Повночасне служіння відкрило переді мною великі можливості

СЬОМОГО вересня 1950 року я став членом бетелівської родини в Брукліні. У ті часи в Бетелі служило 355 братів і сестер різних національностей віком від 19 до 80 років. Багато з них були помазаними християнами.

ЯК Я ПОЧАВ СЛУЖИТИ ЄГОВІ

Служити «щасливому Богові» мене навчила моя мама (1 Тим. 1:11). Вона почала служити Єгові, коли я був маленьким хлопчиком. Першого липня 1939 року, у віці 10 років, я охрестився на зональному конгресі (тепер це районний конгрес) в Колумбусі, що в Небрасці (США). Тоді приблизно сто осіб зібралося в орендованому приміщенні, щоб послухати запис промови «Фашизм чи свобода», яку виголосив брат Джозеф Рутерфорд. Посередині промови невеликий зал, в якому ми зібралися, оточив натовп людей. Вони пробралися в приміщення, перервали конгрес і вигнали нас з міста. Ми подалися на ферму нашого брата, яка була недалеко від міста, і дослухали програму до кінця. Тож, як ви здогадуєтесь, я ніколи не забуду дня свого хрещення.

Мама з усіх сил намагалась виховувати мене в правді. Хоча мій тато був добрим чоловіком і батьком, він мало цікавився релігією і моєю духовністю. Рости духовно мене заохочувала мама та інші Свідки у зборі міста Омаха.

ЗМІНЮЮ РІШЕННЯ

Під кінець навчання в середній школі я мав вирішити, що робитиму в майбутньому. Протягом кожних літніх канікул я разом зі своїми однолітками служив піонером на період відпустки (тепер це допоміжний піонер).

У нашу місцевість призначили роз’їзними наглядачами двох молодих неодружених братів, які недавно закінчили сьомий клас школи «Ґілеад». Це були Джон Чімікліс і Теодор Ярач. Я був здивований, коли довідався, що їм лише за 20. Тоді я мав 18 років і невдовзі повинен був закінчити школу. Я досі пам’ятаю, як брат Чімікліс запитав мене, що́ я збираюсь робити у своєму житті. Коли я відповів йому, він заохотив мене: «Розпочинай повночасне служіння. Ти ніколи не знаєш, які можливості воно може відкрити перед тобою». Ця порада, а також приклад тих двох братів дуже вплинули на мене. Тож після закінчення школи 1948 року я розпочав піонерське служіння.

ЯК Я ПОТРАПИВ У БЕТЕЛЬ

У липні 1950 року ми з батьками поїхали на міжнародний конгрес, що проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Під час конгресу я відвідав зустріч для тих, хто бажає служити в Бетелі. Тож я заповнив і відіслав заяву на це служіння.

Хоча мій батько був не проти того, щоб я служив піонером і жив удома, він вважав, що я повинен вносити свою частку в покриття витрат за проживання та харчування. Якось на початку серпня, збираючись вирушити на пошуки роботи, я спершу перевірив поштову скриньку. Там лежав лист з Брукліну, підписаний братом Натаном Норром. Він писав: «Я отримав твою заяву на служіння в Бетелі. Сподіваюсь, ти готовий залишатися в Бетелі доти, доки це буде до вподоби Господу. Тому хочу повідомити, що ми чекаємо тебе в Бетелі, що на Колумбія-Хайтс, 124, Бруклін (Нью-Йорк), 7 вересня 1950 року».

Коли батько повернувся з роботи додому, я сказав йому, що знайшов роботу. «Добре. І де ти будеш працювати?» — запитав він. «У бруклінському Бетелі. Щомісяця буду отримувати 10 доларів»,— відповів я. Це трохи здивувало батька, але він сказав, що це мій вибір і що я маю старанно виконувати таке служіння. Невдовзі після цього, в 1953 році, тато охрестився на конгресі, який проходив на стадіоні «Янкі».

На щастя, мого партнера в піонерському служінні, Альфреда Назраллу, запросили в Бетель у той самий час, і ми поїхали разом. Пізніше він одружився, і їх з дружиною Джоан запросили на навчання в школі «Ґілеад». Вони служили місіонерами в Лівані, а згодом виконували роз’їзну працю у США.

СЛУЖІННЯ В БЕТЕЛІ

У Бетелі мене спочатку призначили в палітурну майстерню, де я зшивав аркуші в книжки. Першою публікацією, яку я зшивав, була книжка «Що релігія зробила для людства?». Через вісім місяців мене призначили у відділ служіння, де я працював під наглядом брата Томаса Джеймса Саллівена. Мені було приємно співпрацювати з ним, і я почерпнув багато цінного з його мудрості й проникливості, яких він набув за довгі роки служіння в організації.

Після того як я прослужив у цьому відділі майже три роки, Макс Ларсон, наглядач друкарні, сказав, що мене хоче бачити брат Норр. Я почав хвилюватися, чи, бува, не зробив щось не так. Коли брат Норр запитав, чи в недалекому майбутньому я не планую піти з Бетелю, мені відлягло на серці. Йому на якийсь час потрібен був помічник, і він хотів переконатися, чи я зможу йому допомагати. Я сказав, що не думаю іти з Бетелю. Тоді я навіть не міг уявити, що буду працювати в його офісі аж 20 років.

Я часто кажу, що ніколи б не міг заплатити за навчання, яке отримав у Бетелі, служачи разом з братами Саллівеном, Норром, а також Мілтоном Геншелем, Клаусом Єнсеном, Максом Ларсоном, Х’юго Рімером і Грантом Сьютеромa.

