Я процвітав завдяки багатій духовній спадщині

У 1913 році мій тато, Джон Мілз, охрестився в Нью-Йорку. Тоді йому було 25 років. Промову до хрещення виголошував брат Рассел. Невдовзі після цього тато поїхав до Тринідаду, де одружився з Констанс Фармер, ревною дослідницею Біблії. Тато допомагав своєму другові Вільяму Брауну показувати «Фото-драму сотворення». У 1923 році подружжя Браунів призначили в Західну Африку. А тато і мама, які мали небесну надію, продовжували служити в Тринідаді.

БАТЬКИ ЛЮБИЛИ НАС

У батьків нас було дев’ятеро — п’ятеро хлопців і четверо дівчат. Першого сина назвали Рутерфордом на честь президента Біблійного і трактатного товариства «Вартова башта». Я народився 30 грудня 1922 року, і мене назвали на честь Клейтона Вудворта, редактора журналу «Золотий вік» (тепер «Пробудись!»). Батьки дали всім нам загальну освіту, але передусім вони наголошували на духовних цілях. У мами було особливе вміння переконливо вести розмови на підставі Святого Письма. Тато любив розказувати біблійні історії, передаючи свої почуття жестами та мімікою, і ми з цікавістю його слухали.

Їхні зусилля принесли гарні плоди. Я і двоє моїх братів закінчили школу «Гілеад». Три наші сестри багато років служили піонерами в Тринідаді і Тобаго. Завдяки навчанню і доброму прикладу батьків ми були «посаджені в домі Єгови». Вони постійно підбадьорювали нас, і це допомагало нам залишатися й процвітати «на подвір’ях нашого Бога» (Пс. 92:13).

Наш дім був осередком проповідницької діяльності. Піонери збиралися там і часто згадували про брата Джорджа Янґа, місіонера з Канади, який колись відвідував Тринідад. Мої батьки із захопленням розповідали про своїх колишніх партнерів у проповідуванні — подружжя Браунів, які на той час служили в Західній Африці. Усе це спонукало мене почати проповідувати. Тоді мені було десять років.

РАННЯ ДІЯЛЬНІСТЬ

У ті дні наші журнали рішуче викривали фальшиву релігію, пожадливу комерцію і брудну політику. Через це в 1936 році губернатор Тринідаду під впливом духівництва заборонив усі публікації Товариства «Вартова башта». Ми заховали нашу літературу, але продовжували використовувати її, аж поки всі запаси не вичерпалися. Ми проводили інформаційні марші і велосипедні паради з запрошеннями і плакатами. Разом з групою вісників з міста Тунапуна ми проповідували в найвіддаленіших куточках Тринідаду, використовуючи машину з гучномовцями. Це було щось неймовірне! Завдяки такому духовному оточенню я охрестився у віці 16 років.

Духовна спадщина нашої сім’ї і проповідницьке служіння в ті ранні роки ви́кликали в мене бажання служити місіонером. Маючи таке бажання, я в 1944 році поїхав до Аруби і служив там з братом Едмундом Каммінгсом. Ми дуже раділи, коли на Спомин 1945 року прийшло десять осіб. Наступного року на цьому острові був сформований перший збір.

Невдовзі після цього я дав неформальне свідчення своїй співробітниці Оріс Вільямс. Вона наводила різні контраргументи, захищаючи доктрини, яких була навчена. Але завдяки біблійному вивченню Оріс довідалася, що насправді говорить Боже Слово. Тож вона охрестилася 5 січня 1947 року. З часом ми закохалися одне в одного й одружилися. У листопаді 1950 року Оріс почала служити піонеркою. Тоді моє життя стало процвітати з новою силою.

ЧУДОВЕ СЛУЖІННЯ В НІГЕРІЇ

У 1955 році нас запросили на навчання в школі «Гілеад». Готуючись до навчання, ми з Оріс звільнилися з роботи, продали свій дім та інше майно і попрощалися з Арубою. 29 липня 1956 року ми закінчили 27-й клас школи «Гілеад». Нас призначили в Нігерію.

