Життєпис

Ми твердо вирішили обстоювати Боже правління

РОЗПОВІВ МІХАЛ ЖОБРАК

Після того як я просидів місяць в одиночній камері, мене поволокли до слідчого на допит. Невдовзі він почервонів і закричав на мене: «Американські шпигуни!» Чому слідчий так розлютився? Він лише запитав мене, яку релігію я сповідую, і почув мою відповідь: «Я Свідок Єгови».

ЦЕ СТАЛОСЯ понад півстоліття тому. У той час в моїй країні правили комуністи. Але ще задовго до цього ми відчули на собі люту протидію нашій християнській освітній праці.

Біди, принесені війною

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, мені було вісім років. Тоді наше село Залужице належало до Австро-Угорської імперії. Війна, яка перевернула світ, поклала кінець моєму дитинству. Мій батько загинув солдатом у перший же рік війни. Через це мама, дві мої сестри і я залишились у злиднях. Мені, як найстаршому з дітей, єдиному хлопцю, довелось багато працювати на нашій маленькій фермі і в домі. З наймолодших років я був дуже релігійним. Пастор нашої реформатської церкви (кальвіністів) навіть просив мене заступати його і навчати моїх однокласників за його відсутності.

У 1918 році війна закінчилась, і ми зітхнули з полегшенням. Австро-Угорська імперія перестала існувати, а ми стали громадянами Республіки Чехословаччина. Невдовзі багато наших земляків, які раніше переїхали до США, повернулись додому. Серед них 1922 року в наше село повернувся Міхал Петрік. Якось він прийшов у гості до сусідської сім’ї, куди були запрошені і ми з мамою.

Боже правління стає для нас реальним

Міхал був Дослідником Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Він обговорював важливі біблійні теми, які дуже цікавили мене. Найголовнішою з них була тема приходу Царства Єгови (Даниїла 2:44). Міхал сказав, що наступної неділі в селі Загор відбудеться християнське зібрання, і я вирішив поїхати туди. Встав о четвертій ранку і пройшов пішки приблизно 8 кілометрів, щоб попросити у двоюрідного брата велосипед. Я заклеїв колесо і решту дороги, ще 24 кілометри, вже їхав. Я не знав, де саме має відбутися зібрання, тому їхав повільно однією з вулиць. Коли з одного будинку почулася знайома пісня Царства, моє серце забилося від радості. Увійшовши в дім, я пояснив, чого хочу. Мене запросили поснідати з сім’єю, а потім взяли з собою на зібрання. Хоча назад додому треба було їхати і йти пішки понад 32 кілометри, я зовсім не відчув утоми (Ісаї 40:31).

Мене вразило, наскільки чітко Свідки Єгови давали пояснення з Біблії. Я не залишився байдужим до перспективи щасливого, сповненого змістом життя під Божим правлінням (Псалом 104:28). Ми з мамою вирішили написати відречення від нашої релігії і відіслати його до церкви. Це викликало сильний переполох у нашому селі. Дехто навіть не розмовляв з нами якийсь час, але ми спілкувалися з багатьма місцевими Свідками (Матвія 5:11, 12). Невдовзі я охрестився в річці Уг.

Служіння стає нашою життєвою дорогою

Ми не пропускали жодної нагоди розповідати про Царство Єгови (Матвія 24:14). Особливо багато часу ми приділяли участі в добре організованих кампаніях проповідування, які проводились кожної неділі. У ті часи люди вставали рано-вранці, тому ми починали проповідувати досить рано. Потім проводилося публічне зібрання. Брати говорили здебільшого без підготовки. Вони орієнтувались на кількість зацікавлених людей, їхнє релігійне походження і питання, які хвилювали присутніх.

Біблійні істини, про які ми розповідали, відкривали очі на дійсність багатьом щирим людям. Після хрещення я працював у селі Трговіште. В одному з будинків я поговорив з дуже люб’язною жінкою, пані Зузаною Москаль. Вона та її сім’я, як і я колись, були кальвіністами. Хоч пані Зузана добре знала Біблію, вона мала багато біблійних запитань. Ми говорили цілу годину, і я залишив їй книжку «Гарфа Божа»a.

Сім’я Москалів одразу почала читати цю книжку на своїх регулярних зустрічах для читання Біблії. Інші сім’ї у цьому селі теж зацікавились і почали приходити на наші зібрання. Кальвіністський пастор суворо застерігав людей проти того, щоб вони розмовляли з нами і брали нашу літературу. Тоді хтось із зацікавлених запропонував йому прийти на наше зібрання і спростувати наші вчення у публічній дискусії.