Брати, з якими я служив, були дуже добре підготовленими, щоб виконувати різні завдання для організації. Брат Норр був невтомним працівником, який хотів бачити, як справи Царства набувають небувалого розмаху. Тим, хто служив у його офісі, було легко з ним спілкуватися. Ми могли вільно висловлюватися, навіть якщо мали різні погляди, і він завжди нам довіряв.

Якось брат Норр розмовляв зі мною про те, що важливо добре виконувати навіть ті справи, які здаються дріб’язковими. Для прикладу він розповів мені, що, коли був наглядачем друкарні, йому зателефонував брат Рутерфорд і сказав: «Брате Норр, як ітимеш з друкарні на обід, принеси мені декілька гумок. Вони мені потрібні». Брат Норр одразу пішов на склад, взяв гумки і поклав до кишені. Пізніше в обід він відніс їх в офіс брату Рутерфорду. Це була дрібничка, але брат Рутерфорд потребував тих гумок. Згодом брат Норр сказав мені: «Я люблю мати загострені олівці. Тож, будь ласка, подбай, аби вони щоранку були в мене на столі». Впродовж багатьох років я гострив олівці брату Норру.

Брат Норр нерідко говорив про необхідність уважно слухати, коли нас просять виконати якесь завдання. Одного дня він дав мені детальні вказівки, як виконати певну справу, але я був неуважний. У результаті я спричинив йому чимало труднощів. Я почувався жахливо, тому написав коротенького листа, в якому сказав, що дуже шкодую за свій вчинок і заслуговую, аби мене кудись перевели. Пізніше того ранку брат Норр підійшов до мого стола і сказав: «Роберте, я отримав твого листа. Ти зробив помилку. Ми поговорили про це, і я сподіваюсь, що надалі ти будеш уважнішим. А тепер ходімо працювати». Я надзвичайно вдячний за його чуйність.

БАЖАННЯ ОДРУЖИТИСЯ

Прослуживши в Бетелі вісім років, я й далі хотів залишатися там. Але дещо змінилося. Приблизно в той час, як 1958 року відбувався міжнародний конгрес на стадіонах «Янкі» та «Поло ґраундс», я зустрів Лоррейн Брукс, з якою познайомився 1955 року, коли вона служила в Монреалі (Канада). Мене вразило її ставлення до повночасного служіння і готовність їхати туди, куди може скерувати організація Єгови. Лоррейн хотіла навчатися в школі «Ґілеад». У 1956 році, коли їй було 22, її запросили у 27-й клас цієї школи. Після закінчення «Ґілеаду» Лоррейн призначили місіонеркою в Бразилію. Ми планували наступного року одружитися і сподівалися разом служити місіонерами.

Коли я розповів братові Норру про свої плани, він порадив нам почекати три роки, тоді одружитися і служити в бруклінському Бетелі. На той час залишитися служити в Бетелі після одруження могла лише та пара, в якій хтось один прослужив там десять або більше років, а інший — принаймні три. Тому Лоррейн погодилася служити два роки в Бетелі в Бразилії, а потім ще рік у Брукліні, після чого ми одружилися.

Перших два роки ми спілкувалися за допомогою листів. Телефонні розмови тоді дорого коштували, а електронної пошти ще не існувало. 16 вересня 1961 року ми одружилися, і брат Норр виголосив нам весільну промову. Щоправда, тих кілька років здавалися вічністю. Однак тепер, з теплотою в серці згадуючи понад 50 років подружнього життя, ми погоджуємося, що чекати було варто.

ТЕОКРАТИЧНІ ЗАВДАННЯ

У 1964 році я отримав доручення відвідувати інші країни як зональний наглядач. У ті часи дружини не супроводжували чоловіків у таких подорожах. Але 1977 року цей розпорядок змінився, і дружини могли подорожувати разом зі своїми чоловіками. Того року ми з Лоррейн і з Грантом та Едіт Сьютерами відвідали філіали в Німеччині, Австрії, Греції, Туреччині, Ізраїлі і на Кіпрі. Загалом я відвідав приблизно 70 країн світу.

Під час однієї такої подорожі до Бразилії 1980 року ми заїхали до міста Белен, яке лежить на екваторі. Там Лоррейн служила місіонеркою. Також ми відвідали братів у Манаусі. На стадіоні, де виголошувалась промова, ми побачили групу братів і сестер, які сиділи окремо. Сестри не дотримувалися поширеного серед бразилійок звичаю цілувати одна одну в щічки, а брати не віталися за руку. Чому?

Це були наші дорогі одновірці з колонії для прокажених, яка розміщувалась у глибині амазонських джунглів. Задля безпеки вони уникали будь-якого контакту з іншими. Але ці брати і сестри торкнулися нашого серця, і ми ніколи не забудемо, як їхні обличчя сяяли з радості. Які ж правдиві слова Єгови: «Раби Мої будуть співати від радости серця свого»! (Ісаї 65:14).

ПРИЄМНЕ І ЦІЛЕСПРЯМОВАНЕ ЖИТТЯ

Ми з Лоррейн часто роздумуємо про понад шістдесят років нашого служіння Єгові. Ми дуже щасливі, що, дозволяючи Єгові керувати нами через свою організацію, маємо від нього багато благословень. Хоча я не в змозі подорожувати світом, як раніше, я щодня виконую служіння як помічник Керівного органу, співпрацюючи з комітетом координаторів і службовим комітетом. Я надзвичайно вдячний за честь вносити свою маленьку частку в підтримку всесвітнього братства. Ми продовжуємо захоплюватися, коли бачимо велику кількість молодих братів і сестер, які розпочинають повночасне служіння, маючи такий склад розуму, як у Ісаї: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Вони мають можливість переконатися в правдивості слів районного наглядача, який багато років тому сказав мені: «Розпочинай повночасне служіння. Ти ніколи не знаєш, які можливості воно може відкрити перед тобою».