Оріс пригадувала: «За допомогою духу Єгови людина може пристосуватися до мінливостей місіонерського життя. На відміну від свого чоловіка, я ніколи не прагнула служити місіонером. Я хотіла мати власний дім і виховувати дітей. Однак я змінила свій погляд, коли зрозуміла, наскільки невідкладною є праця проповідування доброї новини. На час закінчення школи «Гілеад» я вже була повністю готова служити місіонером. Коли ми сідали на корабель «Квін Мері», брат Ворт Торнтон, який служив в офісі брата Норра, побажав нам щасливої дороги. Він сказав, що ми будемо служити в Бетелі. Я трохи розстроїлася. Проте мені вдалося швидко пристосуватися до служіння в Бетелі і полюбити його. У Бетелі я виконувала різні завдання. Найбільше мені подобалося працювати в приймальні. Я люблю людей, тож завдяки цій праці я познайомилася з нігерійськими братами і сестрами. Багато хто приїжджав увесь у пилюці, втомлений, спраглий і голодний. Мені було приємно дбати про їхні потреби і потішати їх. Усе це було священним служінням Єгові і приносило мені задоволення та радість». Безперечно, кожне завдання дозволяло нам процвітати духовно.

Одного разу 1961 року, коли ми в Тринідаді зібралися сім’єю, брат Браун розповів декілька захопливих випадків, які мав в Африці. Потім я розказав про ріст у Нігерії. Брат Браун з любов’ю обійняв мене і сказав батькові: «Джонні, ти ніколи не був в Африці, а Вудворт там служить!» У відповідь тато сказав: «Вудворте, служи там і далі!» Таке підбадьорення від цих духовних ветеранів поглибило моє бажання старанно виконувати своє служіння.

У 1962 році я отримав подальше навчання в 37-му класі школи «Гілеад», яке тривало десять місяців. Брат Уїлфред Ґуч, який тоді служив наглядачем філіалу в Нігерії, закінчив 38-й клас школи «Гілеад», і його призначили в Англію. Тож я став наглядачем філіалу в Нігерії. Наслідуючи приклад брата Брауна, я багато подорожував, щоб ліпше пізнати дорогих нігерійських братів та сестер. Я дуже полюбив їх. Хоча ці брати і сестри не були матеріально багаті, на відміну від людей, що живуть у розвинених країнах, вони почувалися радісними і задоволеними. Це чітко показувало, що гроші та майно не роблять життя змістовним. Було приємно бачити, що на зібраннях вони завжди мають чистий і охайний вигляд, незважаючи на свої обставини. На конгреси багато хто з них їхав вантажівками та автобусами без вікон, які називалися болекаджаa. Нерідко на цих автобусах були цікаві гасла, наприклад: «Маленькі краплини води утворюють величезний океан».

Які ж це правдиві слова! Зусилля кожного мають значення, тож ми багато і старанно працювали. У 1974 році Нігерія стала другою країною після США, в якій кількість вісників перевищила 100 000. Проповідницька праця процвітала!

У той час точилася громадянська війна в Нігерії (1967—1970). Протягом багатьох місяців наші брати, що жили за річкою Нігер, на території Біафри, були відрізані від філіалу. Нам просто необхідно було доставляти їм духовний харч. Як згадувалось на початку статті, ми кілька разів перетинали річку. Ми молились і покладалися на Єгову.

Я чітко пам’ятаю ці небезпечні подорожі через Нігер. Нам загрожувала смерть від рук солдатів, від хвороб та інших небезпек. Нелегко було перейти кордони, контрольовані федеральними військами, які до всіх ставилися з підозрою. Але набагато важче було пересуватися блокованою територією Біафри. Одного разу вночі я вирушив з Асаби до Онічі, перетнувши на каное швидку річку Нігер. Далі я добирався до Енугу, щоб підбадьорити наглядачів зборів. Іншого разу ми зміцнювали старійшин в Абі, де заборонялося вмикати вночі світло. У Порт-Гаркорті наша зустріч поспішно закінчилася молитвою, коли федеральні війська прорвали за містом оборону біафрійців.

Ці зустрічі були вкрай важливими. Вони запевняли наших дорогих братів у тому, що Єгова піклується про них. Також брати отримали необхідні поради, як зберігати нейтралітет і єдність. Нігерійські брати пережили цю жахливу війну. Вони виявляли любов, яка долає міжплемінну ненависть, і зберігали християнську єдність. Я дуже тішусь, що міг бути з ними в той час випробувань!

