Я навчився покладатися на Єгову
РОЗПОВІВ ЯН КОРПА-ОНДО
Ішов 1942 рік. Поблизу Курська (Росія) мене тримали під вартою угорські солдати. Ми були в’язнями держав фашистського блоку, які воювали з Радянським Союзом протягом Другої світової війни. Вже була готова моя могила, і мені дали десять хвилин, щоб вирішити, чи я підпишу документ про те, що більше не буду Свідком Єгови. Перш ніж я розповім, що було далі, дозвольте мені розказати, як я туди взагалі потрапив.
Я НАРОДИВСЯ 1904 року в маленькому селі Загор, яке лежить на сході сьогоднішньої Словаччини. Після Першої світової війни ця територія ввійшла до складу новосформованої країни Чехословаччини. У нашому селі було близько 200 домів і дві церкви: одна — греко-католицька, друга — кальвіністська.
Я ходив у кальвіністську церкву, однак жив без жодного морального стриму. Поблизу жив чоловік, який був інакшим. Одного дня він поговорив зі мною і позичив мені Біблію. Це був перший раз, коли я тримав цю книгу в руках. У тому ж 1926 році я одружився з Барборою, і невдовзі у нас вже було двоє дітей: Барбора і Ян.
Я почав читати Біблію, але, оскільки багато чого не розумів, звернувся за допомогою до пастора. «Біблія тільки для освічених людей, навіть не намагайся зрозуміти її»,— сказав він і запросив мене пограти в карти.
Після цього я звернувся за допомогою до того чоловіка, який позичив мені Біблію. Це був Дослідник Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Він з радістю допоміг, і через деякий час мені почали відкриватися очі. Я перестав надмірно пити, почав вести моральне життя і навіть розмовляв з іншими про Єгову. Біблійна правда вкоренилася в Загорі на початку 20-х років, і невдовзі там вже діяла активна група Дослідників Біблії.
Однак відчувався сильний релігійний опір. Місцевий священик настроїв більшість родичів проти мене, заявляючи, що я зійшов з розуму. Але моє життя стало змістовнішим, і я рішуче постановив служити правдивому Богу Єгові. Тому в 1930 році я символізував своє присвячення Єгові хрещенням.
Починаються суворі випробування
У 1938 році наша місцевість перейшла під правління Угорщини, яка в Другій світовій війні виступила на боці Німеччини. На той час у нашому селі з менше ніж 1000 мешканців уже було 50 Свідків. Ми продовжували проповідувати, хоча це ставило під загрозу наше життя і свободу.
У 1940 році мене призвали в угорську армію. Що мені робити? Я читав у Біблії пророцтва про людей, які перековують зброю на мирні знаряддя і знав, що з часом Бог ліквідує всі війни на землі (Псалом 46:10; Ісаї 2:4). Тому я ненавидів війну й вирішив не йти в армію, незважаючи на наслідки, які це рішення могло принести.
Мене засудили до 14 місяців в’язниці, і я відсидів їх у місті Печ (Угорщина). У тій самій в’язниці сиділо ще п’ять Свідків, і ми цінували можливість спілкуватися. Однак деякий час я був в одиночному ув’язненні з кайданами на ногах. Коли ми відмовлялися виконувати роботу, пов’язану з воєнними діями, нас били. Також нас змушували стояти струнко цілий день окрім двох годин в обід. Ці муки продовжувалися кілька місяців. Однак ми були щасливі, тому що мали чисте сумління перед своїм Богом.
Питання компромісу
Одного дня прийшли 15 католицьких священиків, щоб переконати нас, наскільки важливо підтримувати воєнні зусилля і йти в армію. Протягом обговорення ми сказали: «Якщо ви доведете нам на підставі Біблії, що душа безсмертна і що ми підемо на небо у випадку загибелі на війні, ми згодимось служити в армії». Звичайно, вони не могли цього довести і більше не хотіли продовжувати розмову.
У 1941 році закінчився мій термін ув’язнення, і я з нетерпінням чекав повернення до своєї сім’ї. Замість цього мене закували в кайдани й привезли на військову базу в Шарошпатаку (Угорщина). Там мені запропонували можливість звільнитися. «Все, що вам слід зробити, це підписати зобов’язання, що заплатите 200 пенге, коли повернетеся додому».
