«Я завжди гостро відчувала несправедливість»

Я народилася у квітні 1951 року в Найробі (Кенія). Батьки походили з Індії і сповідували сикхізм. У тата було дві дружини. Крім мами, він ще взяв за дружину овдовілу родичку. Маму при цьому ніхто не питав. Бувало, що мама і друга татова дружина народжували дітей приблизно в один і той самий час. Тож я виростала у великій сім’ї. Нас, дітей, було шестеро, і ще з нами жив наш двоюрідний брат. На жаль, у 1964 році, коли мені було лише 13, тато помер.

У пошуках справедливості

Ще з дитинства я бачила несправедливість. Когось у нашій сім’ї любили більше, когось менше, тому ми часто сварилися. Пізніше, коли я в Біблії прочитала історію про Лію і Рахіль, то впізнала нашу сім’ю. А ще мої рідні погано ставилися до наших слуг, які були кенійцями. Нас вчили, що ми кращі за них. Батько хотів, щоб ми дружили з європейцями. На його думку, від них можна було чогось навчитись, а от від африканців — ні. Від них батько вчив нас триматись подалі. Нам також не дозволяли дружити з пакистанцями, вони вважалися нашими ворогами. Я завжди гостро відчувала несправедливість і тому глибоко в душі не погоджувалася з батьком.

Як я вже казала, мої батьки сповідували сикхізм. Цю релігію заснував наприкінці XV століття гуру Нанак. Я погоджувалася з його вченнями, наприклад з тим, що існує лише один правдивий Бог. Але мене обурювала несправедливість, яку я бачила серед сикхів. Я почала думати: «Щось у цій релігії не так».

Мене непокоїли й інші запитання: «Сикхізму лише кілька століть. А що було до того, як він з’явився? Як Бог з самого початку хотів, щоб йому поклонялися?». У нас вдома висіли календарі, на яких були зображені 10 відомих гуру. Я собі думала: «Вони жили так давно. Ми ж навіть не знаємо, як вони насправді виглядали. І навіщо ми поклоняємося їхнім зображенням, якщо самі вони вчили поклонятися лише єдиному правдивому Богу?».

У 1965-му, коли мені було 14, ми переїхали в Індію. Матеріально нам було непросто. Приблизно через рік ми вирішили перебратися до Англії. Спочатку переїхало лише двоє членів сім’ї, а потім приєдналися й інші. Ми оселилися в місті Лестер.

У 16 років я почала працювати. Мені доводилось виконувати різну роботу, переважно фізичну. Також я пішла у вечірню школу, щоб отримати повну освіту. На роботі я бачила багато несправедливості. Наприклад, англійцям платили більше, ніж іммігрантам. Я не могла з цим змиритися і почала активно боротися за справедливість: організовувала страйки, на яких з іншими іммігрантками домагалася рівної оплати праці.

Знаходжу правду

Я познайомилася зі Свідками Єгови у 1968-му, коли до нас додому прийшло двоє братів. Вони розповіли, що під правлінням Божого Царства всі люди будуть рівними. Ця думка запала мені в душу. Наступного разу один з тих братів прийшов з дружиною. Я почала вивчати Біблію. До мене приєдналися Ясвіндер, моя рідна сестра, і Чані, сестра по батькові. Лише шість розділів посібника для вивчення переконали нас, що правдивим Богом є Єгова, що Біблія — це його Слово і що тільки Боже Царство встановить на землі справедливість.

Однак ми стикнулися з жорстокою протидією. Після смерті тата головою сім’ї став брат по батькові. Мачуха постійно накручувала його проти нас. Він не раз бив Ясвіндер і Чані, копав їх черевиками з залізним носком. Мене він не чіпав, бо знав, що мені вже 18 і я можу заявити на нього в поліцію. А от молодші сестри були для нього легкою здобиччю. Одного разу він схопив Біблію, підпалив її і сунув сестрам прямо в обличчя, кажучи: «Ану скажіть своєму Єгові, нехай загасить вогонь». Все ж кілька разів ми змогли потай від рідних відвідати зібрання Свідків Єгови. Ми дуже хотіли служити єдиному правдивому Богу. У нашій ситуації це здавалось неможливим, тож ми почали складати план втечі.

Ми відкладали кишенькові, які нам давали на обід і на проїзд. Я також відкладала частину свого заробітку, який мала би повністю віддавати другій дружині батька. Ми купили три валізи. Тримали ми їх у схованці на іншому кінці міста і потрохи приносили туди свій одяг. Зрештою нам вдалось назбирати 100 фунтів (260 доларів США). Ясвіндер було майже 18. Тож у травні 1972-го ми сіли на поїзд до містечка Пензанс, що на південному заході Англії. Прибувши туди, ми знайшли телефонну будку і подзвонили місцевим братам. Вони тепло нас прийняли. Щоб забезпечувати себе і орендувати житло, ми виконували різну роботу, наприклад чистили рибу.

Ми продовжили вивчати Біблію з одним літнім подружжям — Гаррі і Бетті Бріггс. У вересні того ж року ми охрестились у невеличкому басейні під сценою Залу Царства в місті Труро. Чані почала піонерське служіння, а ми з Ясвіндер підтримували її фінансово.

Служіння в Індії

Хоча Гаррі і Бетті було під 90, вони регулярно їздили проповідувати на острови Сіллі біля південно-західного узбережжя Англії. Їхній приклад надихнув і нас. У 1973 році, після розмови з братом Скіннером, про яку я згадувала на початку, ми прийняли рішення — їхати в Індію.