Пастор прийшов, але він не зміг навести жодного доказу з Біблії на користь своїх учень. На свій захист він сказав: «Не можна вірити в усе, що написане в Біблії. Вона була написана людьми, а релігійні питання можна пояснювати по-різному». Це була вирішальна мить для багатьох. Дехто сказав пастору, що коли він не вірить Біблії, то вони більше не прийдуть на його проповіді. Тож вони порвали свої зв’язки з кальвіністською церквою. Приблизно 30 осіб з цього села рішуче виступили за біблійну правду.

Проповідування доброї новини про Царство стало нашим життям, і я шукав собі супутницю з духовно міцної сім’ї. Одним з моїх напарників у служінні був Ян Петрушка, він пізнав правду в США. Його дочка Марія справила на мене велике враження своєю готовністю свідчити кожному. Цим вона була дуже схожа на свого батька. У 1936 році ми одружились, і Марія була моїм вірним другом 50 років, до її смерті у 1986 році. У 1938 році народився мій єдиний син Едуард. Тоді назрівала ще одна війна в Європі. Як вона вплинула на нашу працю?

Як випробовувався наш християнський нейтралітет

Коли розпочалась Друга світова війна, Словаччина стала окремою країною і була під нацистським впливом. Однак уряд не вдавався до якихось особливих заходів, спрямованих проти організації Свідків Єгови. Звичайно, ми були змушені працювати таємно, а нашу літературу піддавали цензурі. І все-таки ми обачно продовжували свою діяльність (Матвія 10:16).

Війна була у розпалі, і мене призвали в армію, хоча мені було вже більше 35 років. З огляду на християнський нейтралітет я відмовився брати участь у війні (Ісаї 2:2—4). На щастя, перш ніж з’ясувалося, що ж зі мною робити, усіх, хто належав до моєї вікової групи, влада звільнила від армії.

Коли ми зрозуміли, що нашим братам у містах набагато важче зводити кінці з кінцями, ніж нам у селах, то вирішили поділитися з ними тим, що мали (2 Коринтян 8:14). Ми набирали стільки продуктів, скільки могли нести, і вирушали до Братислави. Нам потрібно було подолати понад 500 кілометрів. У воєнні роки загартувались узи християнської дружби і любові, які підтримували нас потім, в інші важкі часи.

Отримуємо необхідне підбадьорення

Після Другої світової війни Словаччина знову увійшла до складу Чехословаччини. У 1946—1948 роках у Брно і Празі проводились загальнонаціональні конгреси Свідків Єгови. Зі сходу Словаччини ми їхали поїздами, замовленими спеціально для делегатів конгресу. Ці поїзди можна було назвати «співочими», адже ми всю дорогу співали (Дії 16:25).

Особливо мені запам’ятався конгрес 1947 року в Брно, куди приїхали троє християнських наглядачів з усесвітнього центру, і серед них — брат Натан Норр. Щоб поінформувати мешканців міста про публічну промову, багато хто з нас ходив по вулицях, одягнувши на себе плакати, на яких була написана тема промови. Наш дев’ятирічний син Едуард сильно засмутився через те, що йому не дали нести плакати. Тому брати зробили менші плакати для нього і для багатьох інших дітей. Молодша група дуже добре виконала своє доручення.

У лютому 1948 року до влади прийшли комуністи. Ми знали, що обмеження нашої діяльності лише справа часу. На конгресі у вересні 1948 року, що проходив у Празі, нас переповняли змішані почуття, адже після трьох років свободи на нас чекала заборона публічних зборів. Наприкінці конгресу ми прийняли резолюцію, в якій, зокрема, говорилося: «Ми, Свідки Єгови, які зібралися разом... рішуче настроєні розширити наше благословенне служіння і, якщо на це буде милість Господа, наполегливо продовжувати його і в сприятливий час, і в час випробувань та провіщати добру новину про Боже Царство зі ще більшою ревністю».

«Вороги держави»

Уже через два місяці після конгресу в Празі таємна поліція вдерлась у дім Бетелю в околицях Праги. Будинки і майно було захоплено, знайдену літературу конфісковано, усіх бетелівців та деяких інших братів заарештовано. Але це був тільки початок.

У ніч з 3 на 4 лютого 1952 року служба безпеки арештувала понад 100 Свідків по всій країні, серед них і мене. Поліцейські збудили нас близько третьої ночі. Без жодних пояснень мені наказали йти з ними. Мені одягли наручники, зав’язали очі і разом з іншими кинули в кузов вантажівки. Потім я опинився в одиночній камері.

За цілий місяць ніхто не озвався до мене і словом. Єдина людина, яку я бачив, був охоронець, він через отвір у дверях просовував мені харчі. Потім мене викликали до слідчого на допит, про що я розповів спочатку. Назвавши мене шпигуном, він вів далі: «Релігія — це невігластво. Бога немає! Ми не дозволимо вам обдурювати робочий клас. Тебе або повісять, або ти згниєш у в’язниці. А якщо б твій Бог прийшов сюди, ми б і його вбили!»