«Чому,— я запитав,— за що я маю платити?»
«Взамін за ці гроші,— сказали мені,— ви отримаєте посвідчення, що не пройшли медичної комісії для служби в армії».
Переді мною був нелегкий вибір. Вже понад рік я зносив нелюдське поводження; я стомився. Тепер, погодившись заплатити гроші, я міг би бути вільним. «Подумаю»,— пробурмотів я.
Що ж мені робити? У мене дружина й діти, про них треба думати. У цей час прийшов підбадьорливий лист від одного співхристиянина. Він цитував Євреїв 10:38, де апостол Павло наводить слова Єгови: «Праведний житиме вірою». І: «Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає». Невдовзі після цього два угорських офіцери заговорили до мене коло бараків, і один з них сказав: «Ви навіть не підозрюєте, як ми поважаємо вас за непохитну відданість біблійним принципам! Не здавайтеся!»
Наступного дня я пішов до тих людей, які запропонували мені свободу за 200 пенге і сказав: «Оскільки Бог Єгова допустив, щоб мене ув’язнили, він попіклується про моє звільнення. Я не буду відкуплятися». Отже, мене засудили до десяти років ув’язнення. Але на цьому зусилля змусити мене піти на компроміс не припинилися. Суд запропонував мені помилування, якщо я погодився б служити в армії всього два місяці, причому мені не довелося б навіть носити зброї! Я відмовився також і від цієї пропозиції, отже почався мій в’язничний термін.
Переслідування наростає
Мене знову відвезли у в’язницю в місто Печ. Цього разу катування були ще сильнішими. Мені зв’язували за спиною руки й підвішували за них десь на дві години. Це спричиняло вивих обох пліч. Такі катування повторювалися протягом близько шести місяців. Я вдячний лише Єгові, що не впав духом.
У 1942 році групу в’язнів — політичних в’язнів, євреїв і 26 Свідків Єгови — перевели в місто Курськ, на територію, окуповану німецькими військами. Нас передали німцям, і вони використовували в’язнів для роботи — носити їжу, зброю й одяг солдатам на передову. Ми, Свідки, відмовилися виконувати цю роботу, оскільки це порушувало християнський нейтралітет. Тому нас повернули угорцям.
Зрештою нас посадили в місцеву в’язницю в Курську. Кілька днів нас били тричі на день ґумовими палицями. Я отримав удар у скроню, який звалив мене з ніг. Коли мене били, я подумав: «Вмирати не так вже й важко». Ціле тіло заніміло, і я нічого не відчував. Три дні нам зовсім не давали їсти. Після цього нас взяли на суд і шістьом присудили смертну кару. Коли вирок було виконано, нас залишилося 20.
Випробування віри, яких я зазнав у Курську в жовтні 1942 року, були найважчими у моєму житті. Наші почуття добре висловив стародавній цар Йосафат, коли його народ був у великій скруті: «Нема бо в нас сили перед цією силою силенною, що приходить на нас, і ми не знаємо, що зробимо, бо наші очі — на Тебе!» (2 Хронік 20:12).
Нам, 20 Свідкам, наказали під наглядом 18 угорських солдатів викопати собі спільну могилу. Коли ми закінчили, нам дали десять хвилин на підпис документа, в якому зокрема говорилося: «Вчення Свідків Єгови неправильне. Я більше не буду ні вірити в нього, ні підтримувати його. Я буду боротися за угорську батьківщину... Я підтверджую своїм підписом, що приєднуюся до римсько-католицької церкви».
Через десять хвилин надійшов наказ: «Направо! Марш до могили!» Наступна команда: «Першому і третьому в’язню зійти в яму!» Цим двом дали ще десять хвилин на підпис документа. Один солдат почав благати: «Відречіться від віри й виходьте з могили!» Ніхто не сказав ані слова. Після цього офіцер застрелив тих двох в’язнів.
«А що з рештою?» — запитав солдат відповідального офіцера.
«Зв’язати,— відповів він.— Ми їх ще трохи помучимо й розстріляємо о шостій ранку».
Раптом мені стало страшно — не тому що я помру, а тому, що можу не витримати тортур і піти на компроміс. Тому я виступив уперед і сказав: «Пане офіцер, ми винні у тому ж, що й ці наші брати, яких ви щойно розстріляли. Чому б вам не розстріляти й нас?»
