили до районної праці в США. Ми щодня дякували Єгові за те, що він знову використовував нас у роз’їзній праці — служінні, яке нам дуже припало до серця. Ми служили в Каліфорнії, а потім у Новій Англії, де в нашому районі було кілька португальськомовних зборів. Пізніше до нього були включені Бермудські острови.

Після чотирьох приємних років ми отримали інше призначення. Нам запропонували служити спеціальними піонерами там, де захочемо. Хоча сумно було залишати роз’їзну працю, ми постановили рішуче взятися за нове призначення. Але де? Будучи в роз’їзному служінні я помітив, що потреба була в португальському зборі в місті Нью-Бедфорд (штат Массачусетс), отже ми вирушили в Нью-Бедфорд.

Коли ми прибули, збір влаштував для нас грандіозний прийом. Як же це зміцнило наше почуття, що ми потрібні! Ми були зворушені до сліз. Молода пара з двома маленькими дітьми ласкаво запросила нас до себе, поки не знайдемо собі квартири. Єгова справді поблагословив нас у цьому спеціальному піонерському призначенні понад наші сподівання. З 1986 року ми допомогли 40 різним особам у цьому місті стати Свідками. Вони є нашою духовною родиною. Крім того, я мав приємність спостерігати, як п’ятеро місцевих братів духовно зросли і стали турботливими пастирями отари. Служіння тут нічим не відрізняється від плідного місіонерського призначення.

Оглядаючись назад, ми радіємо, що служили Єгові з молодості і зробили правду своїм способом життя. Зрозуміло, вік та немочі даються взнаки, але наполегливість на дорозі Єгови далі є нашою силою і радістю.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Новоприбулі в Ріо-де-Жанейро.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Наша духовна родина — португальський збір у місті Нью-Бедфорд.