У січні 1974 року ми купили квитки до Нью-Делі. Брат Дік Коттерілл дозволив нам тимчасово пожити в місіонерському домі. Чані продовжила служити сталим піонером, а ми з Ясвіндер почали проповідувати більше, ніж раніше.

Згодом нас попросили переїхати у місто Чандігарх, що в Пенджабі, штаті на північному заході Індії. Деякий час ми жили у місіонерському домі, потім зняли квартиру. У вересні 1974-го я розпочала піонерське служіння, а наступного року мені запропонували служити спеціальним піонером. Багато проповідуючи, я побачила, що є велика потреба в літературі пенджабською мовою. Завдяки публікаціям рідною мовою набагато більше людей дізналося би про любов і справедливість Єгови. У 1976 році індійський філіал попросив нас трьох допомагати у перекладі нашої літератури на пенджабську. Завдання було непростим. У нас не було ні друкарських машинок, ні комп’ютерів. Ми писали переклад від руки, ретельно звіряли його з англійським текстом і вичитували. Друкували ми у старій приватній друкарні. Виготовляти друкарські форми доводилось вручну, складаючи текст по одній літері.

Не впадаю у відчай попри хворобу

В нашому житті раптово сталися великі переміни. Мої сестри вийшли заміж і переїхали: Ясвіндер — в Канаду, а Чані — у США. Я серйозно захворіла і в жовтні 1976-го повернулася в Англію. Оселилася я в Лестері, в мами і рідного брата, які не противились правді. У мене виявили синдром Еванса — рідкісне автоімунне захворювання крові. Я мусила пройти кілька курсів лікування. Мені навіть видалили селезінку. Служити піонером я більше не могла.

Я палко молилась до Єгови і розповідала йому про своє бажання відновити піонерське служіння, як тільки мені дозволить здоров’я. І Єгова мені допоміг. Хоча хвороба час від часу давала про себе знати, я знову почала служити піонером і в 1978 році переїхала у Вулвергемптон. Там я проповідувала людям, які розмовляли пенджабською. Ми з братами і сестрами писали від руки запрошення на публічну промову і в місцевих крамницях робили ксерокопії. Ці запрошення дуже допомагали нам у служінні. Тепер у Великій Британії 5 пенджабських зборів і 3 групи.

Брати у філіалі знали, що в Індії я перекладала на пенджабську наші публікації. Тож у кінці 1980-х брати подзвонили мені і попросили про допомогу. Я почала приїжджати в Бетель у Лондоні, щоб допомагати в розробці шрифтів і видавничих стандартів для письма гурмукхі. Графік у мене був дуже щільний. Крім служіння в Бетелі, я мала заробляти на життя і піклуватися про маму, яка жила досить далеко. Але радість від співпраці з Бетелем компенсувала будь-які жертви.

У вересні 1991 року мені запропонували стати постійним членом родини Бетелю і перекладати біблійну літературу пенджабською мовою. Це було зовсім несподівано. Мені здавалося, що я невідповідна кандидатура, бо в такому віці в Бетель зазвичай вже не запрошували. Крім того, я мала серйозну хворобу. Але Єгова зробив мені цей подарунок. Мені дуже подобалося служити в Бетелі. Проте хвороба не відступала. Коли я проходила хіміотерапію та інші процедури, не раз поставало питання крові. Гематологи були просто вражені результатами безкровного лікування. Одного разу мене навіть запросили на семінар, який проходив у великій лондонській лікарні. На ньому зібралося коло 40 медиків. Мені дали слово, і протягом десяти хвилин я пояснювала свою позицію. Після цього брат зі служби лікарняної довідки відповідав на запитання присутніх.

Мої любі сестри, Ясвіндер і Чані, весь час мене підтримували. Я дуже вдячна бетелівцям та іншим братам і сестрам за всю їхню турботу і доброту. А передусім я вдячна Єгові, бо він дав мені сил продовжувати служіння (Псалом 73:26).

Благословення від Єгови збагачує

За 33 роки служіння в Бетелі я відчула на собі силу слів: «Скуштуйте і подивіться, який добрий Єгова» (Псалом 34:8; Прислів’я 10:22). Джерелом великого підбадьорення для мене є літні брати і сестри. Також я щаслива, бо багато людей, з якими я вивчала Біблію, стали вірними служителями Єгови. У мене хороші стосунки з рідними. Мама і брат так і не стали Свідками, але мама часто каже: «Ти справді віддана Богові». Коли я сказала братові, що готова піти з Бетелю, щоб доглядати за мамою, брат відповів: «Залишайся там, де ти є. Ти робиш важливу справу». Зараз мама живе у будинку для людей похилого віку. Хоча це далеко від Бетелю, я стараюсь якомога частіше її відвідувати.

У важкі часи я кажу собі: «Камаль, не бійся. Єгова — твій щит. Твоя нагорода буде дуже велика» (Буття 15:1). Я вдячна Єгові, «Богу справедливості», за те, що він звернув на мене увагу ще тоді, коли я була маленькою дівчинкою, і дозволив виконувати важливу працю (Ісаї 30:18). Я впевнена, що скоро настане час, коли «жоден мешканець не скаже: “Я хворий”» (Ісаї 33:24).