У 1969 році брат Мілтон Геншель був ведучим програми міжнародного конгресу «Мир на землі», який проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Я мав честь йому допомагати і багато чого навчився. Це було своєчасно, оскільки в 1970 році ми в Лагосі (Нігерія) проводили міжнародний конгрес за назвою «Люди доброї волі». Хоча ця подія відбувалася відразу після громадянської війни, все пройшло успішно завдяки благословенню Єгови. Програма конгресу проходила 17 мовами, і її слухало 121 128 осіб. Брат Норр, брат Геншель та інші делегати, які прилетіли зі США та Англії чартерними рейсами, спостерігали за хрещенням 3775 нових учнів. Такої великої кількості охрещених не було з часу П’ятидесятниці. Я допомагав організовувати цей конгрес і, мабуть, більше ніколи в житті не був настільки зайнятий, як тоді. Ріст вісників відбувся так раптово, наче вибух.

Я прослужив у Нігерії більш ніж 30 років. Час від часу я служив роз’їзним і зональним наглядачем у Західній Африці. Місіонери були надзвичайно вдячні за увагу і підбадьорення. Мені було приємно запевняти їх у тому, що про них не забувають. Завдяки цій праці я зрозумів, що дуже важливо особисто цікавитися людьми. Тоді вони зможуть процвітати і сприяти єдності організації Єгови.

Лише завдяки допомозі Єгови ми могли долати проблеми, які виникали в нас через громадянську війну і хвороби. Ми завжди помічали благословення Єгови. Оріс розповіла:

«Ми обоє кілька разів хворіли на малярію. Одного разу Ворт знепритомнів і його забрали до лікарні в Лагосі. Мені сказали, що він може не вижити, але, на щастя, він одужав. Коли Ворт опритомнів, він розповів про Боже Царство медбрату, який доглядав за ним. Пізніше ми з Вортом пішли відвідати цього чоловіка, пана Нвамбіве, щоб розвинути його зацікавлення Біблією. Він прийняв правду і згодом був призначений старійшиною в Абі. Я теж допомогла багатьом людям, навіть ревним мусульманам, стати присвяченими служителями Єгови. Нам приносило велику радість знайомство з багатьма нігерійцями, з їхньою культурою, звичаями та мовою. Цих людей ми щиро полюбили».

Ми також зрозуміли: щоб процвітати в закордонному служінні, потрібно вчитися любити наших братів і сестер, хоч би як їхня культура відрізнялася від нашої.

НОВІ ЗАВДАННЯ

У 1987 році ми припинили своє служіння в Бетелі в Нігерії, і нас призначили місіонерами на красивий острів Сент-Люсія, що в Карибському морі. Це було чудове служіння, але не обійшлось і без труднощів. На відміну від Африки, де чоловік міг одружитися з кількома жінками, на острові Сент-Люсія пари жили разом, не реєструючи шлюбу. Могутнє Боже Слово спонукало багатьох наших зацікавлених зробити необхідні зміни.

З віком у нас не було вже стільки сил, як раніше. Тож 2005 року Керівний орган призначив нас у всесвітній центр у Брукліні (Нью-Йорк). Щодня я не перестаю дякувати Єгові за мою Оріс. У 2015 році вона померла, і мою втрату важко передати словами. Оріс була моїм найбільшим другом і любою дружиною. Протягом 68 років нашого подружнього життя я щиро її кохав. Ось що ми побачили на власному досвіді: щоб бути щасливими як у сім’ї, так і в зборі, необхідно поважати принцип головування, з готовністю прощати, залишатися смиренними і виявляти плід духу.

Коли ми зазнавали розчарування або знеохочення, ми просили Єгову, щоб він допомагав нам і далі служити йому. Ми пристосовувалися до обставин і бачили, як з часом все поліпшувалось. Але найкраще чекає на нас попереду (Ісаї 60:17; 2 Кор. 13:11).

Єгова дуже поблагословив працю моїх батьків та інших вісників у Тринідаді і Тобаго. Згідно з найостаннішим звітом, там налічується 9892 правдивих поклонники Єгови. Колись на Арубі був один збір, в якому я служив. Завдяки праці багатьох людей сьогодні на цьому острові 14 зборів. А в Нігерії кількість вісників зросла до 381 398. На острові Сент-Люсія 783 вісники підтримують Царство Єгови.

Тепер мені далеко за 90. У Псалмі 92:14 сказано, що посаджені в домі Єгови «приноситимуть плід навіть у старості, і далі будуть вони повні сили й снаги». Я дуже вдячний Єгові за життя, яке провів у служінні йому. Я отримав багату духовну спадщину, і це спонукало мене в повній мірі служити Єгові. Завдяки своїй відданій любові Єгова дозволив мені процвітати «на подвір’ях [мого] Бога» (Пс. 92:13).