ЗЕМЛЕВЛАСНИК

Права землевласників (євр. беалім, букв. «власники») визнаються ще з найдавніших часів. Авраам домовлявся з хетянином Ефроном про купівлю місця для поховання своєї дружини Сарри і зрештою придбав у нього поле за домовлену ціну в присутності мешканців міста (Бт 23:1—20). Під час голоду в Єгипті Йосип скуповував для фараона землю в єгипетських землевласників в обмін на їжу (Бт 47:20—26). Вірний Божий служитель Йов, який жив у краю Уц, володів майном і, безперечно, землею, які передав у спадок своїм синам і дочкам (Йв 1:4; 42:15). Однак уся земля належить Єгові, і він чітко показав, що люди відповідають перед ним за те, як ставляться до його власності (Пс 24:1; 50:10—12).

В Ізраїлі. Коли Єгова привів ізраїльтян у Ханаан, він на правах Господаря і Власника цілої землі виселив ханаанців, які, по суті, самовільно захопили цей край (ІсН 3:11; 1Кр 10:26). Якийсь час Бог дозволяв їм володіти ним, але той час підійшов до кінця. Ще за 450 років до того Єгова пообіцяв, що дасть ханаанський край Авраамовим нащадкам, однак тоді він сказав Аврааму: «Міра гріха амореян [так іноді називали всі ханаанські племена] ще не повна» (Бт 15:7, 8, 12—16). Тому, як нагадав юдеям християнський мученик Степан, Бог «не дав [Аврааму] там спадщини навіть на ширину ступні. Натомість Бог пообіцяв віддати йому весь той край у володіння, і не тільки йому, але і його потомству, хоча на той час він ще не мав дітей» (Дії 7:5).

Ізраїльтянам заборонялося нападати на довколишні народи, щоб розширити свої володіння. Єгова попередив, що їм слід поважати права народів, яким він дав землю у власність. Цими народами були Едом, Моав і Аммон, які мали родинні зв’язки з ізраїльтянами по лінії Ісава (Едом) та Лота (Моав і Аммон) (Пв 2:4, 5, 9, 19).

Обіцяний край. Навіть ізраїльтянам, своєму народу, Єгова сказав, що вони насправді не власники отриманої землі, а лише користувачі. Даючи вказівки стосовно продажу родинного спадкового наділу, він зазначив: «Землю не можна продавати назавжди, бо земля належить мені. А ви для мене чужинці й поселенці на цій землі» (Лв 25:23). Бог вигнав ханаанців з краю через їхні огидні звичаї. Він попередив ізраїльтян, що позбавить і їх земельної власності, якщо вони переймуть ці звичаї. Пізніше народ таки не послухав Бога і за це пішов у вигнання (Лв 18:24—30; 25:18, 19; 26:27—33; Єр 52:27). Протягом 70 років (607—537 рр. до н. е.) край лежав пусткою. Після цього Бог милосердно повернув туди ізраїльтян, але тепер над ними правили язичники. Зрештою у 70 р. н. е. римляни повністю знищили Єрусалим, і народ розпорошився.

В Обіцяному краю деякі племена отримали наділи та міста на території інших племен. Священикам і левітам дали міста з пасовищами (ІсН 15—21). В межах племен кожна родина отримала свій спадковий наділ. Наділи ділилися на ще менші ділянки, в міру того як родини ставали більшими. Це сприяло тому, що люди раціонально використовували кожен клаптик землі. Спадкові наділи не можна було передавати з племені в плем’я. Щоб запобігти цьому, жінки, які вспадкували землю (оскільки не мали братів), могли виходити заміж лише за чоловіків зі свого племені (Чс 36:1—12).

Якщо чоловік помирав, не маючи сина, його брат (а якщо не було брата, то інший найближчий родич) міг одружитися з вдовою, щоб вона народила нащадка. Він також міг викупити спадок померлого, якщо той спадок був проданий (Рт 4:9, 10, 13—17). Первісток, який народжувався в такому шлюбі, носив ім’я першого чоловіка своєї матері (а не рідного батька) й отримував його спадковий наділ, щоб ім’я померлого «не зникло з Ізраїля» (Пв 25:5, 6).

Ювілейний рік. Бог сказав ізраїльтянам: «Серед вас не має бути бідних» (Пв 15:4, 5). Коли закон про Ювілей належно виконувався, народ не ділився на дуже багатих і дуже бідних. У кожен 50-й рік (рахуючи від року, коли Ізраїль увійшов до Ханаану) всі чоловіки поверталися до своїх спадкових наділів і отримували назад землі, які продали. Через цей закон ціна на землю з наближенням Ювілею щороку зменшувалася. По суті, купуючи землю, людина лише брала її в оренду, а ціна залежала від кількості врожаїв, які можна було зібрати до ювілейного року (Лв 25:13—16, 28). Могло бути й так, що людина повертала куплену землю ще до Ювілею. Якщо попередній власник зібрав достатньо грошей, то міг викупити свій наділ. Також землю міг викупити для власника його близький родич, який мав право викупу (Лв 25:24—27).

Левіти. Пасовища, які належали левітам, заборонялося продавати. Це захищало левітів, адже вони не отримували власних спадкових наділів, а мали тільки будинки у своїх містах і прилеглі пасовища. Якщо левіт продавав свій будинок у місті левітів, за ним залишалося право викупу і будинок так чи інакше повертався до нього в ювілейний рік (Лв 25:32—34).