Але вони не зробили цього. Нам зв’язали руки за спиною і підвісили за них. Коли ми непритомніли, нас обливали водою. Біль був жахливий, тому що під вагою тіла наставав вивих пліч. Ці тортури продовжувалися близько трьох годин. Тоді несподівано прийшов наказ більше не розстрілювати Свідків Єгови.
Переїзд на Схід і втеча
Через три тижні нас повели строєм кілька днів, поки ми не дійшли до ріки Дон. Відповідальні сказали, що живими ми не повернемось. Вдень нам давали безглузду роботу, наприклад, копати траншеї, а після цього засипати їх. Увечері ми мали деяку свободу пересування.
Обдумуючи ситуацію, я бачив дві можливості. Ми могли померти прямо тут або ж утекти від німців і здатися радянським військам. Тільки троє з нас вирішило спробувати втекти через замерзлу ріку Дон. Дванадцятого грудня 1942 року ми помолилися до Єгови й вирушили. Коли ми дійшли до радянського фронту, нас відразу ж помістили в табір для полонених з близько 35 000 в’язнів. До весни дожило всього приблизно 2300 в’язнів. Решта померли від голоду.
Свобода, але ще одна трагедія
Я пережив решту війни, у тому числі кілька місяців після її закінчення, як радянський полонений. Зрештою в листопаді 1945 року я добрався додому в Загор. Наше господарство й дім були в поганому стані, так що я мусив починати все спочатку. Дружина й діти працювали в господарстві протягом війни, але в жовтні 1944 року, коли підійшли радянські війська, їх евакуювали на схід. Все наше майно було розграбоване.
Найгіршим було те, що, коли я повернувся додому, моя дружина була дуже хвора. У лютому 1946 року вона померла. Їй було всього 38 років. Ми мали так мало часу тішитися зустріччю після п’яти довгих, важких років розлуки.
Мене потішали духовні брати, зібрання й служіння від дому до дому. У 1947 році я позичив грошей і поїхав на конгрес у Брно — приблизно за 400 кілометрів. Там був присутній Натан Г. Норр, тодішній президент Товариства Вартової башти і, перебуваючи серед християнських братів, я отримав велику потіху й підбадьорення.
Нам не довелося довго тішитися післявоєнною свободою. У 1948 році нас почали переслідувати комуністи. Багато братів, які брали провід у праці Свідків Єгови в Чехословаччині, були арештовані в 1952 році, і я отримав відповідальність піклуватися про збори. У 1954 році мене також схопили й засудили до чотирьох років в’язниці. Мій син Ян і його син Юрай також сиділи за християнський нейтралітет. Два роки я провів у панкрацькій державній в’язниці в Празі. У 1956 році була оголошена амністія, і мене звільнили.
Нарешті свобода!
Зрештою в 1989 році комунізм у Чехословаччині втратив свій вплив, і праця Свідків Єгови була офіційно зареєстрована. Отже ми могли вільно збиратися й відкрито проповідувати. На той час у Загорі вже було біля ста Свідків, тобто приблизно кожний десятий у селі був Свідком. Кілька років тому ми побудували в Загорі гарний, просторий Зал Царства на 200 місць.
Тепер моє здоров’я погіршилося, тому брати возять мене в Зал Царства. Мені приємно бути там і давати коментарі на вивченні «Вартової башти». Особливо я радий бачити, як представники трьох поколінь у моїй сім’ї служать Єгові, у тому числі кілька внуків. Один з них служив роз’їзним наглядачем Свідків Єгови в Чехословаччині, поки сімейні обов’язки не почали перешкоджати йому виконувати цю відповідальність.
Я вдячний Єгові за те, що він зміцнював мене протягом багатьох випробувань. Мене підтримувало те, що я зосереджував увагу на ньому, «як той, хто Невидимого бачить» (Євреїв 11:27). Так, я відчував його могутню рятівну руку. Ось чому навіть тепер я й далі намагаюся, наскільки можу, ходити на зібрання і брати участь у проголошенні його імені в публічному служінні.
[Ілюстрація на сторінці 25]
Зал Царства в Загорі.
[Ілюстрація на сторінці 26]
Я ціную привілей коментувати на вивченні «Вартової башти».