Оскільки представники влади знали, що не існує такого закону, який би забороняв нашу християнську діяльність, вони хотіли дати їй інше визначення, яке б їм більше підходило. Тому вони намагалися виставити нас «ворогами держави» та іноземними шпигунами. Але для цього треба було зломити нашу волю і змусити «зізнатися» у вигаданих ними звинуваченнях. У ніч після допиту мені не дозволили спати. Через кілька годин знову викликали на допит. Цього разу слідчий хотів, щоб я підписав таке зізнання: «Як ворог демократичної Чехословаччини, я не приєднався [до колгоспу], тому що чекав на американців». Я відмовився підписувати цю брехню, і мене посадили у карцер.

Мені не дозволяли спати, лягати і навіть сидіти. Можна було лише стояти або ходити. Коли я зовсім змучився, то ліг на бетонну підлогу. Тоді охоронці знову повели мене до слідчого. «Тепер підпишеш?» — запитав слідчий. Я відмовився, а він ударив мене по обличчю. У мене пішла кров. Слідчий заревів до охоронців: «Він хоче накласти на себе руки. Тримайте його під наглядом як самогубця!» Мене відправили назад в одиночну камеру. Півроку слідчий раз у раз застосовував такі прийоми допиту. Але жодні ідеологічні бесіди і спроби змусити мене визнати, що я є ворогом держави, не послабили моєї рішучості зберігати вірність Єгові.

За місяць до суду приїхав прокурор з Праги і допитував кожного з нас, 12 братів. Він запитав мене: «Що ти зробиш, якщо західні імперіалісти нападуть на нашу країну?» Я відповів: «Те саме, що й тоді, коли наша країна разом з Гітлером напала на СРСР. Я не воював тоді і не буду воювати тепер, тому що я християнин і дотримуюсь нейтралітету». Тоді прокурор сказав: «Ми не можемо миритися з діяльністю Свідків Єгови. Нам потрібні солдати на випадок, коли імперіалісти з Заходу нападуть на нас, і нам потрібні солдати, щоб звільнити робочий клас на Заході».

Двадцять четвертого липня 1953 року нас привели до залу суду. Кожного з дванадцяти по черзі викликали відповідати перед судом. Ми використали цю нагоду, щоб розповісти про нашу віру. Після того як ми відповіли на фальшиві звинувачення, один з адвокатів сказав: «Я був у цьому залі багато разів. Переважно тут чути безліч зізнань, розкаянь, тут навіть плачуть. Але ці чоловіки підуть звідси сильнішими, ніж до того, як вони сюди увійшли». Усіх нас визнали винними в антидержавній змові. Мене засудили до трьох років ув’язнення з конфіскацією всього майна на користь держави.

Похилий вік мене не зупинив

Коли я повернувся додому, таємна поліція продовжувала стежити за мною. Попри це я відновив теократичну діяльність, і мені довірили духовний нагляд у нашому зборі. Хоча нам і дозволили жити в нашому конфіскованому будинку, юридично його повернули лише через 40 років, уже після падіння комуністичного режиму.

Так склалось, що в нашій сім’ї не тільки мені довелось побувати у в’язниці. Я пробув удома лише три роки, коли Едуарда призвали в армію. Його сумління було навчене на основі Біблії, тому він відмовився йти на військову службу, і за це його посадили. Через багато років те саме пережив навіть мій онук Петер, хоч у нього й було слабке здоров’я.

У 1989 році влада комуністів у Чехословаччині закінчилась. Яке ж щастя було вільно проповідувати від дому до дому після сорокарічної заборони! (Дії 20:20). Поки дозволяло здоров’я, я брав участь у цьому виді служіння. Тепер мені 98 років, вік бере своє, але я радий, що і далі можу свідчити людям про чудові обітниці Єгови.

Я підрахував, що моє рідне містечко належало в різний час п’ятьом державам, на чолі яких стояло 12 осіб. Серед них були диктатори, президенти і король. Ніхто з них не зміг розв’язати проблем, від яких потерпали їхні піддані (Псалом 146:3, 4). Я вдячний Єгові за те, що він дозволив пізнати його на початку мого життя. Завдяки цьому я зрозумів, що через Месіанське Царство він розв’яже усі проблеми. Моє життя не пройшло марно, тому що я пізнав Бога. Я активно проповідував найліпшу новину протягом понад 75 років, і це наповнило моє життя змістом, принесло задоволення і чудову надію на вічне життя на землі. Чого ж іще можна бажати?!b

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Невдовзі після нашого весілля.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Едуардом на початку 1940-х років.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Сповіщаємо про конгрес у Брно 1947 року.