Походження догмата.

«Перші християнські філософи перейняли від грецьких мислителів ідею про безсмертя душі і про те, що Бог, створивши душу, вселяє її в людину при зачатті» («Нова британська енциклопедія», 1988 рік, том 11, сторінка 25).

Що каже Біблія?

«Душа, що грішить,— вона помре» (Єзекіїля 18:4).

Ось як у Божому Слові описується створення першої людської душі: «Створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її,— і стала людина живою душею [євр. не́феш]» (Буття 2:7, курсив наш).

Єврейське слово нефеш, перекладене як «душа», буквально означає «істота, яка дихає». Коли Бог створив першого чоловіка, Адама, то не вселив у нього безсмертної душі. Натомість Бог дав йому життєву силу, яка підтримується диханням. Тож, згідно з Біблією, слово «душа» стосується живої істоти. Якщо душу позбавити життєвої сили, котра походить від Бога, то вона помирає (Буття 3:19; Єзекіїля 18:20).

У зв’язку з догматом про безсмертя душі виникли такі запитання: куди йде душа після смерті? Що стається з душами злих людей? Шукаючи відповіді на ці питання, церква мусила прийняти ще один небіблійний догмат — вчення про пекло.

Поміркуйте над такими біблійними віршами: Екклезіяста 3:19; Матвія 10:28; Дії 3:23.

Походження догмата.

«З усіх античних філософів саме Платон найсильніше вплинув на формування традиційного уявлення про пекло» (Жорж Мінуа, «Історія пекла», сторінка 50, франц.).

«Починаючи з другої половини II століття по Р. Х., християни, обізнані з грецькою філософією, прагнули пояснювати свої переконання за допомогою філософських понять... Найбільше їм підходив платонізм (вчення Платона)» («Нова британська енциклопедія», 1988 рік, том 25, сторінка 890).

«Церква навчає, що існує вічне пекло. Відразу після смерті ду́ші людей, які померли в стані смертного гріха, йдуть до пекла. Там вони терплять вічні муки у невгасимому вогні. Пекло — це найстрашніше покарання, бо є вічним відчуженням від Бога» («Катехізис католицької церкви», 1994 рік, сторінка 270, англ.).

Що каже Біблія?

«Знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости» (Екклезіяста 9:5, 10).

У деяких перекладах Біблії єврейське слово шео́л, яке буквально означає «місцеперебування померлих», передано як «пекло». Але що виявляє про стан померлих вищенаведений вірш? Чи страждають вони у шеолі, спокутуючи свої гріхи? Ні, адже померлі «нічого не знають». Ось чому вірний патріарх Йов, прагнучи звільнитись від важкої хвороби, благав Бога: «Нехай би у пеклі [євр. шеол] сховав ти мене» (Йова 14:13, Москаленко). Це прохання не мало би змісту, якби шеол був місцем вічних мук. Згідно з Біблією, шеол є спільною могилою людства, в якій померлі перебувають у стані небуття.

Це визначення логічне і узгоджується зі Святим Письмом. Хіба існує такий злочин, хай і найважчий, за який люблячий Бог вічно мучив би грішника? (1 Івана 4:8). Якщо догмат про пекельні муки вигадка, то що сказати про небесне життя?

Поміркуйте над такими біблійними віршами: Псалом 146:3, 4; Дії 2:25—27; Римлян 6:7, 23.

Походження догмата.

Після смерті Ісусових апостолів, ще до початку II століття, з’явилися так звані отці церкви. Вони зайняли в християнському зборі визначне становище. Про тих чоловіків у «Новій католицькій енциклопедії» (2003 рік, том 6, сторінка 687, англ.) сказано: «Головною темою їхнього навчання було те, що після смерті душа, покинувши тіло і пройшовши необхідне очищення, отримує небесне блаженство».

Що каже Біблія?

«Щасливі лагідні, бо вони успадкують землю» (Матвія 5:5).

Хоча Ісус пообіцяв учням приготувати їм місце на небі, з його слів видно, що туди йдуть не всі праведні люди (Івана 3:13; 14:2, 3). Ісус у молитві до Бога просив, аби Божа воля виконувалась «як на небі, так і на землі» (Матвія 6:9, 10). Праведним людям Бог приготував дві нагороди: для невеликої групи — можливість царювати з Христом у небі, а для більшості — вічне життя на землі (Об’явлення 5:10).

З часом церква перестала розуміти роль, яку Бог відвів їй на землі. До чого це призвело? «Офіційна церква дедалі більше заступала очікуване Царство Бога»,— говориться в «Новій британській енциклопедії». Вона почала утверджувати свою владу, беручи участь у політиці. Так церква виявила повну зневагу до слів Ісуса, який сказав, що його послідовники «не належать світу» (Івана 15:19; 17:14—16; 18:36). Перебуваючи під впливом римського імператора Константина, церква пішла на компроміс і спотворила біблійні вчення, одне з яких стосується самого Бога.

Поміркуйте над такими біблійними віршами: Псалом 37:10, 11, 29; Івана 17:3; 2 Тимофія 2:11, 12.

Походження догмата.

«Розглянувши всі факти, можна зробити висновок, що догмат про Трійцю — винахід другої половини IV століття. Мабуть, так воно і є... Поняття “один Бог у трьох Особах” було остаточно сформоване і увійшло в життя та поклоніння християн лише наприкінці IV століття» («Нова католицька енциклопедія», 1967 рік, том 14, сторінка 299, англ.).

«Двадцятого травня 325 року відбувся Нікейський собор. На ньому головував імператор Константин. Він брав активну участь в дискусіях і особисто... сформулював зв’язок між Христом і Богом: “[Христос] і Батько — одне єство”. Це лягло в основу символу віри, прийнятого на соборі... У страху перед імператором усі єпископи, за винятком двох, затвердили символ, хоча більшість зробила це всупереч своїм переконанням» («Британська енциклопедія», 1970 рік, том 6, сторінка 386).

Що каже Біблія?

«Степан, сповнений святого духу, глянув на небо і побачив Божу славу та Ісуса, який стояв праворуч від Бога. І Степан сказав: “Дивіться! Я бачу розкрите небо та Сина людського, який стоїть праворуч від Бога”» (Дії 7:55, 56).

Про що свідчить це видіння? Сповнений Божої сили, Степан побачив Ісуса, «який стояв праворуч від Бога». Тож очевидно, що, піднявшись на небо після воскресіння, Ісус не став Богом, а залишався невидимою духовною істотою, окремою від Бога. Крім того, Степан нічого не згадує про третю особу. Намагаючись знайти у Біблії підтвердження догмату про Трійцю, домініканський священик Марі-Еміль Буамар написав: «У Новому Завіті ніде не згадується про Бога в трьох особах» («На зорі християнства. Народження догматів», франц.).

Константин обстоював цей догмат, тому що хотів покласти край суперечкам, які в IV столітті точилися між єпископами. Втім, нове вчення породило інше спірне питання: чи була Марія, мати Ісуса, «Божою Матір’ю»?

Поміркуйте над такими біблійними віршами: Матвія 26:39; Івана 14:28; 1 Коринфян 15:27, 28; Колосян 1:15, 16.