Коли ізраїльтяни збирали врожай, вони не мали забувати про Єгову — того, кому належить уся земля. Десяту частину врожаю слід було віддавати левітам, які виконували важливі обов’язки, пов’язані з поклонінням Богові. Тож завдяки закону про десятину весь Ізраїль отримував духовний пожиток (Чс 18:21—24; Пв 14:22—29).

Святиня. Поле могло стати власністю святині, якщо хтось вирішував «освятити» його для Єгови. Це означало, що врожай з цього поля належатиме святині протягом часу, визначеного власником (Лв 27:16—19). Якщо освячене поле не викупляли, а продавали комусь, то у ювілейний рік воно ставало постійною власністю святині (Лв 27:20, 21). Поле, яке було «присвячене» для святині, теж залишалося її власністю назавжди (Лв 27:28).

У християнському зборі. З Біблії чітко видно, що християни поважали право власності. У П’ятидесятницю 33 р. н. е., коли був заснований збір, багато євреїв і єврейських прозелітів з інших країв зібралися в Єрусалимі для відзначення свята. Чимало з них, почувши Петрову промову, повірили в Христа (Дії 2:1, 5, 9—11, 41, 42, 47). Вони залишилися в місті, щоб дізнатися більше. Тому християни за власним бажанням продавали своє майно і ділилися грошима з новонаверненими та іншими одновірцями, які мали потребу. «В них усе було спільне» (Дії 2:44—46). Це не був соціалізм або комунізм. Християни добровільно ділилися з тими, хто цікавився доброю новиною і хотів її поширювати.

Спонукані духом і незаслуженою добротою Бога, християни дотримувалися цього звичаю й пізніше. Вони робили це частково з описаних вище причин, а частково через переслідування, якого зазнавали в Єрусалимі з боку правителів. Християни продавали свої поля і приносили гроші апостолам, які керували наданням допомоги (Дії 4:31—37). Але при цьому ніхто не порушував прав своїх одновірців, не зазіхав на їхнє майно і не змушував віддавати його для спільних цілей. Ділитися з іншими вважалося честю, а не обов’язком. Християни виявляли щедрість з правильних спонук.

Однак Ананій і Сапфіра повелися лицемірно, бо прагнули схвалення і слави від людей. Вони продали своє поле і, змовившись, віддали апостолам лише частину грошей, хоча заявили, що жертвують усі. Петро викрив їх під впливом святого духу. Він не запитав: «Чому ви не віддали нам усі гроші, отримані за поле?» — так, наче вони були зобов’язані це зробити. Натомість він сказав: «Ананію, чому ти допустив, щоб Сатана підштовхнув тебе сказати неправду святому духові і таємно забрати частину плати за поле? Хіба не твоїм воно було до того, як ти його продав? І хіба не від тебе залежало, що робити з грішми? Чому ж ти задумав таке у своєму серці? Не людям ти сказав неправду, а Богові» (Дії 5:1—4).

Приблизно через три години прийшла Сапфіра. Не знаючи, що сталося, вона теж збрехала. Тоді Петро сказав: «Навіщо ви обоє змовилися випробовувати дух Єгови?» (Дії 5:7—9). Їхній гріх полягав у тому, що вони збрехали Єгові, насміялися над ним і його збором, бо повелися так, наче Божий дух не діяв у зборі (Гл 6:7). Ніхто не змушував їх віддавати своє майно на спільне благо.

Слід поважати Боже право власності. Оскільки Єгова є Власником усієї землі, землевласники мають шанобливо ставитися до своїх земельних ділянок і належно їх використовувати. Інакше землі стануть ні до чого не придатними, і зрештою власники їх втратять (Пр 24:30—34). Навіть цілі народи мають визнавати цю істину (Іс 24:1—6; Єр 23:10). Тих, хто нею нехтує, чекає неминуча загибель (Об 11:18).

Якщо людина розуміє, що насправді все належить Богові, то не буде пожадливо зазіхати на чужу землю (Пр 20:21; 23:10, 11). Коли ізраїльтяни відступили від Божого закону, Єгова засудив деяких чоловіків, кажучи: «Горе вам, бо наживаєте собі дім за домом і поле до поля приєднуєте, так що іншим немає вже місця і ви живете в цьому краї самі!» (Іс 5:8; Мих 2:1—4).

Ісус сказав: «Щасливі лагідні, бо вони успадкують землю» (Мт 5:5; Пс 37:9, 22, 29). Він навчив своїх послідовників молитися до Бога: «Нехай прийде твоє Царство. Нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі» (Мт 6:10). Під правлінням Царства, встановленого Власником цілої землі, ті, хто належно користується довіреною їм ділянкою, зможуть повною мірою втішатися своєю власністю, не боячись її втратити. Бог виявив свій погляд на володіння землею, давши через Ісаю і Михея пророцтва про відновлення. З цих пророцтв видно, яким буде життя, коли Божа воля виконуватиметься на землі. Єгова сказав про свій народ: «Люди побудують доми й житимуть у них, насадять виноградники і їстимуть їхні плоди. Не будуть вони будувати, щоб хтось інший жив, і не будуть садити, щоб хтось інший споживав». «Тоді кожен сидітиме під своєю виноградною лозою та під своїм фіговим деревом, і ніхто не буде їх лякати» (Іс 65:21, 22; Мих 4:4; див. ЛЮДИ КРАЮ [ЗЕМЛІ]).